Бабин Яр — трагедія, яку не можна забувати.

29 вересня — День пам’яті жертв трагедії Бабиного Яру. Бабин Яр — урочище в Києві, яке стало одним із найвідоміших символів Голокосту та нацистських масових убивств.
19 вересня 1941 року німецькі війська окупували Київ. Незабаром окупаційна влада видала наказ, відповідно до якого євреї Києва мали 29 вересня зібратися біля Лук’янівського кладовища та єврейського кладовища, взявши із собою документи й цінні речі.

Людям повідомляли, що їх нібито збираються переселити.

29 вересня тисячі людей — переважно євреїв, серед яких були діти, жінки та люди похилого віку прийшли до визначеного місця. Їх погнали до Бабиного Яру.

Протягом 29 і 30 вересня 1941 року нацистські окупанти та їхні місцеві допоміжні формування здійснили масовий розстріл. За даними німецького звіту, лише за ці два дні було вбито близько 33 771 єврея.
Ця цифра вражає своїм масштабом, але за кожним числом стоїть окрема людська історія: родина, дитина, мати, батько, бабуся чи дідусь. Люди, які мали свої мрії, професії, родини, плани на майбутнє.
Трагедія не завершилася наприкінці вересня 1941 року.

У наступні роки окупації Бабин Яр став місцем масових розстрілів різних груп населення. Тут вбивали євреїв, ромів, військовополонених, пацієнтів психіатричної лікарні, українських націоналістів та інших цивільних і військовополонених.

Історики оцінюють загальну кількість жертв, убитих у Бабиному Яру та його околицях у роки нацистської окупації, у десятки тисяч людей.

Однією з найвідоміших груп жертв стали київські роми. Їх також переслідували та вбивали в рамках нацистської політики расового переслідування і знищення.

Восени 1943 року, коли радянські війська наближалися до Києва, нацисти намагалися знищити докази своїх злочинів. В’язнів Сирецького концентраційного табору змушували розкопувати могили та спалювати тіла загиблих.

Однак повністю приховати злочин не вдалося.

Свідчення тих, хто вижив, документи, фотографії та результати подальших досліджень допомогли зберегти пам’ять про те, що сталося в Бабиному Яру.

Після війни говорити про трагедію Бабиного Яру відкрито було складно. Радянська влада тривалий час не наголошувала на тому, що переважна більшість жертв перших масових розстрілів були євреями.

Важливою подією стало оприлюднення поеми українського поета Євгена Євтушенка «Бабин Яр» у 1961 році. Твір привернув широку увагу до проблеми замовчування трагедії.

Особливе місце в культурній пам’яті посідає також роман Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр», створений на основі спогадів очевидця та документальних матеріалів.
Пам’ять про Бабин Яр потрібна не лише для того, щоб знати історичні дати.

Вона нагадує нам, до яких наслідків можуть призвести ненависть, расизм, антисемітизм, дискримінація, пропаганда та знецінення людського життя.

Кожна людина має право на життя, свободу, гідність і безпеку незалежно від її національності, походження, мови чи віросповідання.

Бабин Яр — це місце, де історія говорить із нами мовою мовчання. Там немає потреби в гучних словах. Достатньо усвідомити, скільки людських життів було знищено лише через те, ким ці люди народилися.

Сьогодні ми вшановуємо жертв Бабиного Яру хвилиною мовчання.

Ми згадуємо невинних людей, яких було вбито.

Ми згадуємо тих, хто намагався допомогти переслідуваним, ризикуючи власним життям.

Ми згадуємо тих, хто вижив і зумів донести правду до наступних поколінь.

Пам’ять — це відповідальність. Знати історію означає не дозволяти перетворити людську трагедію на безіменну статистику.

Нехай пам’ять про жертв Бабиного Яру буде вічною.

Нехай імена загиблих не зникають із нашої історії.

І нехай уроки минулого допомагають нам будувати суспільство, у якому немає місця ненависті, дискримінації та насильству.

Вічна пам’ять жертвам Бабиного Яру.
Пам’ятаємо і не забуваємо!