Порівняльний аналіз бойових якостей літаків винищувальної авіації ВПС Радянського Союзу і Німеччини на початку Великої Вітчизняної війни

В цьому році виконується 60 років з моменту закінчення Другої світової війни, що стала однією із найтрагічніших сторінок в історії людства. Події тих років відразу же стали об'єктом уваги істориків. З течією часу змінюється оцінка подій Другої світової війни їх окремих особистостей. Як написав в своїх спогадах колишній німецький винищувач, генерал-лейтенант ВПС ФРН у відставці, Гюнтер Ралль: “Зараз можливо більш об'єктивно говорити про той час, навколо якого існує стільки міфів”.

Що насправді являла собою германської армія? Добре підготовлена, вона була дуже серйозним супротивником. І тому всяке приниження переваг германської армії, в кінці кінців, є приниження переваг її переможців. Доречно процитувати слова Маршала Радянського Союзу Г.К. Жукова: “…Я супротивник того, щоб відкликатися про ворога, принижуючи його. Це не презирство до ворога, це недооцінка його. А в підсумку не тільки недооцінка ворога, а й недооцінка самих себе”.

Але в офіційній російській і вітчизняній історіографії досі існує безліч стереотипів, і міфів відносно ВПС РСЧА і ВПС Німеччини (Люфтваффе). Розглянемо деякі з них.

До початку Великої Вітчизняної війни “основну міць радянських ВПС в той час складали винищувачі І-15 і І-16 – застарілі і, як показав досвід Іспанії, вони не ідуть в порівняння з німецькими літаками.”, “на озброєнні ВПС Червоної Армії знаходились літаки в основному застарілих конструкцій. Вони мали невисоку швидкість, недостатню маневреність в вертикальній площині. Навіть чисельні нові типи літаків мали лише 7,62 мм кулемети. Супротивник же в основному мав гарматне озброєння, що підвищувало ефективність першої атаки”.

“В якісному відношенні радянські винищувачі напередодні війни і в перший її рік уступали однотипним літакам ВПС фашистської Германії. Основна кількість радянських винищувачів (більш 80 %) була представлена застарілими, по тому часу, типами літаків І-15, І-16, І-153. Вони мали недостатню горизонтальну і вертикальну швидкість, слабке, в основному кулеметне озброєння”, “…до початку Великої Вітчизняної війни винищувачі ВПС ЧА якісно значно поступали літакам німецької авіації, бо більшість винищувальних авіаційних частин були озброєні літаками, яки вимагали заміни (І-15, І-15бис, І-16, І-153)”.

“... Хоча до 22 червня 1941 року Радянські ВПС чисельно переважали супротивника, вони значно поступались йому в якості літакового парку.” “...Промисловість давала велику кількість літаків, але по своїм тактико-технічним даним вони, як справедливо затверджує, наприклад, прославлений радянський авіаконструктор А.С. Яковлєв, були почасти застарілими, почасти не такими, яких вимагала війна.” Таким чином, якісні характеристики радянської авіаційної техніки свідомо занижувалися і не відповідали дійсності, в той же час якісно-кількісні характеристики літаків Люфтваффе необґрунтовано завишались.

Обговорення порівняльних переваг і недоліків німецьких і радянських винищувачів початку війни доречно почати зі порівняння характеристик наймасовіших на червень 1941 року “застарілих” радянських винищувачів, а також їхніх німецьких супротивників.

Маневреність. Аналіз тактико-технічних характеристик винищувачів ворогуючих сторін, дозволяє затверджувати, що міркування про “застарілість” радянських винищувачів абсолютно безпідставні. І-16 тип 24 і “Мессершмитт” – літаки, безумовно, одного рівня, але це дуже різні літаки. При однакових з Bf-109E озброєнні, швидкості поблизу землі, І-16 поступався німецькому винищувачу в максимальній швидкості, значно переважаючи його в горизонтальній маневреності. Ще більш яскраво цю різницю видно на прикладі І-153, що поступав “Мессершмитту” в швидкостях на всіх висотах, майже в два рази переважав його в горизонтальній маневреності (нітрохи не поступаючись йому і в швидкопід’ємності). От думка з цього приводу пілотів, яким доводилось літати на І-16: “На максимальній швидкості в маневреному бою рідко хто літав. І-16, в принципі, легко і швидко робив до 500 км/годину, “109Е” літав швидше, але ненабагато, в бою різниця в їхній швидкості практичні не відчувалась. Динаміка розгону у І-16 була дуже гарною. (І-16 тип 28)”. Дуже низьке навантаження на крило в поєднанні з дуже високою тягоозброєністю, забезпечили дуже гарну маневреність. Звичайно, хотілося б поєднати в одному літакові рекордну швидкість з рекордної же маневреністю, але таке в принципі неможливо. Іншими словами, швидкість і маневреність знаходяться в непереборному протиріччі. Досвід Другий світовий війни довів, що без високої маневреності перемога в повітряному бою неможлива.

Озброєння. Всупереч очевидним фактам, зустрічались і зустрічаються публікації про те, що у німців винищувачі були озброєні гарматами, а у нас – “жалюгідними кулеметами”. Гарматні варіанти І-16 випускалися з 1937 року (тип 12, 17, 27, 28), а по кількості стволів, по калібру кулеметів і гармат І-16 тип 27, 28 в точності відповідав “Мессершмитту” серії Е. Причому боєзапас снарядів на І-16 був в два рази більше. Аж до весни 1941 року тривало виробництво І-16 і з чисто кулеметним озброєнням (тип 18, 29). Саме поділ поршневих винищувачів на “застарілі”, з кулеметним озброєнням і “новітні” з гарматним, не вірний. Америка закінчила світову війну з “Мустангом” і “Тандерболтом”, що не мали жодної гармати – але їх не вважають “застарілими”. Бойовий досвід довів, що кожна з цих двох схем озброєння має свої переваги і своє право на життя.

Живучість. Вибір матеріалу обшивки: тканина, фанера, тонкий дюралевий лист до проблеми живучості літака не мав жодного відношення. А от що мало більше значення, так це вибір системи охолодження двигуна: повітряне або водяне. А зіркоподібний двигун повітряного охолодження не тільки не знижував живучості літака, але навіть слугував “щитом”, що захищають льотчика і бензобак І-16 при лобових атаках. І в цьому сенсі полікарповські винищувачі, безумовно, переважали в живучості своїх супротивників – всі літаки Люфтваффе (окрім малого числа бомбардувальників Dо-17 з двигуном “Брамо”), що брали участь в нападі на СРСР, мали двигуни водяного охолодження. Влітку 1942 року, на другому році війни (по статистиці командування радянських ВПС) бойові втрати на один літако-виліт у І-16 були нижче, ніж у будь-якого нашого винищувача з мотором водяного охолодження: Як-1, МіГ-3, ЛаГГ-3.

Таким чином, на 22.06.1941 року ВПС РСЧА мали на озброєнні літаки, яки по своїм тактико-технічним даним не поступались літакам винищувальної авіації Люфтваффе, а по окремим показникам навіть переважали їх і були здатні виконувати задачі, покладені на винищувальну авіацію.