Дзвін – це один з найдавніших предметів матеріальної культури людської цивілізації. У широкому розумінні – це сигнальний ударний інструмент, що існував до нашої ери, мав різні форми і назви та виконував різноманітні функції. Він сповіщав населення про важливі державні або місцеві події, пожежу чи наближення ворога, відлічував час, повідомляв про початок та кінець роботи. Дзвін використовували для вітання поважних гостей та переможців у битвах чи змаганнях.
Слід відзначити, що форма сучасних дзвонів не була такою одвічно. На довгому шляху свого розвитку дзвоноливарне виробництво пройшло через серію імітацій контурам природних фігур, доки не прийшло до тюльпановидної форми сучасного дзвона.
У Західній Європі порівняно великі дзвони почали виготовляти у 4 – 6 ст., а в сер. 9 ст. вони входять до церковного вжитку. Літописні відомості, а також дзвони знайдені при розкопках Десятинної церкви у Києві, свідчать про високий рівень їх виготовлення у Київській Русі. Найдавніший із тих, що зберігся до наших днів на території України – це так званий “Святоюрський” дзвін із церкви святого Юри у Львові, вилитий у 1341 р.
На території Слобідської України дзвони появились одночасно із заселенням краю (згадаймо дзвін встановлений на вістовій вежі Харківської фортеці у перші роки її існування). Правда про них і, зокрема, про дзвони Харківщини збереглися лише уривчасті свідчення. Вони говорять про те, що на території нашого краю використовувалися дзвони виготовлені, переважно, у різних дзвоноливарних центрах Російської імперії. Наприклад, у 1715 р. для Миколаївської церкви міста Харкова був вилитий дзвін у Воронежі.
Д.І. Багалій, описуючи ярмарочну торгівлю у нашому місті, згадує дзвони, що привозили на продаж із Тули.
У 1830 р. був заснований єдиний у Харківській губернії дзвоновий завод братів Рижових, який протягом майже століття забезпечував дзвонами Харківську губернію і став відомим далеко за її межами. Дзвони на цьому заводі відливали у зв’язку з будівництвом культових споруд чи обітницею, на замовлення, с приводу поминання померлих і в пам’ять історичних подій.
Особливу славу завод здобув після виготовлення для дзвіниці Успенського собору Харкова дзвона вагою 1003 пуди та виливу найбільшого у світі срібного дзвона. “Царський” дзвін вагою 18 пудів срібла був виготовлений у 1889 р. у зв’язку з визначною подією – чудодійним порятунком царської сім’ї під час аварії поїзда на станції Борки 17 жовтня 1888 р. Для встановлення цього дзвона у західній частині другого ярусу дзвіниці Успенського собору була обладнана спеціальна каплиця.
Не дивлячись на те, що основна частина дзвонів нашого міста та краю зосереджувалася по культових спорудах, їх також успішно використовували в пожежній справі та на залізниці. Про це свідчить великий станційний дзвін у колекції нашого музею (М -1997), на тулубі якого рельєфний напис по колу: «Кіевскія. мастерскія. Ю.З.Ж.Д.».
Дзвони відрізнялися один від одного формою, розмірами та способом відтворення звуку. Примусити дзвін звучати можна було розгойдуванням самого дзвона або його ударника, а також ударом молота чи калатала у край дзвона. Кожен із цих способів вимагав для виготовлення спеціальних пристосувань, особливого розвішування та розміщення дзвонів і, навіть, особливої конструкції дзвіничних прорізів і характеру архітектури дзвіничних споруд, якщо мова йшла про церковні монументальні дзвони.
Гойдаючі дзвони називались “очепними” – за назвою спеціального місця для кріплення дзвона – “очеп”. Ці дзвони були найбільшими і звучали у максимально низьких регістрах. Дзвони середніх регістрів називались “середніми”, а за приємність звучання – “красними”. Третій розряд дзвонів складали “малі” або “зазвонні”, “язичні”, що висіли нерухомо і в них дзвонили, б’ючи язиком у край.
За формою монументальні дзвони розподілялись на “німецьку”, “французьку” та “російську”. Вони відрізнялись одна від одної співвідношенням між довжиною бокової твірної та нижнім радіусом і визначеним кутом біля основи трапеції, описаної навколо дзвона. Одиниця виміру – модуль – товщина стінки дзвона в місці удару. У залежності від співвідношення основних розмірів дзвона до його модуля і визначається приналежність дзвона до тієї чи іншої форми. Із п’яти монументальних дзвонів ХІМ – один – “російської”, а решта “німецької” форми.
У результаті діяльності багатьох поколінь дзвоноливарників, була створена своя реміснича термінологія, назва частин монументальних дзвонів: тулуб, корона, плече, вухо, губа, серце і т.д.
Майстри – ливарники надзвичайно тонко відчували красу форми дзвонів, підкреслюючи її профільною проробкою та орнаментацією. Сама тюльпановидна форма налаштовувала на поясну, ярусну декорировку, хоча важливе місце на тулубі дзвонів займали написи, медалі виставок та зображення. У результаті різних нашарувань стали важко розпізнавальними дві круглі медалі на дзвоні (М–3962) і короткий рельєфний напис у прямокутній рамці «… м г и н … 20» на дзвоні (М–1935). Ці дзвони потребують реставрації.
З 1976 р. і до передачі Благовіщенському собору м. Харкова у 1988 р. у фондах ХІМ зберігався бронзовий церковний дзвін вагою 17 пудів, вилитий у 1882 р. на заводі Павла Павловича Рижова. Дзвін був оздоблений розкішним рельєфним рослинним орнаментом, барельєфним зображенням Богородиці та Ісуса Христа, портретами царів Олександра IIта Олександра III, але головне місце в його оформленні займали численні написи, котрі давали змогу встановити час, місце і подію, що стала приводом виготовлення цього дзвона.
На сьогодні у збірці ХІМ два дзвони (М–2231) і (М–1934), прикрашені рельєфним стилізованим поясним рослинним орнаментом і опуклими та східчастими обідками. На тулубі першого (М–2231) – рельєфне зображення православного хреста, а візаві – поясне зображення жінки з розпущеним волоссям та у драпірованому спадаючому одязі. У лівій руці вона тримає потир, а права піднята для благословіння. Корона цього дзвона масивна і складається із шести петель. Чільною частиною другого (М – 1934) є невелика ікона прямокутної форми, що гармонійно вписується у нижній орнаментальний пояс. На іконі рельєфне поясне зображення Богородиці у звороті ¾ праворуч з трохи схиленою набік головою. На ній драпірований одяг, на голові омофор з восьмикінцевою зіркою на чолі. Лівою рукою вона тримає розгорнутий сувій з нерозбірливим написом, а правою, зігнутою у лікті, вказує на нього. Корона дзвона із чотирьох петель.
Вивчення написів, форми та декору монументальних дзвонів у колекції ХІМ, дає всі підстави робити висновок, що усі дзвони цієї групи можна віднести до кінця 19 – початку 20 ст. Визначити місця виливу та побутування цих дзвонів, на жаль, сьогодні майже неможливо.