Друга Світова Війна в народних розповідях (за матеріалами етнографічних досліджень українців Слобожанщини)

ІІ-а світова війна стала для українського народу одним з епохальних явищ ХХ ст. Тож, не дивно, що вивчення її стало одним із напрямків і в етнології.

Збір відомостей з історії ХХ ст. був одним із розділів програми польових етнографічних досліджень серед українського населення Слобідської України, проведених нами з кін. 1980-х рр. до 2005 р. Досліджувалися населені пункти Харківської (Харківський, Вовчанський, Чугуївський, Куп’янський, Ізюмський, Борівський, Зміївський, Краснокутський, Золочівський райони) та Сумської (Роменський, Лебединський, Тростянецький, Охтирський, Сумський райони) областей України та українські села Шебекінського району Бєлгородської області, інтерв’ювалися вихідці з Бєловського та Грайворонського районів Курської області Російської Федерації. Інформантами були люди 1900–1950-х рр. народження, переважно жінки, що є однією з реалій демографічної ситуації, що склалась в Україні саме внаслідок ІІ-ї світової війни. Крім того, було значно розширено коло інформантів-чоловіків: серед них були як колишні офіцери та солдати Радянської Армії, так і колишні поліцаї.

Разом з тим, показовим видається незаперечний факт: для людей, які пережили голод 1921 р., саме він видавався найстрашнішим періодом життя; тими, на чию долю випало пережити голодомор 1932–1933 рр., саме це лихо сприймається як найстрашніше з усього, що траплялося у житті. В обох випадках, як не дивно, навіть не війна. Тільки інформанти 1930 р. народження та молодші сприймають війну найстрашнішою подією свого життя. А от голодівка 1947 р. ніким з інформантів не переживалася як подія, страшніша за війну чи попередні голодомори.

Але в будь-якому випадку ІІ-а світова війна виразно класифікується всіма інформантами як епохальна подія, що розмежовує час на “до” і “після”.

Найважчі особистісні спогади про війну мають люди, які пережили неодноразову окупацію, а також члени родин учасників Руху Опору.

У чоловіків власні спогади про війну нерідко підмінюються цитуванням перечитаних повоєнними роками спогадів радянських воєначальників.

Цікавим є етнічне сприйняття завойовників. При цьому німці здебільшого сприймаються як гідні вороги (тими, хто був на їхньому боці, вони взагалі сприймаються як “нормальні люди” – І.Бєлкін, с. Підвисоке, Борівський р-н); як нецивілізовані дикуни часто сприймаються румуни (с. Горохуватка Борівського р-ну).

У неодноразово окупованих селах німців розділяють на “сірих” (варіант –“зелених”), тобто польові частини, та “чорних” (есесманів). Якщо про перших згадують здебільшого прихильно або індиферентно, то про чорних згадують з жахом та огидою, саме їх звинувачуючи у звірствах.

Інформанти підтверджують, що 1941 р. приходу гітлерівської армії передували чутки про звільнення народу від комуністів та колгоспів. Насправді на окуповані території німці запровадили систему, цілком подібну до колгоспної: селяни отримували невеличкі наділи землі, на яких вирощували кукурудзу для себе, та зобов’язувалися працювати на “загальних” землях, врожай з яких йшов на пожиток загарбникам. Існували й інші натуральні податки на користь “визволителів”.

Маємо численні розповіді про втечі молоді з примусових робіт у Німеччині та репресії в разі невдалих спроб.

Характерною рисою є надання особистим подіям більшої ваги і сприйняття загальної історії як тла для історії особистісної – у спогадах жінок, та надання більшої вартості загальноісторичним подіям зі сприйняттям особистісної історії лише тлом для них – у чоловіків. Загальним є визнання війни як події надзвичайної ваги та впливу.