Харківський історичний музей

Гітлерівська пропаганда в окупованому Харкові

Казус Валентина Олександрівна

2007

Тринадцяті Сумцовські читання : збірник матеріалів наукової конференції «Сучасний музейний заклад: проблеми вивчення, збереження та популяризації національної історико-культурної спадщини», 18 квітня 2007 р. – Х., 2007.

У жовтні 1941 р. для багатьох харків’ян стала очевидною смертельна загроза, яка нависла над містом. А з 24 жовтня почалась тривала 21-місячна окупація міста. На відміну від центральних районів України, які увійшли до складу рейхскомісаріату “Україна” і де влада була передана цивільним органам, у Харкові, прифронтовому місті, влада увесь час належала військовим.

Розбудова військового управління в Харкові здійснювалася на основі загальних принципів та набутого в період війни досвіду. Ще напередодні захоплення Харкова, 21 жовтня 1941 р., був наданий наказ про утворення міської комендатури та перебрання її функцій командуванням 55-го армійського корпусу на чолі з генералом Фіровим. Пізніше ці функції виконували комендант 585-го тилового армійського району, 787-ї фельдкомендатури і з 20 квітня 1942 р. – генерал-лейтенант Шмідт-Логан. Військовий комендант міста керував усією роботою через штаб тилового району. Штаб мав кілька спеціальних відділів, які виконували різні функції. Відділ Іс опікувався пресою, пропагандою, релігійним вихованням та інш. Згодом пропагандистська робота проводилась через Харківську міську управу.

Харківська міська управа (ХМУ) була створена вже 26 жовтня 1941 р. Структура українського управління включала міську управу та районні бургомістрати. У ХМУ були утворені 19 підрозділів. Один з них був відділ пропаганди, яким керував В.В.Кривенко. Але цей відділ був невдовзі ліквідований.

У відділі пропаганди повинна була зосередитися пронімецька, антибільшовицька пропаганда. Але з перших днів відділом проводилась націоналістична діяльність. У положенні про відділ пропаганди підкреслювалося, що він є органом політичної боротьби серед населення міста і ставить перед собою завдання очолити український національний рух, підняти національну свідомість української громадськості і спрямувати зусилля суспільства на будівництво нової України.

Такий стан справ не влаштовував фашистів і не відповідав німецьким уявленням про самоврядування поневоленого народу, і тому відділ було ліквідовано влітку 1942 р. А його функції перебрала на себе окупаційна влада.

До основних функцій відділу Іс штабу тилового району входили: нагляд та контроль за репертуаром українських театрів та кінотеатрів, за всіма культурно-освітніми і мистецькими організаціями, клубною роботою, радіомовленням і пресою, здійснення цензури видань радянської доби, контроль за виданням брошур німецькою мовою про життя і культуру українського народу, затвердження всіх вивісок і оголошень у місті.

Головним засобом нацистської пропаганди вважалася періодична преса. Робота редакцій періодичних видань регламентувалася директивами А.Розенберга. На початку війни райхміністр підписав директиву щодо роботи преси і пропаганди на східних окупованих територіях, згідно з якою передбачалося видання місцевих газет під контролем окупаційної влади для того, щоб населення не залишалося без джерел інформації, оскільки це вважалося політично невигідним.

В окупованому місті Харків, який став бастіоном німецьких військ, з дозволу німецького командування організувалася редакція газети “Нова Україна”, редактором якої був П.Сагайдачний, а пізніше В.Царинник. “Нова Україна” виходила на чотирьох сторінках, а в неділю на восьми – “Щотижневик”. Тираж газети був досить великим – 25000-60000 примірників, її продавали в п’яти кіосках. Всього вийшло 453 примірники газети, останній номер був виданий 14 0.9 1943 р. Газета проводила цілеспрямовану антирадянську й антисемітську пропаганду, формувала лояльність до окупаційної влади, сподівалася відродити українську історичну пам’ять, ідею незалежності. Про це красномовно свідчать назви статей: “Уярмлене селянство”, “Як більшовики нищили українську культуру”, “Ленін –гнобитель українського народу” та інш. В німцях вбачали визволителів від зловісного комуністичного режиму. Від цього і назви віршів “Відродження”, “Воскресла Україна”, “Нові вогні”, “Новий день” та ін.

В Харкові, багатотисячному цивілізованому місті, де був значний прошарок інтелігенції, освічених людей, був потрібен якийсь вихід підконтрольної фашистам інформації, що була як друга їжа. Тому німці дали дозвіл на утворення у 1942 р. журналу “Український засів”, головним редактором якого став В.П.Петров. Перший номер вийшов в 1942 р., останній – в 1943 р.

Але друковані видання не мали потрібного ідеологічного впливу на мешканців Харкова, а виконували суто інформаційні функції. Харків’яни жадібно читали газети, але читали їх критично, з власними коментарями. Пропагандистські публікації місцевої преси сприймалися читачами по-різному.

Компанія з вербування робочої сили займала одне з головних місць в агітаційно-пропагандистській роботі нацистів, яка проводилася силами органів місцевого управління через ЗМІ.

Вербування робітників пройшло два етапи. На першому (весна-літо 1942 р.) – пропаганда була ефективною, оскільки населення ще не володіло достовірною інформацією про умови життя і роботи в Німеччині, тому в більшості випадків воно проходило добровільно. На другому етапі (з осені 1942 р. до кінця окупаційного режиму) вербування стало примусовим, оскільки ускладнювалося посиленою контрпропагандою партизан, розповідями остарбайтерів, які повернулися додому хворими, і листами тих, хто перебував у рейху.

У Харкові, зважаючи на масове безробіття серед місцевих мешканців, небувалий в історії голод у місті, жахливі умови існування, вербувальні комісії розгорнули активну пропаганду. Шляхом розклеювання тисяч плакатів на стінах будинків та парканах, виготовлення листівок, закликів до вербування по радіо, через гучномовці, місцеву газету “Нова Україна”, навіть через проповіді деяких священиків УАПЦ нова влада переконувала місцеве населення у перевагах роботи в Німеччині та закликала зголошуватися на добровільний від’їзд до рейху. Йшлось про те, що в Німеччині вони будуть мати забезпечений рівень життя та кваліфіковану роботу, не кажучи вже проте, що працюватимуть в інтересах вільної Європи. Агітаційні листівки наголошували на тому, що “ в Німеччині працівники з сходу забезпечуються такими ж побутовими умовами і продовольством, як німецькі та інші іноземні робітники. Всі працюючі у Німеччині одержують твердо встановлену заробітну плату, яка є настільки високою, що дає можливість робити ощадження...У позаробочий час робітнику надається повне право розпоряджатися своїм вільним часом. Він може сходити у місто, відвідувати кіно, театр, танцювати, співати, грати, читати газети рідною мовою...”

Кольорові плакати з закликом їхати на працю в Німеччину були розклеєні на мурах міста: східний робітник, що допомагає німецькому солдатові ; дівчина тримає обіруч миску гарячої страви.

Нацистська пропаганда поєднувалась з роботою міської радіомережі. Відновлення роботи радіовузла було пов’язано з тим, що більшість населення не мали радіоприймачів, адже дозвіл на прослуховування радіопередач отримували лише політично надійні особи. Гітлер, вивчаючи питання проведення радіопропаганди на східних окупованих територіях у березні 1942 р., радив передавати по радіо для місцевого населення те, що йому необхідно  – музику в необмеженій кількості:”...адже весела музика пробуджує в людях трудовий ентузіазм. І якщо люди можуть дозволити собі танцювати до упаду, то це, наскільки нам відомо, широко віталось під час радянської системи”.

Тематичний план радіопрограм передбачав: повідомлення Верховного командування німецьких та союзних військ, оголошення відозв та розпоряджень окупаційних властей, об’яв міської управи, огляди місцевої преси, трансляцію релігійних богослужінь, вистав, концертів класичної західноєвропейської та української музики, українських народних пісень, проведення пропаганди ідей нової Європи, провідної ролі німецького народу у цій роботі.

В Харкові радіо мало вигляд вантажної машини з гучномовцем на кабіні, що поволі їздила вулицями міста. Коли машина спинялась на базарних площах, то впереміш з новинами і музикою жіночий голос читав уривки художніх творів, що пройшли німецьку цензуру. Частіш ж всього з гучномовців звучали німецькі марші, німецька народна музика, німецькі шлягери “Лілі Марлен” та “Розамунда”.

Під сферу нацистської пропаганди потрапив і кінематограф, який зарекомендував себе як ефективний пропагандистський засіб у Німеччині. Відповідальними за проведення кінопропаганди на східних окупованих територіях було OKW і створене в листопаді 1941 р. центральне фільмооб’єднання “Схід”.

Кінотеатри Харкова збирали широку аудиторію глядачів. Перший кінотеатр був відкритий уже в листопаді 1941 р., спочатку тільки для військових, а згодом і для цивільного населення. За 10 місяців тут було продемонстровано 36 фільмів, які переглянуло близько 108 тис. харків’ян та понад 270 тис. німецьких вояків.

У червні 1942 р. у приміщені театру Т.Г.Шевченка був відкритий найбільший кінотеатр міста на 1000 місць включно для цивільного населення. Тут демонструвалися переважно німецькі художні фільми, військова хроніка та пропагандистські стрічки, як, наприклад, “Життя робітництва у Німеччині” та ін.

Переможну ходу “визволителів” демонструвала німецька хроніка, вона починалася бравурним маршем, орлом зі свастикою, а далі пишномовними словами: грандіозні успіхи вермахту на всіх театрах воєнних дій, перемога на морі, нові перемоги на Сході, немічність і безпорадність ворогів рейху. Звичайного глядача вони переконували у тому, що більшовики більше не повернуться і що з життям в умовах окупації необхідно змиритися.

Крім хроніки, нацисти великого значення надавали демонстрації кінофільмів ідеологічного спрямування, зокрема антибільшовицького й антипольського змісту. Водночас ідеологічних сюжетів було замало, оскільки у харківських кінотеатрах ішли переважно любовно-пригодницькі стрічки, але з помітним політичним підтекстом

Нацистська пропаганда була спрямована не лише на доросле населення, а й на підростаюче покоління. Влітку 1942 р. в кінотеатрі Т.Г.Шевченка щоденно о 9 годині стали проводити сеанси для школярів. Їх програма була такою:

1. Кінохроніка;

2. “День у зоологічному саду”;

3. “Діти – це майбутнє нації”;

4. Сцени з життя фюрера.

Після сеансу учні одержували подарунок–портрет фюрера. Матеріали кіносеансів вчителі мали розвинути у виховних цілях на заняттях у школі.

Влітку 1942 р. була проведена нарада письменників Харкова, організована радою “Просвіта” та німецькою “Пропаганда-штаффель”. На нараді виступили керівники “Пропаганди-штаффель” Бек і Бартель. Йшлось про необхідність посилення антирадянської пропаганди та агітації, розвиток германофільської спрямованості творчості літераторів Харкова.

В цілому нацистська пропаганда як в Україні так і в Харкові, попри її масштабний характер виявилась неефективною:

– культивація образу непереможної німецької армії зазнала краху після зупинки вермахту під Москвою та оточенням під Сталінградом;

– ідеологічний вплив засобами періодичних видань був слабкий;

– радіопропаганда виявилася малоефективною внаслідок надання переваги музичним, а не політико-ідеологічним передачам, відсутності у преважної більшості харків’ян радіоприймачів;

– кінопропаганда була неспроможна впливати належним чином на населення, адже йому демонстрували переважно розважально-пригодницькі фільми, у прокаті не вистачало фільмів, у яких популяризувалися б кращі сторони життя німецького народу і викривалися недоліки більшовицького режиму в Україні;

– пропаганда засобами дрібної друкованої продукції не сприймалася населенням, не відповідала соціально-економічній ситуації.

Населення Харкова в основній своїй масі було нелояльним до “нового порядку” оскільки реальний стан справ не відповідав пропагандистським обіцянкам і деклараціям фашистів.