Становлення Харкова як адміністративного та культурного центру Слобожанщини (1726-1765 рр.)

У 20‑30-ті роки 18 ст. у Харківському полку відбувалися великі перетворення, які значною мірою були логічним продовженням імперської політики Петра І на остаточне знищення козацького самоврядування з одного боку, а з другого ‑ сприяло включенню великого полкового міста у загальноросійський процес централізації, а з тим й підвищенню рівня усіх галузей суспільного життя.

З 1726 р. Харківський та інші слобідські полки переходять у ведення Військової колегії і мають включатися у військові збори з регулярною армійською муштрою‑“кампаменти”, звідки козаки майже всім складом полку (у Харківському‑до 800) відправлялися в різні експедиції і “командирації”. Так, під командуванням полковника Григорія Семеновича Квітки харківські козаки брали участь у персидському і гилянському походах (1725‑1731), будували 18 фортець і 142 укріплення Української засічної смуги від Сіверського Дінця до Дніпра у 1731‑1733 рр.

Перепис 1732 року виявив значне зубожіння реєстрових козаків внаслідок виснажливих робіт, експедицій і призвело до реформи Анни Іоановни у слобідських полках, яку мав виконувати генерал-майор князь Шаховський, осівши у Сумах зі своєю “Канцелярією комісії учрежденія Слобідських полків” разом з гвардійськими штаб-офіцерами. Полковники ж викликалися лише для дорадчого голосу, хоча й стали називатися прем’єр-майорами і отримали по 15 дворів підпомошників, які мали сплачувати на козаків по 10 коп. з душі. А у казну – по 21 коп. Козаків у реєстрі було, як і раніше – 800, і з них мав бути сформований регулярний драгунський полк на власному утриманні. Центральний уряд не слідкував за виконанням цих реформ, покладаючись тільки на канцелярію Шаховського, від чого розвелося без числа хабарників, а зарадити кривді було нікому. Від таких тяжких одбутків слобожане тисячами розходилися, утікали на Дон. Боячись, що країна обезлюдніє, уряд видавав укази про пошуки біглих і повернення їх до колишніх осель.

Сплата великих податків, утримання козаків, драгунів і російських гарнізонів не могло не відбитися на людських, матеріальних ресурсах та боєздатності слобідських полків. Це виявила російсько-турецька війна 1736‑1739 років. Походи російської армії та слобідських полків на чолі з фельдмаршалом Мініхом, наступного року – фельдмаршалом Лассі, через рік знов – Мініха хоча й мали певний успіх, але за результатами миру, підписаного 18 вересня 1739 року у Бєлграді для Росії він виявився мізерним.

Перепис 1741 року зафіксував значне зниження населення на слобідських землях у порівнянні з 1732 роком. По Харківському полку воно зменшилося майже на дев’ять тисяч, в тому числі козаків – більш ніж на тисячу. Такою була ціна будівництва Української лінії, реформ Шаховського та походів Мініха.

Попри прикрості й тяготи утримання військових у Харкові відбулася саме в цей період найзначніша подія культурного життя. Це – заснування вищої школи за зразком Києво-Могилянської академії та єзуїтських колегіумів Польщі. Для дітей всіх станів з 10-річного віку після закінчення брацьких шкіл у новоствореному Харківському колегіумі латиною викладався повний курс наук протягом 8 класів: риторика, поетика, фари, інфіми, слов’янська, синтаксис, граматика, філософія, богослов'я. У 1731 році імператриця Анна Іоанівна затвердила “Жалуваною грамотою”статус “колегіуму”за клопотанням бєлгородського єпископа Єпіфанія Тихорського і це захищало заклад від різних утисків. Одночасно в колегіумі вчилося до 500 учнів, серед яких переважали діти духівництва і вони мали обов’язково закінчити повний курс; для дітей інших станів курс навчання закінчувався перед богослов’ям (8-й клас). Потім останні виходили на різні державні та громадські служби з рекомендаційними атестатами. Для дітей вищих станів колегіум був першим ступенем освіти, а університет – другим. Але діти всіх верств, які виховувалися у колегіумі, підпорядковувалися єдиним порядкам монастиря: і професура-викладачі, і вихованці ходили у чернечих рясах. Особливість харківської школи порівняно з іншими полягала у новому складі курсів, що викладалися у колегіумі з 1736 року. До програми були включені: математика, геометрія, французька, німецька мови, історія та географія. Як учбові дисципліни вони були невідомими для інших шкіл до перетворення духовних училищ у 1808 році. Після введення нових предметів Харківський колегіум вже іменувався Тихоріціанською академією, що підкреслило більш високий його статус. Учні колегіуму часто запрошувалися в різні столичні вузи: в університети, Медико-хирургічну академію, Гірничий інститут, духовні академії та ін. За словами академіка Д.І. Багалія значною мірою завдяки колегіуму та його діяльності Харків став центром Слобідської України вже тоді, коли він ще не був ні центром суспільного, ні центром духовного життя.

У 1741 році з воцарюванням Єлизавети починається новий етап реформування слобідських полків. Офіційно було проголошено повернення до жалуваних грамот Петра І: кількість виборних козаків збільшувалася до 5 тисяч, вводилася єдина форма з відмінністю лише кольору чекменів та шаровар по полкам, заборонялося переселятися не лише в Гетьманщину, Великоросію, але й в інший слобідський полк, наказувалося відремонтувати фортеці (в тому числі Харківську), розподіляти полковниками козаків на сторожу на лінію, на літні збори, у Ліфляндський похід, по відрядженням.

У 1756 році генерал-аншеф граф Салтиков мав сформувати за наказом Військової колегії Слобідський гусарський полк з колишніх драгун, рангових козаків, підпомошників чи свояків. Для цього збиралося подушне, що викликало незадоволення полчан. Цей та інші козацькі полки увійшли у склад російської армії Апраксіна у війні проти прусського короля Фрідріха ІІ. Прагнучи підтримати Австрію і Саксонію, імператриця Єлизавета оголосила війну у 1757 році Прусії, в якій брали участь харківські козаки під командуванням бригадира Василя Петровича Капніста. Армія Апраксіна здобула перемогу, але, не закріплюючи її, війська поспіхом повернули назад, щоб упередити переворот після смерті імператриці. У Харківському полку були великі втрати в людях, у бойових конях, тому відновити свою бойову міць вони так і не змогли. Розлад слобідських полків щороку посилювався внаслідок непопулярності гусарської служби, зубожіння козацьких господарств, свавілля старшин, особливо бригадира Матвія Прокоповича Куликовського.

Тяжке становище козаків у полках, неспроможність їх далі нести військову службу звернули на себе увагу Катерини ІІ. Слобідська депутація на чолі з полковником Степаном Івановичем Тєвяшовим повідомляли про цей стан у “прошенії”до імператриці і просили припинити “народні ізнєможенія”. В березні 1763 року майорові лейб-гвардії Ізмайлівського полку Є.О.Щербініну було доручено скласти особливу комісію для вивчення причин безпорядків і неблагополуччя в полках на Слобідській Україні. Через рік Щербінін склав звіт, результатом якого стало рішення імператриці про ліквідацію слобідських полків і перетворення їх в гусарські, а замість полкових земель створювалася Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові. Козаків почали записувати у гусари, а старшині надали право або лишитися на військовій службі, отримуючи армійські чини, або вийти у відставку.

Таким чином, харківські та інші слобідські полки, відігравши свою історичну роль, мали перетворюватися на регулярні одиниці російської армії. Пам’ять про козаків поступово вмирала в народі, змінюючи уяви й про те, кому саме Харків зобов’язаний своїм виникненням.