100-РІЧЧЯ З ДНЯ СМЕРТІ ЗАСНОВНИКА ТА ПЕРШОГО ДИРЕКТОРА ХАРКІВСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ М. Ф. СУМЦОВА (18.04.1854 — 15.09.1922)

Сто років тому 15 вересня 1922 року перестало битися серце видатного українського діяча, вченого, засновника та першого директора Харківського історичного музею, академіка Миколи Федоровича Сумцова.

Сьогодні Харківський історичний музей з гордістю носить ім’я свого фундатора. Вже у 28 раз проходять Сумцовські читання — наукова конференція, яка збирає фахівців-музеєзнавців та істориків з різних країн. Науковий та творчий доробок Миколи Сумцова вивчають дослідники в галузі музеєзнавства, історії, філології, етнографії, мистецтвознавства. Але сьогодні хочеться згадати маловідомі сторінки життя та смерті вченого.

Вивчаючи творчу спадщину М. Ф. Сумцова (вона нараховує біля 1500 наукових праць), можна стверджувати, що його життя, величезна наукова та активна громадська діяльність були присвячені досягненню незалежності України та свідчать про безмежну любов вченого до українського народу, його мови та культури. Складним був час, складними були й погляди та широке коло наукових інтересів вченого. Внесок М. Сумцова в справу незалежності України, на жаль, був оцінений вже після 1991 року.

Наукова, педагогічна, громадська діяльність професора Сумцова були оцінені ще за його життя різноманітними державними нагородами, вітаннями до ювілейних дат, схвальними рецензіями, значною кількістю примірників надрукованих праць, публічному визнанні наукових заслуг. Але за свою проукраїнську позицію М. Ф. Сумцову неодноразово діставалося на горіхи, це була й заборона захисту першої докторської дисертації, негласний нагляд поліції, цькування з боку влади за викладання в Харківському університеті в 1907 році першим серед професорів українською мовою, вилучення з бібліотек деяких його праць. Навіть після смерті вченого у 1922 році вже радянська влада не могла пробачити Сумцову його проукраїнських поглядів та власної позиції у національному питанні. 9 вересня 1923 року в полтавській газеті «Червоне село» був надрукований список книг, заборонених для вжитку в дитячих установах УСРР, серед яких були й праці Сумцова «Народня словесність. Хрестоматія», «Хрестоматія по українському письменству» т. 1 й, ч. 1 та «Географія України».

М. Ф. Сумцова добре знали та шанували не тільки в Харкові, але й за кордоном. За що саме? М. Ф. Сумцов глибоко й щиро любив свій народ. Йому були близькі і дорогі мова, й незліченні скарби душі доброго, працьовитого й талановитого народу, що багато століть стогнав під чужим ярмом. Він прагнув побачити українського селянина вільним і був, глибоко переконаний, що вільний селянин згодом стане сильним і свідомим хазяїном своєї землі.

Як виглядав М. Ф. Сумцов? Він був високий на зріст, трохи худорлявий, з сивим коротким волоссям, з підстриженими вусами, з блакитними теплими очима, з приємною усмішкою, з тихою, але величною ходою. Людина лагідна, спокійна, доброзичлива, товариська, урівноважена й розумна. Мав характер добрий і приємний. У хатньому оточенні — простий, чемний і гостинний. У родинному житті—чулий, сердешний батько чотирьох дітей (синів Дмитра, Сергія, Петра та доньки Марії) і гарний дідусь шості онуків. Людина винятково доброї вдачі. Близьким другом, товаришем і помічником у житті була йому кохана дружина Катерина Дмитрівна (дочка відомого харківського архітектора Д. К. Черненка).

Важкими були останні роки життя М. Ф. Сумцова, які припали на громадянську війну, голод, холод, дорожнечу, закриття університету, безробіття. Хвороби, смерть у січні 1919 р. старшого сина Дмитра Сумцова (друга та співавтора «Географії України») та у липні 1919 р. зятя Володимира Бішефа (талановитого інженера, випускника Харківського технологічного інституту), вимушена еміграція у 1920 році в Каїр середнього сина Сергія Сумцова (юриста, військового, родинного фотографа), несподівана смерть у квітні 1921 р. дружини Катерини Дмитрівни, все це відбулося на фізичному та моральному стані Миколи Федоровича. Він почав танути, страшенно схуд, фізично ослаб, але свого запалу, молодечного духу не здавав. До останніх днів життя він тримався, займався по мірі сил написанням статей, редагував твори колег, працював в музеї Слобідської України.

Неприємний випадок трапився з М. Ф. Сумцовим на початку 1919 року, коли після вбивства 18 грудня 1918 р. О. Я. Єфіменко в Києві та Катеринославі з’явилася інформація про нібито вбивство більшовиками М. Ф. Сумцова під час захоплення Харкова. В газетах навіть були надруковані два некрологи в газетах «Трибуна» ч. 23 від. 18.01.1919 р. та в «Україні» ч.8 від 24.01.1919 р. На щастя, ці чутки були неправдиві та 11 березня 1919 р. в ч.29 «Червоного Прапору» М. Ф. Сумцов відповів на ці чутки: «Хвалити Бога, я ще живий і досі особисто ніякої кривди не зазнав. Авторам некрологів я вельми вдячний за їх особисту до мене ласкавість і добрі почуття. Все-ж таки я мушу зазначить, що така сумна чутка для мене неприємна, не тільки через те, що вона нагадує про смерть — кожна людина смертна, а на сьомому десятку життя тим більш, а через те, що на Україні живуть мої любі діти, великі мої приятелі і мої ласкаві та щирі знайомі, що будуть стурбовані і засмучені. Поки ще живу і по змозі працюю на користь українознавства». У 1921 році з М. Ф. Сумцовим трапилося ще одне нещастя — він був арештований більшовиками, але на щастя, його незабаром відпустили, крім того під час військових дій був вщент спалений родинний хутір в Боромлі під Охтиркою, який так любив вчений. Всі ці біди й посприяли смерті М. Ф. Сумцова в ніч на 15 вересня 1922 року у власному будинку на вул. Малій Гончарівській, 38. Останній день свого життя вчений провів у музеї, який став для нього останньою любов’ю. Прийшов до дому, повечеряв у колі родини — з дочкою, невісткою та чотирма онуками, пішов до себе в кабінет, де жив останній рік життя після смерті дружини, почитав книжку та заснув з книгою навіки на 69 році життя.

Смерть М. Ф. Сумцова стала несподіванкою для всього міста, співробітників музею та родини. На наступний день у пресі з’явилися десятки некрологів.

Харківська громада урочисто ховала свого улюбленого земляка, професора університету, добру та чуйну людину. Відспівування та прощання відбулося в Миколаївській українській автокефальній церкві (на жаль, зараз на сучасній площі Конституції її вже немає). На прощання зібралося дуже багато людей, була родина, колеги та друзі по роботі в університеті, звичайні мешканці Харкова, багатьом з яких Сумцов допомагав протягом життя. Гнат Хоткевич за традиційним українським народним звичаєм грав на бандурі та накрив труну червоною китайкою. Труну пронесли повз університету, якому М. Ф. Сумцов присвятив своє життя, та поховали на вулиці Пушкінській на Першому міському кладовище біля могил матері та дружини (сьогодні на цьому місці знаходиться Молодіжний парк). Але через кілька років, коли прокладали на Пушкінській трамвай в бік парку Горького, могила М. Ф. Сумцова була перенесена ближче до церкви Усікновення глави Іоана Предтечі. На початку 1970-х Перше міське кладовище вирішили знести, а на його місце розбити парк. Онук М. Ф. Сумцова Б. В. Бішеф переніс могилу свого діда на цвинтар № 13 по вулиці Пушкінській, 108, де до нині покоїться прах Миколи Федоровича Сумцова. І кожного року вже 28 років на початку наукової конференції «Сумцовські читання», яку проводить Харківський історичний музей, співробітники музею покладають квіти на могилу нашого видатного земляка Миколи Сумцова.

Світла пам’ять та вічний спокій шановному Миколі Федоровичу!