Харківський історичний музей

Указ Президента України №489/2000 як приклад державної політики України в галузі музейництва на межі ХХ та ХХІ ст.

Тортіка (Лобанова) Марія Валеріївна, Тортіка Олександр Олександрович

2011

Сімнадцяті Сумцовські читання : збірник матеріалів наукової конференції на тему: «Комунікаційний підхід у музейній справі як відповідь на потреби соціуму» (проводиться в рамках ХVII Сумцовських читань), 18 квітня 2011 р. – Х. : Майдан, 2011.

 

На сьогодні, коли сучасна Україна упритул наблизилася до 20-річчя свого незалежного існування, об’єктивно виникає необхідність оцінки конкретних історичних етапів, які вона пройшла на шляху до справдешнього не тільки політичного, але й духовного визволення. Очевидно, що однією з принципових меж на цьому шляху були державні нормотворчі акти в галузі культури і сама законодавча база, вкрай необхідна щодо запровадження модернізації в культурній сфері України. Одним з важливіших нормотворчих актів, що  закінчував найважчий етап життя музеїв у 1990-ті та закладав дещо новий фундамент під цю галузь культури, став Указ Президента Л.Д. Кучми № 489/ 2000 «Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України», підписаний  22 вересня 2000 року [1, С. 58–59]. Цей Указ містить список «невідкладних» заходів щодо розвитку музейної справи. Окрім далеких від реального виконання пропозицій щодо стимулювання інвестицій, спонсорської та благодійної діяльності  на розвиток музейної справи (і на сьогодні спонсорство і благодійність щодо державних музеїв майже неможливі, оскільки миттєво викликають підозри у відповідних управлінських структур в претензії цих спонсорів на оволодіння предметами державного музейного фонду). Окрім перелічення напрямів асигнувань на проведення реставрації, ремонту, створення сучасних автоматизованих систем, видання каталогів, реєстрів пам’яток музейного фонду України (лише деякі з цих побажань – ремонти, реставрації, створення внутрішніх музейних автоматизованих систем, на той час були реалізовані в столичних музеях та музеях деяких нечисленних обласних центрів, видання каталогів та створення загальнодержавного реєстру пам’яток музейного фонду і досі є нездійсненою мрією директорів музеїв, головних зберігачів фондів), він містить і деякі дієві заходи та не позбавлений елементів нової державної політики в галузі музейництва.

Насправді актуальний, державницький характер мало рішення про удосконалення методики розрахунків музеїв за комунальні послуги та включення їх до переліку установ, які отримують гарантоване фінансування на ці потреби. Не менш важливою була президентська заборона на зняття охорони з музеїв, де зберігаються історичні та культурні цінності загальнодержавного значення [2, С. 59].

З іншого боку ці заборони та фінансові гарантії з боку Президента держави свідчать про важкий стан фінансування музейної справи, про те, що музеям на 2000 р. не вистачає коштів на найнеобхідніше – комунальні виплати, оплату послуг державної служби охорони. Потрібно втручання Президента, щоб вирішити ці прості і буденні питання, які і не мали б створювати ніяких проблем у разі достатнього бюджетного фінансування. Такий, знову ж, адміністративно-командний спосіб «розвитку» музейної справи був малоефективним і надавав тимчасовий позитивний результат, який з часом сходив нанівець, оскільки залежав від постійного коньюктурного перетягування бюджетних коштів туди де вони вкрай були потрібні на даний момент та згідно з останнім Указом. Але і це є елемент державної політики в сфері культури, зумовлений історичними обставинами, особистісним фактором, персоніфікований у особі Президента засіб її реалізації, частина того процесу (процесів) які відбувались в Україні замість продуманих модернізаційних реформ усіх галузей життя та отримали від своїх авторів завуальовану назву «перехідний період» або «період розбудови держави».

Ще один аспект чи прояв державної політики у «розвитку» музейної справи можна побачити у встановленні правила, за яким Національний музей історії України та його філія – Музей історичних коштовностей України, призначались основними музейними закладами, які комплектують і зберігають музейні предмети виконані з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння. Тут можна побачити тенденцію щодо централізації культурних цінностей у столиці, наслідуваний від недавнього минулого своєрідний «синдром» Центру, який із Москви перемістився тепер до Києва. Це застаріла  імперсько-радянська практика яка не відповідає ідеї демократичного устрою суспільства, не відповідає і сучасному стану музейної справи у розвинених європейських країнах, де у кожному маленькому містечку музеї зберігають коштовності, художні витвори і все це є основою патріотизму їх мешканців, гордості за свій населений пункт, його історію та культуру, яка є невід’ємною часткою розвитку усієї країни. А тут виникає образ двочленної країни, яка складається із великої за площею але збіднілої, провінційної, малорозвиненої периферії, смітника життя, такої собі внутрішньої напівколонії населеної неосвіченими тубільцями, якім і не треба до музею, а якщо і треба, то до такого, де у спрощеній та всім зрозумілій формі роз’яснюються останні ідеологічні установи, офіційне бачення історичного процесу, та гіпертрофованого центру, столиці, метрополії, де мешкає, процвітає й управляє усім іншим населенням фінансова, культурна та інша імперська еліта. Втім, на той час в представників держави вистачило такту, здорового глузду та демократизму для того, щоб не втілювати подібні ідеї до життя, але це вже тема окремої роботи.

 

ПОСИЛАННЯ

1.     Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України. Указ Президента України № 489/2000 від  22 березня  2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 13. – С. 58–59.

2.     Там саме. – С. 59.