Харківський історичний музей

“Дело сдать в архив”

Рибальченко Любов Леонідівна

1998

Четверті Сумцовські читання : матеріали наукової конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження Є. К. Рєдіна, 18 квітня 1998 р. – Х., 1999.

 

Вивчення проблеми масових репресій 1920-х -50-х рр. протягом останніх років залишається одним з актуальних напрямків сучасної української історіографії. Важливим наслідком цього стало значне розширення джерельної бази історичної науки за рахунок введення у науковий обіг великого масиву документів, зокрема архівно-слідчих справ репресованих. Нові відомості, факти, імена дозволяють історикам більш повно і об’єктивно відтворити складні процеси, що відбувались у суспільстві за часи сталінського режиму. Особливу зацікавленість науковців викликають постаті діячів науки, культури, мистецтва, чиї імена протягом десятиліть були викреслені з історії нашого народу. Все частіше з’являються роботи історико-біографічного характеру, в яких автори намагаються дати об’єктивну оцінку діяльності представників різних шкіл, угруповувань, партій незалежно від того, яких поглядів вони додержувалися. В зв’язку з цим пригадуються слова відомого російського вченого М.М.Покровського, звернені до істориків: “Наш первый долг перед умершими - говорить о них правду”.

Українська радянська історична наука, що пройшла тривалий та складний шлях становлення та розвитку, безперечно, має вагомі набутки у розробці методологічних засад наукових досліджень, накопиченні значного фактичного історичного матеріалу, грунтовному вивченні всього комплексу проблем, пов’язаних з дослідженням минулого нашої країни. Найбільш складний період радянська історіографія переживала у 1920-30-ті рр., коли відбувалися гарячі дискусії серед істориків нового і старого поколінь щодо перегляду загальної концепції розвитку історії нашої держави.

Одним з яскравих представників нової генерації істориків-марксистів був Микола Єгорович Рєдін. Життя і діяльність цього талановитого вченого майже не висвітлювались у літературі. Єдиною значною публікацією про нього стала стаття Н.В.Комаренко “Радянський історик М.Є.Рєдін” в “Українському історичному журналі” в 1970 р., що сама по собі є непересічною подією, зважаючи на те, що М.Є.Рєдіна на той час не було офіційно реабілітовано. Тільки в останні роки, коли у суспільстві відбулись докорінні зміни, стало можливим ознайомитися з рядом документів, зокрема й архівно-слідчою справою Рєдіна, що розкривають деякі трагічні сторінки долі цієї людини.

24 вересня 1902 р. у родині відомого вченого-мистецтвознавця, професора Харківського університету Єгора Кузьмича Рєдіна та його дружини Тетяни Миколаївни народився син, якого назвали Миколою на честь хрещеного батька та близького друга Егора Кузьмича - Миколи Федоровича Сумцова, видатного вченого, етнографа, фольклориста, літературознавця.

Після передчасної смерті Є.К.Рєдіна у 1908 р., його родина опинилася у скрутному матеріальному становищі. Пенсії за чоловіка, що одержувала Тетяна Миколаївна, не вистачало на життя та виховання сина. Це примусило її заробляти уроками музики. У 1912 р. Микола Рєдін вступив до третьої харківської гімназії. Вже з 14 років йому довелося розпочати свою трудову діяльність - давати уроки учням молодших класів.

Буремні події 1917-1919 рр., безперечно, наклали виразний відбиток на формування світогляду юнака. Вже з 1919 р. його захопила громадська робота, спочатку в гімназичному осередку, а згодом в культвідділі Спілки Споживчого Товариства. Втім набутий ще за часів учнівства педагогічний досвід теж стався у пригоді, коли у січні 1920 р. він почав працювати у Харківський Губнаросвіті.

Немає сумніву, що М.Ф.Сумцов не випускав з поля зору сина свого друга, допомагав йому при нагоді. Тому цілком природньо, що у січні 1920 р. М.Рєдін став співробітником історичного відділу новоствореного Музею Слобідської України ім.Г.С.Сковороди, який очолював Микола Федорович. Того ж року  талановитий, енергійний юнак поступив до Академії теоретичних знань \ пізніше - Харківський інститут народної освіти\. Навчання він поєднував з роботою у Головполітосвіті, органі, що було створено для керівництва закладами культури, зокрема музеями.

Перші друковані праці М.Рєдіна з’явилися саме у цей період. Це були не тільки рецензії на літературу з питань освіти, а й цілком самостійні роботи на актуальні теми музейного будівництва.

Початковий етап становлення українського радянського музейництва характеризувався значними якісними змінами у підходах до розв’язання проблем музейного будівництва. Здійснювався перегляд методологічних засад музейної справи, соціальних функцій та завдань музеїв. Старі підходи до музеїв як сховищ пам’яток минулого принципово відкидалися, оскільки заперечувалася сама необхідність у спадкоємності культур. Ідеологи нового суспільного устрою наголошували на тому, що пролетаріат має створити свою культуру, діаметрально протилежну “буржуазній”. Виходячи з цього ставлення до “академічних” музеїв було неоднозначним. Висловлювалися навіть твердження, що використання надбань попередньої епохи має здійснюватися на основі колективної оцінки доцільності для пролетаріата будь-якої пам’ятки.

У статті “Академический музей, Политпросвет и Профобр” М.Рєдін викладає свої погляди на подальші перспективи розвитку музеїв, аналізує стан наукової та освітньої діяльності музеїв, пропонує нові методи удосконалення основних видів їх роботи. Не зважаючи на недостатність практичного досвіду, автор висловив ряд справедливих зауважень щодо суттєвих недоліків у діяльності музеїв старого типу, що були відірвані від масового відвідувача, не мали чітко визначеної концепції розвитку з урахуванням профілю музею, внаслідок чого формування колекцій здійснювалося часто безсистемно, не на належному рівні проводилася й обробка пам’яток тощо. Правда, у полемічному захваті автор забував, що існування музеїв у дореволюційній Росії, було справою, в основному, ентузіастів, які не отримували належної підтримки від держави.

Однією з нагальних проблем, що повстали перед новою владою, була й необхідність упорядкування та збереження нерухомих пам’яток культури. У статті “Политпросвет и охрана памятников искусства, старины, быта и природы” М.Рєдін спробував класифікувати пам’ятки за їх типами, дати аналіз стану їх збереження, а також запропонував заходи щодо їх реєстрації, використання, реставрації тощо.

Влітку 1923 р. Рєдін подає заяву про вступ до партії, але вона не була навіть розглянута у зв’язку з припиненням прийому інтелігенції до ВКП/б/. Того ж року Микола Єгорович закінчує навчання в ІНО та розпочинає свою викладацьку роботу спочатку в школі помічників лікарів, а потім на рабфаці ІНО. Не зважаючи на важку хворобу менінгітом, що майже на півроку відірвала його від роботи, після одужання молодий викладач енергійно продовжує свій шлях до професійного та службового росту. У 1928-34 рр. він очолює кафедру історії СРСР ІНО. Одночасно с цим працює завідувачем секцією історії робітничого руху України в Істпарті, а потім і у секретаріаті ЦК КП\б\У. У травні 1929 р. Рєдін був прийнятий до партії. Згодом його призначають заступником директора Інституту історії української культури ім.Д.І.Багалія, цю роботу він поєднує з завідуванням сектором історії Росії інституту.

Цей період став найбільш плідним у діяльності молодого вченого. Він публікує ряд серйозних праць з історико-партійної тематики, що були присвячні актуальним питанням будівництва основ нової держави, зокрема “Індустріалізація і кооперування”, “Паростки соціалізму на селі” тощо. Зацікавленість Рєдіна викликала і тема робітничого руху, що була недостатньо висвітлена дослідниками української історії. Він аналізує значний масив літератури з цієї проблеми і на її основі пише ряд статей, серед яких “До методології історії пролетаріату України”, “До історії Всеукраїнського залізничного страйку 1918 р.” та інші.

Провідне місце в історичній науці цього періоду належало школі М.М.Покровського, який очолював радянських істориків-марксистів. За його ініциативою було поставлено питання про ленінський етап у розвитку радянської історичної науки.

М.Рєдін з великою повагою ставився до наукової діяльності визначного історика, високо оцінював його праці. Творчий доробок М.М.Покровського з питань розвитку зовнішньої та внутрішньої політики російського самодержавства зацікавив молодого дослідника і він підготував грунтовну статтю про значення праць М.М.Покровського в дослідженні колоніальної і зовнішньої політики царської Росії.

М.Є.Рєдін був учасником й Першої Всесоюзної конференції марксистів, що відбулась у Москві у грудні 1928 - січні 1929 р. Він брав активну участь у дискусії щодо питань розробки нової концепції історичного розвитку Росії, зокрема проблеми російського імперіалізму.

Навесні 1932 р. молодого вченого переводять на роботу до ВУАМЛІНу \Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів\. Протягом 1933-34 рр. він очолює кафедру історії СРСР Харківського державного університету. За плідну науково-педагогічну діяльність Рєдіну було присвоєно звання професора.

Розгортання так званих “чисток” партійних рядів та початок політичних кампаній проти інакомислячих сер.30-х рр. стали одним з етапів формування командно-бюрократичної системи, що неминуче вела до утворення у всіх сферах суспільного життя єдиноначальності й однодумності, стандартизації не тільки політичного, але й наукового мислення. В Україні поряд з політичними репресіями проводилася й боротьба з націоналізмом, яка поєднувалася з процесом “українізації”. За цих умов будь-яка “помилка” у розумінні “лінії партії”, визначенні актуальних акцентів її політики та невідповідність вимогам потреби дня ставали смертельними.

Розгром Інституту української культури ім.Д.І.Багалія у 1933 р. став початком процесу масових переслідувань його співробітників. Незважаючи на те, що Рєдін, як заступник директора, загалом займав цілком визначену позицію, проводячи “значительную борьбу за очищение [інституту - Л.Р.] от... буржуазно-националистических элементов”, це не було визнано достатнім, і влітку 1934 р. на зборах парторганізації ВУАМЛІНу його було виключено з партії, а потім звільнено з роботи.

Вбивство С.М.Кірова 1 грудня 1934 р. спровокувало початок нового витку масових репресій, що стали засобом боротьби з можливими противниками сталінського режиму та сприяли нагнітанню атмосфери страху у суспільстві. Віднині правляча партія не задовольнялася каяттям “антипартійних елементів” та виключенням їх із своїх лав. На порядку денному з’явилася вимога “...его [ворога - Л.Р.] надо еще арестовать и изолировать, чтобы помешать ему подрывать мощь государства пролетарской диктатуры”.

29 грудня 1934 р. М.Рєдін був заарештований за звинуваченням в участі у “контр-революційній троцькистській організації” \ст.58-10, 11 КК РСФСР\. Слідство намагалося довести існування “Всеукраїнського троцькистського центру” подібного “московському” та “ленінградському”. Виходячи з цього робота М.Рєдіна “Ленінове вчення про два типи розвитку капіталізму в сільському господарстві” була кваліфікована “как излагающая троцкистские и националистические взгляды”. Він був звинувачений в участі у троцькистській організації та проведенні практичної контрреволюційної діяльності, ”выражавшейся в систематическом протаскивании...троцкисткой и националистической контрабанды в своих литературных работах”. За постановою Особливої Наради при НКВС СРСР від 22 листопада 1935р. М.Рєдіна було направлено до виправно-трудового табору в Алма-Ату терміном на три роки. Після винесення вироку судові справи направлялися до архіву з сакраментальним написом “Дело сдать в архив”, щоб ніколи більше не повертатися і навіть не згадувати про викреслену з життя людину. Тому такими трагічними виглядають спроби М.Редіна довести, що його помилка у визначенні аграрної політики партії випадкова. Він звертається з листами до М.Єжова, просить перегляду своєї справи, запевняє, що навіть у засланні намагається “содействовать победе генеральной линии нашей партии”, розпочав роботу над “Історією Великої Соціалістичної Революції”. Проте вже 1936 р. без пред’явлення будь-якого нового звинувачення його було вислано до Ногаєво Магаданської області цього разу на п’ять років. Але вже з лютого 1938 р. зв’язок М.Рєдіна з родиною було перервано. Запити матері і дружини, направлені до Наркомату внутрішніх справ, зокрема особисто до Л.Берії, звернення до депутата Верховної Ради та ін. про його долю не дали ніякого результату. У статті Н.В.Комаренко стверджується, що він помер у селищі Ягідному, що в 60 км від Магадану, але в архівно-слідчий справі ніяких відомостей про його смерть немає.

У жовтні 1989 р. справа М.Є.Рєдіна була переглянута і згідно з ст.1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. “О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в период 30-40-х и начале 50-х гг.” він був реабілітований. У той же час питання про партійну реабілітацію Рєдіна залишилося відкритим. Оскільки “после осуждения Редина Н.Е. его дальнейшая судьба неизвестна”, партійні органи вирішили недоцільним розгляд цієї справи.

 

Література та джерела:

Архів СБУ по Харківській області. Справа №48175-032258.

Гранкіна О.В. Деякі аспекти джерелознавчого аналізу архівно-слідчих справ репресованих у 1920-х - 1950-х рр. у СРСР.// Український історичний журнал.-1997.-№4.

Закрытое письмо ЦК ВКП /б/“Уроки событий, связанных со злодейским убийством тов.Кирова”.18 января 1935 г.// Известия ЦК КПСС.-1989.-№8.

Комаренко Н.В. Радянський історик М.Є.Редін.// Український історичний журнал.-1970-.№2.

Редин Н. Академический музей, Политпросвет и Профобр.// Путь к коммунизму.-1922.-№2.

Редин Н. Политпросвет и охрана памятников искусства, старины, быта и природы.// Путь к коммунизму.-1922.-№5.

Чернобаев А.А. М.Н.Покровский - ученый и революцонер.// Вопросы истории.-1988.-№8.