Харківський історичний музей

Музейна комунікація, як засіб національного виховання, опредметнення української мрії

Сошніков Андрій Олександрович

2007

Тринадцяті Сумцовські читання : збірник матеріалів наукової конференції «Сучасний музейний заклад: проблеми вивчення, збереження та популяризації національної історико-культурної спадщини», 18 квітня 2007 р. – Х., 2007.

Музей – це засіб втілення минулого у сучасному задля майбутнього (М.Ф. Федоров). Ще у сиву давнину старожитність як доказ божественного походження влади набуває виключного значення, з'являються артефакти, цілеспрямовано коригуючи міф або справжні історичні документи. Зокрема, засобом етнічного збереження і утвердження була скіфська традиція: пам'ять поколінь заслуговувала на виняткову шану, піклування, охорону від зовнішніх зазіхань, навпаки захоплення іноземною культурою, прагнення до розкоші зустрічало впертий опір.

В різницях церков і монастирів часів Київської Русі зберігалися збірки мистецтва, зразки одягу, предмети побуту княжих родин. Видатними меценатами були козацькі гетьмани, що примножили церковне надбання високомистецькими зразками іконопису, стародруками. Проте значна частина княжих та гетьманських збірок була знищена і пограбована різними завойовниками.

Просвітництво призвело до усвідомлення цінності цивілізації, визначивши соціокультурне і освітянське значення музеїв. Виступаючи за наглядність навчання, Я.А. Коменський вживає термін музей відповідно до змісту вченого кабінету, орієнтованого на пізнавальний процес. “Место ученія” таке тлумачення поняття “музей” у “Лексиконі латинському” Є. Славинецького (XVII ст.). 1718 р. Петром І засновується Санкт-Петербургська Кунсткамера для “назидания взрослым, обучения юношей”. Мета музею вбачається у навчанні ідеям через предмети, вихованні і підтримці у суспільстві високого стандарту естетичного смаку. Втім Микола І знищує ті твори, в яких вбачався вияв польського і малороського сепаратизму.

В Україні за умов бездержавності музеї своїм виникненням завдячують ініціативі навчальних закладів, наукових товариств та окремих вчених. Поява організованих музейних осередків пов’язана з причорноморською археологією як характерним для XIX ст. захопленням античністю. З виникненням університетських музеїв зростає інтерес до комплектування пам’яток місцевого народного побуту. 1807 р. формується музейна збірка університету Харкова, а з 1833-1834 рр. – Києва.

В 1930-х рр. почалася реорганізація музейної справи в руслі директивного втілення марксистсько-ленінського вчення через класовий підхід до вивчення суспільних явищ. Приєднання західноукраїнських земель до УРСР також зумовило тут перебудову культури на радянський лад. Насамперед, скоротилася загальна кількість музеїв (у Львові із 21 до 7), фонди з розташованих у маленьких містечках перевозилися до обласних центрів. На початку 1941 р. Україна володіла величезними музейними багатствами. Встановлено, що в 151 музеї так званого відкритого типу нараховувалося близько 2,8 млн. експонатів (в експозиції перебувало 387 тис.), а з урахуванням університетських та відомчих фондів кількість становила близько 6 млн. Часто доля експонатів залежала від ступеню розуміння партійним керівництвом значення збереження культурної спадщини, тому після відступу радянських військ дуже багато унікальних речей і збірок залишилося напризволяще, частина евакуйованих матеріялів загубилася у дорозі або зазнала пошкоджень. При німцях найбільше музеїв діяло у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові. 1942 р. кілька київських музеїв було відкрито для відвідування, але тільки німцями. У Харкові огляд музейних експозицій було дозволено й для місцевого населення, українські та німецькі відвідувачі обслуговувалися у різні дні тижня. Під час німецької втечі з України розпочалося широкомасштабне вивезення музейних фондів. Основне завдання полягало у виявленні, поверненні та впорядкуванні фондів, а також реевакуації. На кінець 1945 музейна мережа була в основному відновлена, діяло більше 100 музеїв. СРСР намагався компенсувати культурні втрати шляхом привласнення мистецьких творів з німецьких музеїв і замків (у Києві протягом 10 років зберігалися частина експонатів із вивезеної Дрезденської картинної галереї).

Музей у тоталітарному суспільстві вже не кунсткамера, колекція раритетів, або цвинтар з монументами чи естетична галерея, це політико-просвітницький комбінат. На марксистській основі робляться спроби музейними засобами розкрити абстрактні філософські категорії. Музеї розпочинають включати у експозиції так звані “обстановочні сцени” інтер’єри або екстер’єри з манекенами у справжньому одязі і театральних позах. Улюбленими темами були “селянське повстання”, “робітничий страйк”, “барикада”, “допит біглого”, “тюремна камера”, “казарма” тощо. Досить часто справжні предмети використовуються для ілюстрації певних ідеологічних концепцій, в експозиціях на рівних правах з історичними речами розміщуються спеціально створені художні макети, картини і скульптури. Наприклад, досить своєрідною є спроба Ленінградського музею революції сатиричне розкрити положення: “Абсолютна монархія – залізний устрій, що закріплює владу пана над мужиком”. На високу задраповану підставку встановили престол із Зимового палацу, по бокам поставили манекени митрополита та офіцера гвардії у справжньому одязі з орденами і медалями, наверху повісили величезного двоголового орла з пліткою замість скіпетру і кандалами навколо держави. Таким чином, театральна бутафорія створювала питання доцільності експонування оригіналів. Експонати об’єднувалися у так званий тематико-експозиційний комплекс не реальними взаємозв’язками, а можливістю проілюструвати певну ідеологічну установку. Правильному розумінню експозиції мав сприяти етикетаж “провідні тексти”. Тематичний метод експонування став основним, бо найкраще відповідаючи завданням пропагування політико-ідеологічного розуміння фактів, зберіг світоглядні позиції й після краху тоталітарної системи. Головним видом музейної діяльності стало створення експозицій з метою проведення агітації серед населення. Типовою є така структура експозиції по радянському періоду: політична система – промисловість – сільське господарство – наука – добробут – житло – здравоохорона – культура – спорт – міжнародні відносини.

Сучасний музей виступає як ретранслятор пам’яток і традицій, й, вважаючи своїм завданням формування соціокультурної свідомості населення, стоїть на загальнодержавній позиції. Основними напрямки державної діяльності в галузі музейної справи є:

-        формування сучасної музейної інфраструктури;

-        підготовка і підвищення кваліфікації музейних кадрів;

-        бюджетне  фінансування і матеріально-технічне забезпечення музейних програм;

-        сприяння міжнародному співробітництву у галузі музейної справи (“Закон України про музеї та музейну справу”).

Зрозуміло, що сучасність у музейній експозиції – особливий розділ, який перш за все характеризується нестабільністю через підвищенні вимоги у плані актуальності сюжетів, цікавості виставлених матеріалів. Тут є особливо складним задовольняти потребу відвідувача у новій інформації, представити знакове значним. Тому дуже важливо звернути увагу на визначення хронологічних меж, змістовний відбір експонатів та форму показу матеріалів розділу по сучасності у експозиції. Слід враховувати, що термін “сучасність” стосовно музейної експозиції є досить умовним бо це поточний, незавершений період. Застаріває будь-яка, здавалось дуже потрібна, виставка по сучасності. Показуючи сьогодення, тільки у окремих випадках можливо виявити якісно новий рівень виробництва, ще менш – зростання добробуту населення. Зміни найбільш наявні у політичній сфері, тому популярною темою є демократизація – хід виборчих баталій, створення партій, громадянське обличчя лідерів, міжетнічні відносини, життя людей в умовах існування різних форм власності, перехід від командно-адміністративної системи до бізнес-ринкової.

Головним чинником залучення населення до музейних залів є наявність повнопрофільної експозиції. Більшість музеїв України на сучасному етапі не мають повнопрофільних експозицій через не тільки відсутність приміщень, відповідного фінансування, але й фондові “прогалини”, складнощі комплектування. Зміст виставок у більшості пов’язаний з минулими періодами (до початку XX ст.). З новітньої історії більшість виставок організується за темами Великої Вітчизняної війни, а також пов’язаних з періодом репресій та боротьби за національну незалежність України, решту подій радянської історії музеї частіше обходять. Відмова від формаційного принципу, як основного про створенні експозицій, призвела до розгубленості: зникла визначеність, тверда основа, на яку нанизувались історичні матеріали.

Створена у радянські часи експозиційна модель зараз увійшла у протиріччя із життєвими реаліями: повчальний характер, спрямований на пропагування досягнень СРСР, ідеологічно давив на відвідувача, призвівши до певного відчуження музею від суспільства. Тому музейні колективи критично переглядають власну діяльність, розробляють нові концепції подальшого розвитку. Відображення у експозиціях актуальних проблем сьогодення багато музеїв вважає важливою формою участі у суспільному житті регіону. Розділи музейної експозиції, присвячені поточному періоду життя українського суспільства, стали не менш привабливими для відвідувачів, чим минула історія України. Відбувається переосмислення історії, накопичення нового матеріалу, розширення інформаційного потенціалу вже існуючих колекцій. Головні музеї країни представили на показ матеріали із розформованих “спецхранів”, створюючи виставки на раніше заборонені теми, такі як “Православ’я в історії культури українського народу”, “Сторінки історії української національно-державної символіки”, “Геноцид єврейського народу” (Державний історичний музей Української РСР). Багато музеїв демонтували свої стаціонарні експозиції з радянської історії, замінивши виставками. І все ж музей не може постійно існувати у якості виставкового залу, все рівно буде поставлений перед необхідністю створити повноцінну стаціонарну експозицію. Виставковий показ дозволяє зосередити увагу на темах, які обов’язково увійдуть у майбутню експозицію.

Музеї мають віднайти своє місце у вивчені історії свого краю. Для регіонального музею необхідною є орієнтація на показ загальне – місцеве. У експозиційних розділах сучасності перевага віддається місцевому, розкриваючи загальне лише у необхідних випадках. Музей набуває значення інституту, що оформлює репрезентації різних культур. Тому, створюючи експозиції і виставки, важливо знайти можливість показати драматичні події радянської історії таким чином, щоб колишні народи СРСР не почали змагатися вагою сліз й страждань Очевидно, що експозиція не може бути вироком по всьому зданому у музей відновлюється і спокутується життя, але ніхто не осуджується (М.Ф. Федоров).

За останні роки змінилися мотиви відвідування музеїв, збільшилась кількість відвідувачів, прагнучих самостійно ознайомитися з експозиціями і виставками з наступним порівнянням отриманої інформації у відповідних джерелах. Тому для музейних співробітників важливого значення набуває пошук контакту з відвідувачем, виявлення реакції на зміст експозицій та методику проведення екскурсій або інших форм роботи музею. Беручи участь у комунікативному процесі, відвідувач стає активним співрозмовником. Під час проведення екскурсії спілкування часто виникає стихійно, але неодмінно стає складовою частиною музейної практики. Для виявлення зауважень і побажань відвідувачів проводяться спеціальні соціологічні дослідження, як вивчають потреби та мотиви відвідування музеїв, а також поведінку різних груп аудиторії. Сучасний музей повинен мати якісну рекламу, бути забезпеченим каталогами, афішами, репродукціями, вести широку торгівлю сувенірами, сміливіше втілювати комерційну діяльність.