12 січня — День українського політв’язня

Природно вважати, що кожен громадянин будь-якої країни може вільно користуватися основними правами людини — мати свободу думки, релігії, за бажанням приймати участь у зібраннях та об’єднаннях. Та, на жаль, багато людей у всьому світі на собі відчули, що держави не завжди схильні дотримуватися задекларованих цінностей, і українці — не виняток. Люди, що виборювали свободу й незалежність українського народу за часів Радянського Союзу, страждали від репресій та переслідувань з боку влади. Вони були фактично приречені стати політв’язнями, тобто людьми, що засуджені та ув’язнені з політичних причин. Пам’ятаючи та шануючи цих сміливих людей, щорічно 12 січня наша країна відзначає День українського політв’язня.

Це день шани тих, для кого переконання і цінності стали дорожчими за фізичну свободу. Традиція відзначення дня політв’язня запроваджена 1975 року з пропозиції В’ячеслава Чорновола, який закликав протистояти репресіям і жорстокості радянського режиму. Дату обрали невипадково. 12-14 січня 1972-го радянська влада провела найбільшу репресивну акцію проти українських дисидентів. Масові затримання та арешти були помстою за їх боротьбу за незалежність України та творчість, що доводила міфічність ідеології радянської людини.

За прагнення бути вільними Кремль карав суворо: майже всі отримали 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й виселені за межі Батьківщини — в Мордовію та Пермську область Росії, потім у Сибір та в Казахстан. Тих, кого режим боявся найбільше, відправлено до психлікарень.

Попри те, що Україна — найбільша країна Європи, а українці — дуже численний народ, довгий час ми не мали власної державності. Вперше, але тільки на короткий час, наша країна здобула суверенітет у 1918 році. Та вже з 1922 року Україну офіційно приєднали до союзних республік СРСР.

З того часу влада невпинно намагалася не допустити найменшої можливості українського визвольного руху. Для цього використовувалися всі засоби — від жорстокого голодомору до наполегливої політики русифікації, витіснення української мови, переселення українців до малолюдних регіонів Росії, натомість заселення українських земель етнічними росіянами.

Та, попри все, повністю придушити національну свідомість в Україні радянська диктатура не змогла. Після Другої світової війни мрія українців про вільну державу знову набирала силу, в основному локалізуючись у західних областях країни.

Так, в Івано-Франківську в 1955 році молодими людьми було створено підпільну організацію, яку назвали Об’єднаною партією визволення України. Діяльність її полягала в пропаганді серед населення ідеї самостійної України. В 1958 році організацію було розкрито, а її членів засуджено на строки від семи до десяти років.

У Львові в 1961 році за організацію та участь в Українській робітничо-селянській спілці учасників було засуджено на тривалі строки. Одним з організаторів цієї підпільної партії був молодий юрист Левко Лук’яненко. Його спершу засудили до розстрілу, а потім замінили міру покарання на 15 років ув’язнення.

Подібним чином радянською владою було зламано долі багатьох свідомих українських патріотів. Приводом для переслідувань, засудження та навіть страти могло стати не тільки членство в підпільних організаціях. Часто людей ув’язнювали за заборонену літературу, розповсюдження листівок, навіть за вивішування національного українського прапора.

В часи правління Микити Хрущова, в період так званої «відлиги», в Україні заявили про себе багато молодих поетів, художників, артистів. При всій різноманітності талантів об’єднувала цих людей особлива національна та громадянська свідомість.

В 60-ті роки з’явилися також талановиті публіцисти, історики, літератори — Василь Стус, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Святослав Караванський, Євген Сверстюк, Михайло Брайчевський. Вони мали сміливість виступати проти державного курсу на знищення української культури. Ідеї руху «шістдесятників» розповсюдились по всій Україні, але центр вільнодумства знаходився у Києві.

12 січня 1972 року в Києві та Львові почалися арешти, які тривали три дні. За ці дні було затримано Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру, Івана Світличного, Михайла Осадчого та інших відомих «шістдесятників». Арештовано було практично всіх провідних діячів національно-демократичного руху України. Їх обвинувачували в антирадянській агітації та пропаганді, а проти деяких сфабрикували звинувачення в кримінальних злочинах. Майже всі підсудні отримали максимально суворі вироки.

Показовим у сенсі долі політичного в’язня є життя Василя Стуса — обдарованого українського поета й перекладача. В 1972 році за переконання, що не співпадали з владною політикою, його вперше засудили до 5-ти років таборів та 3-х років заслання. Відбувати покарання довелося в Магаданській області, і повернувся з ув’язнення Стус зі значно втраченим здоров’ям.

Щойно звільнивши, в 1980 році його знову заарештували, і на цей раз засудили на 10 років таборів і 5 років життя на засланні. У табірному карцері 4 вересня 1985 року поет помер від зупинки серця. Втім, офіційна причина смерті досі піддається сумніву — його товариші підозрювали можливе вбивство Стуса охоронцями.

Щоб пройнятися атмосферою цього пам’ятного дня, варто подивитися художній фільм українського виробництва «Заборонений» — про життя та смерть Василя Стуса. Ця картина може надихнути на подальше ознайомлення з літературним спадком Стуса та творчістю інших відомих українців, на долю яких випали важкі випробування політичними репресіями.

Сьогодні російська влада повністю наслідує радянські методи боротьби з інакодумцями. Після тимчасової окупації Криму та розпочатої повтонасштабної збройної агресії проти України на цих територіях розгорнувся справжній терор проти українців і кримських татар. Режим володимира путіна безупинно працює на створення атмосфери страху, безсилля і безнадії, кидає за грати активістів, правозахисників, переслідує за релігійною та національною ознакою, вчиняє масово воєнні злочини, брутальні порушення прав і свобод, нехтує людською гідністю, втілює агресивну доктрину «русского мира», займається тотальною пропагандою, яка не має жодного зв’язку з правдою….

Відчуваючи себе згуртованою нацією, в День українського політв’язня ми звертаємо увагу на ті біди, у яких часом доводиться жити, думаємо про цінності, за які варто боротися, згадуємо про тих, кого маємо визволити з неволі.