На сьогодні дослідження і віддзеркалення всіма професійними засобами головних рис національної культури, формування завершеного образу “ідеального українця”, постає перед музеями України як пріоритетне завдання. При цьому слушним можна вважати твердження, що різнобарв'я, щедрість і краса української землі відбилися насамперед у традиційно-побутовій культурі українців. Дійсно, у житті народу, у його щоденних справах і клопотах, фольклорних традиціях, образних і афористичних особливостях мови містяться відповіді на всі надскладніші питання буття. Спосіб життя, традиції, віра, звичаї, обряди, сімейні та громадські відносини – це сьогоденна національна неповторність, свята і будні українців. Тому важливого значення на сучасному етапі розвитку українських музеїв набуває цілеспрямований науковий показ тисячолітніх матеріальних та духовних здобутків вітчизняної культури, що демонструють спадкоємність космоетичного мислення, естетичність ідей образотворення, знакової символізації. Слід звернути увагу на те, що саме символізація дійсності має своїм джерелом предметно-почуттєву діяльність, в результаті якої виникла “штучна природа”, що несе в собі людські значення, опредмечені думки і здатності. В силу цього природні властивості речей матеріального тіла цивілізації мають виступати у якості знаків і символів. Таким чином, людина живе не тільки у фізичному Всесвіті, але й в універсумі символів, породженому у процесі суспільно-історичної практики. Пропонуючи модель семіотичного аналізу культури, можна виділити як альтернативні моделі Фреге-Пірса-Морріса (визначається як впорядкована трійка елементів: <знак, смисл, денотат>) та Соссюра (здійснюється серед термінів знак-позначене-позначення-цінність). Різноманітні аспекти проблеми символу розглядались у працях таких дослідників, як Е.Кассірер, З.Фрейд, К.Юнг, Р.Ітон, М.Хайдеггер, Р.Паннікар, Б.Рассел, Р.Мукерджі, К.Леві-Строс, В.Тернер, С.Лангер, Г.Полліо, Х.Е.Сірлот, С.Тулмін, Б.Террел, Ц.Тодоров, М.Еліаде, У.Еко та ін. Інтерес до проблеми обґрунтування культури як знакового явища висловлюють Празький лінгвістичний гурток і Копенгагенська школа, які працювали під керівництвом Р.О.Якобсона, а також московсько-тартуська, якою керував Ю.М.Лотман. Особливо великою популярністю на Заході користується фундаментальна робота Е.Кассірера “Філософія символічних форм”, основні ідеї якої справили вплив на концепції символу, створені в сучасній західній філософії. В Україні на теперішній час ступінь дослідження проблеми з’ясування сутності “символічного буття” обумовлюють праці Іваньо І.В., Кирика Д.П, Ласло-Куцюк М., Піч Р., Ушкалова Чижевського Д.І. та ін.
Аналіз концепцій символу, вироблених західними мислителями, показує, для сучасних світоглядних течій є характерною тенденція до руху у напрямку комунікативної проблематиці. Раніше феномен комунікації розглядався виключно як проблема людського спілкування. Проте на теперішній час, поступове ускладнення суспільних зв’язків і відносин стимулювало більшу різноманітність комунікативного знання. Сучасне суспільство переживає унікальну революцію у сфері масової комунікації – перехід від друкованих символів до аудіовізуальних. Крім того, знаряддям комунікації оголошують не тільки мовну, але й “німу” розмову, значуще мовчання. Зокрема, ця тенденція чітко проглядається в інтуїтизмі (А.Бергсон), феноменології (Е.Гуссерль), лінгвістичній філософії (Л.Вітгенштейн, Ч.Морріс та інші), екзистенціалізмі (М.Хайдеггер), структуруалізмі (М.Фуко), “критичному раціоналізмі” (К.Поппер, Т.Кун та інші), герменевтиці (Г.Гадамер), “теорії ієрогліфів” (Г.Гельмгольц), “феноменології симпатії” (М.Шелер); “діалогіці” (М.Бубер); “екзистенціальної комунікації” (К.Ясперс).
Процес звернення провідних вітчизняних музеїв до державних програм, спрямованих на утвердження національної самоповаги, має комунікативно проводитись у життя через всі основні напрямки музейної діяльності: науково-освітню і науково-дослідну роботу, стаціонарну експозицію і .виставки, комплектування фондів, менеджмент і маркетинг. Саме тому важливого значення набуває педагогічна підготовка музейних кадрів, що має стати не лише бажаною зовнішньою якістю, а й необхідною для діяльності рисою. З огляду на національне виховання, завданням музейної комунікації, є збалансування культурного рівня через засвоєння суспільством цінностей попередніх поколінь, що запобігають дегуманізації, духовному відчуженню. Все це передбачає дослідження вітчизняної культурно-історичної спадкоємності, тому музей виступає у суспільства як ретранслятор пам’яток і традицій, на котрі суспільство хоче спертися як на джерело знань. Отже, безпосереднім об’єктом музейної комунікації можливо було б вважати соціокультурну протекцію, позначену термінами “образ”, “символ”, “модель”, що дозволить музею втілити свою основну функціюпідтримку історіософської свідомості сучасного українського суспільства.