Панель користувача

Вікторина, тест на знання історії
CУМЦОВСЬКІ ЧИТАННЯ
Музей як соціокультурний інститут в умовах інформаційного суспільства (2012)
Друкована версія  Друкована версія      Завантажити документ  Завантажити документ       © Умови використання

 

На початку ХХІ ст. музейна справа України переживає світоглядну кризу. Знаходячись під впливом ринкових відносин, музеї змушені пристосовуватися до системи «суспільства споживання», для якого є характерним максимальне розширення доступу до товарів і послуг. Людина у «суспільстві споживання» прагне споживати так, аби з одного боку, «бути не гірше інших», а з іншого – «не зливатися з натовпом». Одна з головних рис цього суспільства в галузі професійного знання, суспільної кваліфікації, індивідуального шляху – це так звана «перепідготовка». Вона означає, що кожний, хто не хоче бути відкинутим на другий план, дистанційованим, дискваліфікованим, то має прийняти необхідність «оновлювати» свої пізнання, свої навички, взагалі «операційний багаж» на ринку праці. У зв’язку з цим принципом будується сьогодні вся «масова» культура. Всі ті, хто бажає долучитися до культури, мають право на культурну перепідготовку. Культура більше не створюється для тривалого існування: вона звичайно зберігається як універсальна інстанція, як ідеальний еталон, однак у своєму способі виробництва підкоряється тому ж покликанню актуальності, що й матеріальні блага. [1]

Необхідність розробки нової концепції музею, що мала бути обумовлена реаліями умов «суспільства споживання», змусила вітчизняних музеологів звернутися до зарубіжного досвіду. У 1970-1980-рр. музеї Америки і Європи у зв’язку з фінансовими проблемами і з метою збільшення кількості відвідувачів по-новому осмислили свою роль у суспільстві. Це виявилося у розвитку розважальної функції, яке детермінувала новий зміст роботи: вивчення запитів і врахування емоцій відвідувачів, орієнтація на такий пізнавальний процес, який робить наглядною концепцію експозиції, де головним стає не показ публіці пам’ятників – цьому відводиться другорядна роль, а демонстрація оформлення експозиціЇ. У світлі комунікативних ідей, розповсюджених у цей час була сформульована концепція музею як відкритої системи у якості культурно-дозвільного і просвітницько-розважального центру. Хвиля комерційної суперактивності породила «кризу совісті» – більше уваги стало приділятися гаманцю відвідувача, аніж просвітництву. Відвідування музеїв перетворилося на джерело отримання позитивних емоцій, які, однак не сприяють розвитку особистості. Погоня за прибутком нерідко оберталася на зниження освітньо-культурного рівня музейних акцій, втратою професіоналізму, відсутністю естетичного смаку[7, c.89].

Закордонні музеологи замислилися над ціною інтеграції музею у соціальний світ, від якого він отримував засоби до існування. На їх думку, виживання суспільного інституту залежить від здатності виконувати покладені на них завдання, пристосовуючись до постійних змін в соціальному та інтелектуальному контекстах суспільного розвитку [5, с.56].Інтелектуальний контекст 1970—1980-х рр. був пов'язаний на Заході з філософією «постмодернізму», для якої характерною є культ незалежної особистості; бачення реального повсякденного життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя.[6] В цей період відбулися великі зміни у в західній концепції історичної науки. Головний виклик був спрямований проти уявлень про історичну реальність. Об’єктивній історичній реальності постмодерністи протиставили «образ» реальності і звели її до мови, а історію – до літератури. Так званий «лінгвістичний поворот» призвів до того, що мова почала розглядатися не в якості засобу комунікації, а в якості головного фактору смислових утворень, на основі яких будується текст. Сам авторський текст представ як простір, виражений культурними знаками, символами, образами і обумовлений властивостями буття автора і читача. Таким чином, досвід було ототожнено з текстом, реальність – з мовою, а історію – з літературою.[6]

Використовуючи досвід постмодерністів, музеологи спробували теоретично обґрунтувати образно-сюжетний метод, що перетворив проектування експозиції на новий вид мистецтва.[2]На думку одного з його авторів, Т.Полякова, провідного наукового співробітника лабораторії музейного проектування Російського інституту культурології, музейні предмети представляють собою «опредмечений образ». Являючись основним експозиційним засобом, вони виступають як мовні одиниці художнього тексту. У результаті перетворень вони часто втрачають своє основне «профільне» значення і набувають якості художнього символу чи метафори для втілення певної ідеї. Відбувається художнє моделювання історичного процесу. В цьому Т.Поляков вбачає перевагу свого методу. Музейна специфіка експозиції зберігається шляхом використання музейних предметів. На зміну завданням об’єктивного відображення реальності прийшло суб’єктивне бачення її автором, та художня модель часу і світу, що склалася в його уявленнях [10].

При теоретичному обґрунтуванні образно-сюжетного методу Т.Поляков вказує на те, що для більшої атарактивності використовується мова театру. Музейний предмет інтерпретується у якості актора, тільки позбавленого голосу і здатності до руху. Все це відновлюється за рахунок засобів функціонально-декоративного оформлення, серед якого особливу роль відіграють метафоричні скульптурні конструкції. Т.Поляков розвиває ідею поєднання вітрини-образу та музейного експонату, для якого, можливо створення спеціальних експонатів. Беручи участь у музейному спектаклі, музейний предмет, на думку Т.Полякова, переходить в нову якість, але за традицією, продовжує називатися експонатом. Основними творцями експозиції стають художник і сценарист. Художник розробляє експозиційні ідеї, а автор сценарію у якості посередника згладжує протиріччя і створює програму сприйняття експозиції відвідувачем. Поєднав літературу та історію, автори образно-сюжетного методу його основою зробили сценарій, який через систему експозиційно-художніх образів переноситься до музею з метою перетворення його на шоу. Сценарій обумовлює і програмує комплекс емоційних реакцій, відчуттів і форм сприйняття, які автори хотіли б викликати у відвідувачів.[10] В результаті музей, жонглюючи символами і предметними цінностями різних епох, перетворюється на один з ланцюгів індустрії розваг. Такі маніпуляції вказують на вторинність музею і первинність дизайнерського мистецтва, якому однаково, що перетворювати – магазин, офіс чи музей. При таких маніпуляціях з предметами зникає сутність музейної комунікації, залишається гра смислами і символами.

Дещо інакше ідеї музейної комунікації обгрунтовує завідувач лабораторією музейного проектування Російського інституту культурології Н.Нікішин, який розглядає музей як знакову систему і виділяє в ній два структурні блоки: самі знаки – музейні предмети та їхні просторові зв’язки і відношення у тексті експозиції. При цьому він виступає проти традиційного підходу, апробованого багатолітнім музейним досвідом, віддаючи «на відкуп» художникам такі види діяльності, як групування музейних предметів в комплекси, наукова структура експозиції і т.д. Звертаючись до просторових зв’язків і відносин в тексті експозиції, що покликані розкрити ракурс розгляду музейного предмету і смислу його експонування, Н.Нікішин показує переваги образно-сюжетного методу тим, що художник-дизайнер використовує зовнішнє обличчя власне цих музейних предметів. Інструментом їхнього узгодження як мовних одиниць виступають допоміжні засоби функціонально-декоративного оформлення. Натомість науковий співробітник має у своєму арсеналі засобів тільки можливості словесної анотації або графічної схеми. На його думку, мало хто з музейних відвідувачів читає всі етикетки, а тим більше вступні тексти, тому функцію вираження думки авторів експозиції і формування на її основі відношення відвідувача до її змісту бере на себе дизайн. Для широких мас музейних відвідувачів найбільш придатним і доступним може виявитися художній стиль експозиційного твору[8, с.90].

Однак соціологічні опитування у музеях показали зворотнє: більшість опитуваних відзначили необхідність пояснювальних текстів, оскільки розглядають музей в якості додаткового джерела інформації.[9, с. 14] Відвідувачів цікавлять реальні події історії країни, а не образ, створений чиїмсь уявленням. Не заперечуючи значення форми, художньо-дизайнерських підходів до проектування експозицій на теперішній час слід особливу увагу звернути на змістовний бік. Натиск художників, можливо, був би менш рішучим, якщо б ті експозиції, які зараз існують, були б достатньо інформативні і цікаві. Дуже часто вони створюються відповідно з власними уявленнями авторів, без аналізу того, що хотів би бачити відвідувач. Розходження між професійною елітарною свідомістю музейних працівників та свідомістю більшості відвідувачів також небезпечне, як і дизайнерські перекоси. Це загрожує відчуженням історичних пам’яток від масової свідомості.

Течія постмодернізму поставила під сумнів розуміння історичної істини, загрожує втратою історичної пам’яті і разом з нею почуття спадкоємності з минулим. Музей є одним із основних зберігачів цієї пам’яті. Саме він дає можливість відчути спадкоємність поколінь. Зміна його сутності як інституту і перетворення на центр розваг загрожує відключенням населення від культурного коду своєї країни. У цьому зв’язку гостро постало питання про саме існування музеїв як унікальних сховищ культурної спадщини.

Устремління музеїв співпали з якісними, змінами, що відбулися у науковому пізнанні. У 1990-х рр. гуманітарні науки з їх проблемою інтеграції, диференціації та міждисциплінарного діалогу вчених стали формуватися як єдине знання про людину. Особливу роль у формуванні нового підходу до методології історичного дослідження на Заході відіграла школа «Анналів», провідною ідеєю якої була концепція «глобальної історії», що охоплювала увесь спектр життя людини і суспільства. Вчені школи «Анналів» зайнялися переглядом відносин між істориком, історичною пам’яткою і фактом історії. У фокусі їхньої уваги опинилися проблеми збирання, зберігання та вивчення історичних джерел. На перший план висунулась проблема інтерпретації джерел, без рішення якої неможливе отримання інформації.[3, с. 278] Досягненню цієї мети був підпорядкований міждисциплінарний підхід, стали застосовуватися методи і пізнавальні засоби антропологів – створення історії життя, родинної історії, аналіз епізоду, події і т.д. В результаті антропологічного перевороту всі традиційні галузі історичного знання підлягали осмисленню і оновленню. Центральне місце у методологічних дискусіях сучасної історіографії зайняв пошук шляхів до нового синтезу індивідуального й групового, національного й універсального в історичному процесі. У зв’язку з цим був стимульований підвищений інтерес до способів виробництва, збереження, передачі історичної інформації і маніпуляції нею, тобто всі ті проблеми, що безпосередньо пов’язані з інститутом музею. Розроблена школою «Анналів» методика джерелознавчого аналізу озброїла музейних співробітників чудовим інструментом для кращого вивчення свого «продукту», тобто музейних джерел. На підставі цієї методики стала можливою глибока інтерпретація культурної спадщини.

В умовах незалежної української держави відбувається переосмислення історико-культурної спадщини, розвиток краєзнавства, що сприяє вихованню національної самосвідомості та патріотизму. Сучасний музей виступає як ретранслятор пам’яток і традицій, й , вважаючи своїм завданням формування соціокультурної свідомості населення. Питання про відповідальність за те, що і як представлене в музеї, є основними вимогами часу. Орієнтація на правдивість покладає на музей особливу місію в процесі формування історичної свідомості народу. Що стосується вітчизняної музейної діяльності по відновленню історичної пам’яті, то насамперед слід зазначити, що визначаючи завдання по комплектуванню фондів, слід конче враховувати необхідність заповнення прогалин у фондових колекціях, потребу усунення одноманітності матеріалів із багатьох тем, активніше розгортати пошук оригінальних, справді вражаючих музейних предметів. І сьогодні, як засвідчує змістовний аналіз вітчизняного музейного зібрання, далеко не у всіх колекціях основного фонду достатньо повно і глибоко представлені необхідні музейні предмети, є нерівномірності у відображенні матеріалами окремих історичних періодів, поступу певних регіонів. Часто спостерігається деяка одноманітність видів тих чи інших джерел, абсолютно тотожних за змістом. Колекції формуються здебільшого в ході тематичного комплектування. На жаль, експозиційні завдання залишаються практично єдиним орієнтиром при доборі матеріалів, що відображають процеси і явища, які документуються музеєм. Ще й досі існуючі у музейній практиці недосконалості та обмеження, властиві першому рівню відбирання, наклали свій відбиток і на оцінку предметів музейного значення для поповнення музейного зібрання, призвели до збідніння джерелознавчого аналізу музейних предметів. До музейної колекції здебільшого відкомплектовані матеріали, які характеризують безконфліктність розвитку суспільства і замовчують суперечності та труднощі. Так, у багатьох вітчизняних колекціях практично відсутні матеріали, які б свідчили про спад економічного розвитку протягом 1970-80-х рр., про загострення соціальних проблем, зокрема таких, як житлова, екологічна, занепад охорони здоров’я, культури тощо. Надзвичайно мало їх і про негативні явища у суспільно-політичному житті, у тому числі і в міжнаціональних відносинах. З новітньої історії більшість виставок організується за темами Великої Вітчизняної війни, а також пов’язаних з періодом репресій та боротьби за національну незалежність України, решту подій радянської історії музеї частіше обходять. Відмова від формаційного принципу, як основного при створенні експозицій, призвела до розгубленості: зникла визначеність, тверда основа, на яку нанизують історичні матеріали. Багато музеїв демонтували свої стаціонарні експозиції з радянської історії, замінивши їх тимчасовими виставками. І все ж музей не може постійно існувати у якості виставкового залу, все рівно буде поставлений перед необхідністю створити повноцінну стаціонарну експозицію. Виставковий показ дозволяє зосередити увагу на темах, які обов’язково увійдуть у майбутню експозицію.

Предметом палких дискусій продовжує залишатися проблема, чим і як комплектувати фонди з питань сучасності. Сьогодні ми можемо абсолютно чітко, без будь яких вагань визначити, які саме музейні предмети найкраще характеризують історичні предмети дорадянського періоду, або точно зорієнтуватись за допомогою яких експонатів найдоцільніше висвітлювати, скажімо, події 1920-80-х років. А ось завдання виділити предмети, котрі, у майбутньому можуть стати символом сьогодення, залишається складним. Справді, якщо зазирнути на 20-25 років уперед, то можна збагнути, що звичайна, нічим сьогодні не приваблива для нас газета для прийдешніх поколінь може вже стати надзвичайно цікавим документом нашої епохи. Музейна практика минулих десятиліть переконливо доводить це [4, с.22-29]. Тому музейні колективи критично переглядають власну діяльність, розробляють нові концепції подальшого розвитку. Відображення у експозиціях актуальних проблем сьогодення багато музеїв вважає важливою формою участі у суспільному житті країни. Розділи музейної експозиції, присвячені поточному періоду життя українського суспільства стали не менш привабливими для відвідувачів, ніж минула історія України. Відбувається переосмислення історичних фактів, накопичення нового матеріалу, розширення інформаційного потенціалу вже існуючих колекцій.

Активний і послідовний процес українського національного відродження зумовлює необхідність осмислення безцінного культурного потенціалу, набутого нашими предками. Важливим засобом піднесення української національної свідомості є музейні заклади, які у складних історичних умовах свого функціонування зуміли зберегти і донести до нас унікальні пам’ятки культури, які яскраво демонстрували самобутність українського народу. Саме в музеях України широко представлені багатовікові традиції, матеріалізована історія українського народу, збереження і пропаганда яких забезпечує зв’язок поколінь, сприяє індивідуальному та колективному духовному самовизначенню людей, ствердженню української нації як самодостатньої одиниці світової цивілізованої спільноти, державним утвердженням національних цінностей і пріоритетів.

Хочеться сподіватися, що спираючись на досягнення світового та вітчизняного музеєзнавства, використовуючи весь арсенал наукових і художніх методів, незважаючи на складності суспільного життя, музей зберігатиме свою специфіку і роль посередника, котрий створює і підтримує культурне середовище нашого суспільства.

 

Література

1.                Бодийяр Ж. Общество потребления [Электронный ресурс] / Ж.Бодийяр. – Режим доступа: knigosite.ru/librari/books/26581. - Заглавие с экрана.

2.      Гафарова Ю.В. Пространство музея: постмодернистское прочтение / Ю.Гафарова [Электронный ресурс]. / Ю.Гафарова.– Режим доступа: www.antrjpologu./ru/ru/text/gafarova/studia.01_12.htnl. - Заглавие с экрана.

3.                Гуревич Д.Я. Исторический синтез и школа «Анналов» / Д.Я.Гуревич.- М.: Индрик, 1993. – 328 с.

4.                Деякі основні напрямки вдосконалення діяльності музеїв на сучасному етапі : Тематичний збірник наукових праць. – К. : Дім УРСР, 1990. – 120 с.

5.                Ідея культури : Виклики сучасної цивілізації / [ Бистрицький Є. К., Пролеєв С. В., Кобець Р. В., Зимовець Р. В. ] . – К. : Альтерпрес, 2003. – 192 с.

6.                Лиотар Ж. Состояние постмодерна. [Электронный ресурс]/Ж.Лиотар. – Режим доступа: www.gemer.info/bogoslov_Buks/Philos/Liot/index.php. - Заглавие с экрана.

7.                Моль А. Теория информации и эстетическое восприятие/ А. Моль.М.: Мир, 1966. – 352с.

8.                Монтебелло Ф. Оборотная сторона успеха в популярности музеев / Ф.Монтебелло // Museum. – 1991.- 168/169. – C.89-91.

9.                Музей в современном обществе. Поиски новых решений. (По материалам конференции музейных работников, состоявшихся в гг.Москве и Екатеринбурге в 1998 г.). – М.: ГЦМСИР, 1999. – 233 с.

10.           Поляков Т.П. Как делать музей (О методах проектирования музейной экспозиции). [Электронный ресурс]/ Т.П.Поляков. М. [б.и.] 1997. – Режим доступа: www.window.edu.ru/window/catalog.n/d=66377. - Заглавие с экрана. 

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ОПИС:  Сошнікова Ольга Миколаївна. Музей в системі «суспільства споживання»: пошуки нових рішень [Електронний ресурс] // 18 Сумцовські читання: Музей як соціокультурний інститут в умовах інформаційного суспільства. - Харків, 2012. - Режим доступу: http://museum.kh.ua/academic/sumtsov-conference/2012/article.html?n=1

Друкована версія Друкована версія      Завантажити документ Завантажити документ