100 РОКІВ ІЗ ЧАСУ ПОЧАТКУ ПОЛІТИКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ — ЗАХОДІВ НА ПІДТРИМКУ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (1923)

27 липня 2023 р. виповнюється 100 років з початку проведення в Україні політики українізації, яка тривала 10 років та стала важливим етапом національно-культурного Відродження в Україні, сприяла розвитку української культури, мови, літератури та національної самосвідомості, але, на жаль, закінчилася «розстріляним Відродженням».

З метою створення позитивного образу радянської влади та національного підґрунтя для проведення своєї політики в квітні 1923 р. більшовики почали проводити політику коренізації. Після голоду 1921-1922 рр., економічних проблем перших років радянської влади активізувалися національні рухи, зростало незадоволення та розчарування політикою радянської влади у національному питанні. Для запобігання руйнування радянської держави, яка стала своєрідною реінкарнацією Російської імперії, більшовики вирішили очолити національні рухи та привернути на свій бік населення.

Окрім внутрішньополітичних завдань, коренізація, українізація зокрема, мала також зовнішньополітичне завдання — показати, що в Радянському Союзі реалізовується право націй на самовизначення. Тим самим більшовицька держава мала стати привабливою для представників народів, які зазнавали національного гніту.

За офіційним визначення влади, коренізація — це надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови, готувати національні кадри.

В Україні політика коренізації проходила у формі українізації, адже український національний рух виявився досить потужним і становив серйозну загрозу для більшовицького режиму.

Початком українізації вважається прийняття ВУЦВК декретів від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».

Причинами українізації були потреба в посиленні контролю і впливу комуністичної партії в суспільстві, пошук спільної мови з селянством, залучення на бік радянської влади національної інтелігенції, прагнення створити позитивний образ радянської влади у світовому співтоваристві. Українізація мала компенсувати втрату політичного суверенітету УСРР, сприяти ліквідації русифікаторської політики царської влади та її наслідків.

В Україні політика українізації полягала у підготовці та залученні українських кадрів до управління, кількість українців у партійно-державному апараті зросла до 52-54% у 1927 р. В усіх установах та навчальних закладах запроваджувалася українська мова. У 1927 р. на українську мову навчання перейшли 25% вишів, 50% технікумів, 90% початкової школи, 97% українських дітей навчалися в школі рідною мовою. У 1929 р. проводили навчання українською мовою вже понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% інститутів. Видання газет, журналів, книжок відбувалося українською мовою (до 89% всіх періодичних видань). Якщо в 1922 р. Україна мала до десятка україномовних газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив селян, що тікали від колективізації.

Дерусифікація торкнулася політичного та громадського життя всього суспільства — українська мова стала мовою публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток, обов’язковим стало вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським населенням, судочинство також було переведене на українську мову.

Три чверті українських театрів перейшли на українську мову, причому ставили не лише твори національного репертуару, а й перекладені п’єси іноземних авторів.

Для службовців, викладачів встановлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.

Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, користування мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяння розвитку національної культури, вивчення та впровадження національних традицій.

У 1928 р. було затверджено правила українського правопису, розробленого ВУАН (так званий скрипниківський правопис).

У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту — представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб. Ще менше було українців серед відповідальних працівників республіканського рівня.

З 1925 p. розпочалася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Частка українців у КП(б)У зросла у 1933 році до 60%; у ЦК КП(б)У в 1924 р. українці становили 16%; 1925 — 25%; 1930 — 43%. Центром українізації став наркомат освіти, який у 1927 р. очолив Микола Скрипник. Українська освіта успіхами значною мірою завдячувала його діяльності.

Політику українізації по-різному трактували керівна верхівка та безпосередні виконавці. Для влади українізація покликана була продемонструвати українцям за Збручем та Дністром, що умови для задовольняння національних прагнень створено лише в УСРР. Для української інтелігенції після поразки в революційних змаганнях боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність та незалежність.

Під час проведення українізації долався опір шовіністично налаштованих викладачів і студентів, які не бажали вивчати українську мову, переборювалися численні труднощі (нестача вчителів зі знанням української мови, підручників, навчальних посібників).

У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді цього ж року стало українське місто Балта. У 1926 році в МАСРР з 545 тис. населення молдавани складали ледь більше 30%, українці — 50%. Для забезпечення потреб представників інших національностей, які проживали компактно, протягом 1924-1925 рр. відбулося національне районування території УСРР, було створено 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський, 1 єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад, у тому числі 167 російських, 153 німецьких, 115 польських, 86 єврейських, У цей час в Україні діяло 566 шкіл їз німецькою мовою навчання, 342 — єврейською, 31 — татарською.

Кадровий кістяк українізації склали націонал- комуністи М.Скрипник, В.Блакитний, Г.Гринько, Л.Хвиля, О.Шумський, П.Любченко, М.Яворський, до яких без вагань приєдналася українська інтелігенція, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 pp. і тепер прагнула компенсувати свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі, які включилися у процес національного відродження. До кадрів українізації приєдналися й сотні вихідців з Галичини, які прибули в Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва.

Поряд із підтримкою українізація викликала й значний опір, зокрема верхівки КП(б)У, російської бюрократичної верхівки, особливо керівників підпорядкованих безпосередньо Москві могутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців в кожному, та апарат державних установ. Противниками українізації стала Червона армія і навіть відомі представники російської інтелігенції. Проти українізації виступали священики РПЦ.

Таке співвідношенні сил не сприяло успішному проведенню українізації.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика українізації почала гальмуватися та згортатися. Оскільки українізація сприяла розвитку культури, піднесенню національної самосвідомості корінного населення, вона в майбутньому могла стати загрозою для існування федерації.

Слід сказати, що жодна з республіканських коренізацій не зайшла так далеко як українська. За десять років українізації (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

Тому на початку 30-х років українізацію, яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця українізації. Остаточно політика українізації була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації. Загалом курс на українізацію був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.

Політика українізації викликала духовний ренесанс, виникнення різних літературних організацій та об’єднань, появу молодого покоління українських митців. У 1920-х роках українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, усупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.

Оцінюючи історичне значення процесу українізації, варто визнати, що попри всю непослідовність її здійснення, розпочата у 1920-х рр., але не доведена до логічного завершення, вона мала досить помітний вплив на зміну суспільної ролі та функцій української мови, яка завдяки цьому, хоч і ненадовго, уперше в новітній історії стала мовою державних установ, зросла її культура й помітно розширилася сфера її вживання.