БАБИН ЯР — СТРАШНА ТРАГЕДІЯ УКРАЇНИ

Другу світову війну називали війною Гітлера проти євреїв. В 1933-1935 роках Третій Рейх проводив масову пропаганду ненависті до євреїв, з 1935 року діяли дискримінаційні нюрбергські закони та закон про захист німецької крові та честі, в 1938 році в паспортах була запроваджена позначка «єврей», організовані всенімецькі єврейські погроми, послідовно здійснювалася «арієзація» єврейської власності.

Із захопленням Польщі та перетворенням її території в генерал-губернаторство були проведені депортації євреїв у гетто і концтабори. Почалося знищення їх в’язнів, які стали масовим явищем в 1941 році після нападу Німеччини на СРСР. Польща, Україна, Прибалтика та Білорусія, в яких століттями проживала більша частина єврейського населення, вкрилися густою сіткою таборів смерті

На території України до 1941 року проживало близько мільйона євреїв. Нацисти практикували різні методи їх знищення. Влаштували погром у Львові 2-3 липня 1941 року, жертвами якого стали 7 тисяч чоловік.

Євреї, що залишилися живими, були загнані в гетто. 19 вересня було ліквідовано гетто в Житомирі — 18 тисяч вбитих. 12 — 13 жовтня розстріляно 11 тисяч євреїв в Дніпропетровську, 23-25 жовтня — 26 тисяч одеських євреїв. 30 грудня кривава бійня забрала життя 10 тисяч чоловік в Сімферополі, грудень 1941-го року Харківщина, Дробицький Яр — розстріляно 16-20 тис. осіб.

Коли розпочалася війна, бойові дії розгорнулися на території СРСР і спочатку німці наступали дуже успішно. Становище на півдні країни було дуже складне.

У вересні 1942 року в Київ зайшли окупанти. Для проведення «акцій» «живого матеріалу» було достатньо. З «акціями» німці не забарилися. Для початку у Бабиному Яру розстріляли два табори циган. Потім по місту були розклеєні оголошення без підписів німецькою, українською та російською мовами: «Всі жиди міста Києва і околиць повинні зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на розі вулиць Мельникова та Дехтярівської (коло кладовищ). З собою мати документи, гроші, коштовні речі, а також теплий одяг, білизну та ін. Хто з жидів не виконає цього розпорядження, то буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний. Хто з громадян проникне в залишені жидами квартири та привласнить собі їхні речі, буде розстріляний» Тисячі таких оголошень були розвішані по всьому Києву 27-28 червня 1941 року.

Встановлений в Києві окупаційний режим мав чітко виражене антисемітське направлення.

За свідченнями очевидців, розправлялися з киянами єврейської національності п’яні окупанти, які відзначали свою перемогу в битві за Київ. Вулицями міста їхали автомашини, з гучномовців яких вимагалося від жителів, щоб вони повідомляли в гестапо та поліцію про місцеперебування комуністів, партизан та євреїв. На стінах будинків, на стовпах, парканах та в трамваях з’являлися плакати з закликами «бити жидів», карикатури з зображенням «жидобільшовицьких комісарів» та «євреїв- пригноблювачів». Ненависть до євреїв з боку нацистів була дуже великою. Смертоносна машина все більше набирала обертів.

26 вересня 1941 року до Києва прибули рейхсфюрер Генріх Гіммлер і Адольф Айхман. Відбулася нарада вищих військових чинів. За допомогою міської управи було визначено місце розстрілу — ціла система ярів довжиною 2,5 кілометрів, глибиною — 20-25 метрів, з одного боку від них був пустир, далі діброва, а друга частина впиралася в кладовище. Був вироблений маршрут, призначено місце збору жертв.

За словами очевидців можна скласти картину того, що відбувалося 29 вересня 1941 року в Бабиному Яру. Вранці з усіх районів Києва тисячі євреїв вирушили до вказаного в наказі місця. Натовпи людей утворювали загальний потік на вулиці Мельникова.

У кінці вулиці була створена «застава», натовпи людей поділяли по 30-40 чоловік і вели під конвоєм в польову канцелярію. Спочатку «переселенці» проходили уздовж столів, де вони повинні були здати документи та речі, насамперед коштовні. Потім їх гнали до інших столів, де вони роздягалися і здавали одяг. Після цього повинні були вишикуватися групами на краю протитанкових ровів, на протилежному боці яких на спеціально облаштованій дерев’яній платформі сидів кулеметник.

Багато жінок несли на руках немовлят або вели за руку підлітків. Крики, ридання, прохання про пощаду, молитви заглушували веселі мелодії вальсів, які доносилися з гучномовців, рокіт мотору кружляючого над Яром літака.

Лунали кулеметні черги. Люди падали в протитанкові рови або в яри. А якщо ще хто-небудь в ямах ворушився, то знову гриміли постріли. Після того, як в ровах або ярах утворилися два-три шари трупів, краї цих могил підривалися, а вбиті засипалися шаром землі. Потім все починалося знову, і продовжувалося до тих пір, поки загальна могила не була заповнена до самого краю.

Фашистська м’ясорубка нищила все нові і нові людські життя, де у єдиній братерській могилі поряд з українцями, євреями полягли також поляки, угорці, чехи...

10 січня 1942 року фашисти розстріляли в Бабиному Яру близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської воєнної флотилії.

Через деякий час замість розстрілів німці почали застосовувати автомашину- душегубку (умертвіння людей за допомогою газу). Кожною машиною привозили 40- 45 чоловік, їх тіла закопували також в Яру.

Страти тривали приблизно півтора року.

Коли ж справи на східному фронті погіршилися, і окупанти відчули у повітрі «запах смаженого», вони поквапилися ліквідувати усі сліди одного з наймасованіших своїх злочинів. Під наглядом конвоїрів в’язні концтабору відкопували присипані землею трупи, складали їх штабелями на спеціальних площадках, де було покладено каміння від пам’ятників, плити, зверху рейки, на рейки покладені огорожі, на огорожі — дрова, а на дрова — сотні трупів, які спалювали.

А потім на повалених пам’ятниках єврейського цвинтаря влаштували справжнісіньку фабрику, де людський попіл пересівався і з нього видобувалися зубні коронки, золоті каблучки та інші коштовні речі. Ретельно знищувалися будь-які документи, про що свідчить майже цілковита відсутність фото і кіноматеріалів, відзнятих безпосередньо у Бабиному Яру…..

Про трагедію Бабиного Яру не забувають і у наш час, всі добре пам’ятають про страшну подію, яка має місце в історії України. Й досі кривава рана українців не загоїлася.

Кожного року в Києві в Бабиному Яру біля пам’ятника «Менора» (храмовий семисвічник, релігійний символ) відбуваються жалобні церемонії, приурочені річницям трагедії Бабиного Яру. Представники багатьох країн вшановують пам’ять десятків тисяч людей, розстріляних тут у 1941- 43 роках.

Отже, чи не найголовнішим уроком трагедії Бабиного Яру є висновок про неприпустимість деградування людської спільноти до рівня звичайнісінької череди худоби.

Так, тут не було героїзму, була тільки рабська покора. І чим би вона не була викликана: самозаспокоюванням перед далекою дорогою в землю обітовану чи вклонінням перед геніальністю німецької культури, сумирним очікуванням вироку долі чи сумлінним виконанням вбивчого наказу окупантів — наслідки були просто жахливими. Але людина завжди має право вибору або свободу волі, яку потрібно цінувати і вміло нею користуватися.

Бабин Яр... Ці два слова ввійшли у всі посібники історії, в усі енциклопедії світу як символ нацистського геноциду, страхітливого злочину людиноненависників, величезної і непоправної катастрофи проти людства.

Правда про Бабин Яр звучить, як виклик самому життю. Вона страшна не лише кількістю крові невинно вбитих, а й спробами в свій час замовчати цю трагедію. Але це наша історія, яку ми не маємо права забувати.