169-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЗАСНОВНИКА ТА ПЕРШОГО ДИРЕКТОРА ХАРКІВСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ М. Ф. СУМЦОВА (18.04.1854 — 15.09.1922)

169 років тому народився видатний діяч української культури та науки, педагог, засновник та перший директор Харківського історичного музею, академік Микола Федорович Сумцов. Щира та світла людина, завжди відкрита до людей, небайдужа до своєї України та рідного міста Харкова. Хоча М. Ф. Сумцов народився не в Харкові, але вважав його своєї історичною Батьківщиною та зробив величезний внесок в розвиток культури, освіти, науки та благоустрою нашого міста. М. Ф. Сумцов все своє життя присвятив служінню УКРАЇНІ, НАУЦІ, ОСВІТІ та ЛЮДЯМ. Микола Сумцов — один з фундаторів української національної ідеї.

З 2015 р. Харківський історичний музей з гордістю носить ім’я свого фундатора Миколи Федоровича Сумцова. Сьогодні в музеї вже у 29 раз проходять Сумцовські читання — наукова конференція, яка збирає музеєзнавців, істориків, представників громадськості з усіх куточків України. Науковий та творчий доробок Миколи Сумцова вивчають дослідники в галузі музеєзнавства, історії, філології, філософії, етнографії, мистецтвознавства. Але сьогодні хочеться визначити внесок вченого у формування національної самосвідомості українського народу, що значно вплинуло на формування української нації в кінці ХІХ — на початку ХХ ст.

М. Ф. Сумцов — постать в нашій культурі величезна та неповторна. Вчений, громадський діяч, справжній патріот. Таким він увійшов в історію. Все його життя, наукова творчість, різноманітна громадська діяльність без сумніву значно вплинули на формування духовного середовища Слобожанщини. Патріотичні мотиви, повага до українського народу, намагання показати у своїх працях, що Слобожанщина — це колиска української національної ідеї, національно-культурного відродження, є найхарактернішою рисою творчості М. Ф. Сумцова. Сьогодні ці ідеї вченого звучать для всіх нас з новою силою.

У своїх наукових працях з історії української культури, Сумцов виступав справжнім українським патріотом. Досліджуючи проблему проукраїнських симпатій вченого, необхідно звернутися до їхніх джерел. У своїх ненадрукованих спогадах він писав: «На моїм українстві відбилась сумна доля українського народу. Мої вади, хиби, змагання та бажання в значній мірі виросли на ґрунті загального політичного і культурного стану України, особливо найближчої мені Слобожанщини».

М. Ф. Сумцов досліджував проблеми історії української культури в один із дуже складних для України періодів, коли 1863 р. в Указі міністра П. Валуєва було проголошено, що «української мови не було, нема і бути не може». Цензура не пропустила численні роботи вченого, такі, як рукопис із згадкою про М. П. Драгоманова, статтю про Кузьмічевського та Франка, біографію Т. Шевченка.

Проф. Сумцов у 1907 р. першим в Україні почав читати лекції з української народної словесності українською мовою. Під тиском революційних подій 1905-1907 рр., керівництво Харківського університету було вимушене дозволити викладання на історико-філологічному факультеті курсу «Історія малоросійської словесності», обумовивши при цьому, що він не є обов’язковим для студентів, а вибір мови залежить від складу і бажання аудиторії. І харківське студентство обрало українську мову.

М. Ф. Сумцова завжди хвилювало становище української мови в суспільстві. У листі до Б. Д. Грінченка він писав, що збирається почати читати лекції з української народної словесності українською мовою, якщо не завадить університетське начальство, і потроху обмірковує, як повести лекції, щоб були цікаві й корисні. «Передусім треба дати місце загальним питанням з народознавства, рідної мови. Про тих, хто найбільше працював на цій ниві». Не обійшлося без сумнівів, чи зможе він читати лекції мовою, хоча й рідною, але частково забутою із-за складних життєвих обставин. «Учитися ніколи не пізно, особливо в такій справі, як рідна мова й батьківські заповіти». Будучи активним прихильником і поборником української мови, М. Ф. Сумцов у 1905 році виступив в центральній пресі з різкою критикою та засудженням реакційної суті обмежень російської імперської влади, що душили українське друковане слово. Перша публічна лекція українською мовою в Харківському університеті відбулася 28 вересня 1907 р. Студенти й викладачі гаряче підтримали цей почин. На ім’я М. Ф. Сумцова надійшли вітальні телеграми не тільки з усієї країни, а й з-за кордону. Студенти-українці Юр’ївського університету писали з цього приводу: «… Самим фактом проголошення наукового предмета українською мовою Ви поставили її нарівні з російською у вищому навчальному закладі. Ви показали, що сподівання українського студентства, а за ним і всієї української громадськості — чути рідну мову з високої університетської кафедри не безпідставні й неможливі, хоча б і в російських державних установах, а з доброї волі можуть бути здійснені в сучасних сумних обставинах. Ви цим ще раз зміцніли надію, що спільними силами української громадськості та її чесних діячів почнеться скоро нова сторінка історії відродження українського народу». Справді, треба було мати велику громадянську мужність, щоб в умовах реакції почати читати публічні лекції в імператорському університеті українською мовою. Тим самим М. Ф. Сумцов порушив заборону уряду викладати національною мовою, завдяки своїй наполегливості й науковому авторитету зумів протистояти консервативному університетському керівництву.

Але викладання Сумцовим українською мовою було незабаром припинено, а сам учений став опальним, був звинувачений в антиросійській пропаганді й українському націоналізмі, у прагненні провести насильницьку українізацію, розчленити імперію. Подібні звинувачення виникали й раніше у зв’язку з українською тематикою багатьох наукових робіт М. Ф. Сумцова. Вчений болісно реагував на звинувачення в українофільстві. Будучі українським патріотом, під терміном «українофільство» він розумів служіння інтересам української культури, розвиток української мови, бачив у ньому прогресивний зміст і сам зараховував себе до українофілів. У другій половині 80-х р. ХІХ ст. вчений писав: «У Харкові українофілів жменя, — всі люди маленькі, не впливові, слабкі. А подивіться, який похід проти них здійснюють місцеві вояки. Живимо, ніби в ХVІІ столітті. Мовчимо і підкоряємось, а прийшлі яструби по нас топчуться».

За своїми поглядами М. Ф. Сумцов належав до прогресивного демократичного крила української інтелігенції. В розв’язанні культурницьких питань українофільською течією, у пропаганді української культури, відродження у правах української мови М. Ф. Сумцов був послідовником та однодумцем В.Б. Антоновича, М.С. Грушевського, М.І. Костомарова, І. Я. Франка.

У розпалі першої світової війни, коли великодержавний шовінізм досяг свого апогею, а вся офіційна російська преса рясніла патріотичними лозунгами і статтями про непоборну могутність царської росії та несхитний російський дух, які приведуть до перемоги над Німеччиною (паралелі з сьогоднішніми реаліями вникають самі по собі), М. Ф. Сумцов публічно дав відсіч подібним висловлюванням: «Великий націоналізм німецький і великий націоналізм російський два чоботи пара, — писав вчений, — і народам від них, будуть то німці чи росіяни — одне горе, війни, насильства, сльози і кров. Найвсеосяжнішої і безумовно найкращої народності нема й бути не може». Ця думка вченого знайшла підтримку серед значної частини передової інтелігенції України початку ХХ ст., яка так само, як і сам М. Ф. Сумцов, гаряче любила Україну, український народ і віддавала всі свої сили та знання для того, щоб полегшити всіма доступними їй засобами його важку долю.

Сьогодні, читаючи праці М. Ф. Сумцова, звертаєш увагу на те, що деякі його слова звернуті до нас, сьогоднішніх українців. Деякі моменти нашого життя М. Ф. Сумцов передбачив ще на початку ХХ ст. У своїй роботі «Вага і краса української народної поезії» 1917 р. М. Ф. Сумцов звертається до ролі пісні в формуванні національної свідомості українців. Вчений згадує подію 1907 р., коли в стінах Австро-Угорського парламенту 32 русинських депутата заспівали:

Ще не вмерла Україна,
Ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії,
Усміхнеться доля…

«Таким робом українська пісня в 1907 році голосно залунала в далекому Відні, як ознака політичної боротьби за народні права, на вдивовиж усім освіченим західним народам. Що це, сказали німці, чехи і інші австрійські народи, що це за сентиментальна нісенітниця, а у самих мурашки побігли по спині од почуття тої кривди, яку віками роблять українцям їх національні вороги, і декому стало соромно і сумно. Пісня розбуркала сонну думку про Україну; пісня кинула блискучий промінь на її гірку долю, і забриніла струна нового кращого життя. Але пісня вийшла на політичне поле, як прапор поліпшення української народної долі, як проводир до кращого людського життя.

Нехай же вона йде, ця чарівна українська пісня, всіма шляхами народної творчості — науковим, штучним, музичним, політичним, нехай буя і голосно співа про всі події свого занедбаного і скривдженого народа, висловля його кращі бажання і веде його до широкої власної національної просвіти, до поліпшення життя у всіх верствах народнього і суспільного добробуту» (Микола Сумцов, 1917 рік, збережена орфографія автора).