ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

Відповідно Указу Президента України № 431/2007 від 21 травня 2007 року щорічно у третю неділю травня з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології відзначається День пам’яті жертв політичних репресій. В цьому році ця дата припадає на 21 травня.

Політичні репресії українського народу супроводжували весь радянський період нашої історії. Від репресій, які тривали від початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ ст., в Україні постраждало майже 1,5 млн осіб, значна кількість із них було розстріляно, всі інші пройшли тюрми, заслання, вислання, каторгу, табори, примусово побували в психіатричних закладах. В Україні в 1937–1938 рр. було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин — до розстрілу. Решту було відправлено до в’язниць та таборів.

Масові репресії розпочалися після прийняття 2 червня 1937 р. постанови Політбюро ЦК ВКП (б) ПБ-51/94 «Про антирадянські елементи» та оперативного наказу НКВС СРСР № 0044 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 року, затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 р. Але архівні документи НКВС (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували.

Наказом №00447 упроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією — на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (Головне управління таборів) НКВС СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 року він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

Вже до середини листопада 1938 р. без суду були винесені 681692 смертних вироки, які виконувалися негайно. Більше 1,7 млн. людей було відправлено в табори.

Згідно з розсекречених архівів і документів СБУ, в Україні з 1935 по 1951 рік жертвами розкуркулення стали понад 2 млн. 800 тис. людей. У 1936 р. було заарештовано 15717 осіб, у 1937-му — 159537, в 1938-м 106096, в 1939-м 11744. Близько 16,5 тис. чоловік було розстріляно в 1937 році.

«Великий терор» — масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства.

Ще до початку дії оперативного наказу №00447 особливу увагу було звернено на «чистку» партійних лав та органів безпеки, що мало забезпечити надалі беззастережне виконання репресивних директив центру. А вже у червні 1937 р. розпочались масові арешти. 10 липня 1937 р. політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового репресивного органу — обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження. До складу трійки зазвичай входили начальник обласного УНКВС (голова), обласний прокурор та перший секретар обласного, крайового або республіканського комітету ВКП(б). Існування «трійок» повністю суперечило радянському законодавству, у тому числі Конституції 1936 р.

Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Переважна більшість справ була побудована на власних свідченнях обвинувачених. Як правило, свідчення не перевірялись, доказами провини арештованого слідство не цікавилось. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні зізнання. В 1937 р. дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Випадки неправомірного засудження вважались цілком припустимими.

«Великий терор» згорнули за вказівкою вищого партійно-радянського керівництва. 17 листопада 1938 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову «Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства», якою «орієнтували правоохоронні органи на припинення «великої чистки» та відновлення елементарної законності. Наступним кроком стала фізична ліквідація безпосередніх організаторів і виконавців «Великого терору».

Наслідками комуністичного терору 1930-х років в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних відносин, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.

Часи «Великого терору» у масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були повсякденними. Громадяни писали доноси на колег, остерігаючись, що ті донесуть на них першими. Це стало типовим засобом вирішення особистих конфліктів із керівництвом, викладачами, родичами тощо.

Через терор і репресії пройшли усі верстви українського населення: наукова та творча інтелігенція, робітники, селяни, священники. Радянська влада намагалася приховати сліди своїх злочинів. Місця поховань ставали режимними об’єктами КДБ, місцевість розрівнювали бульдозерами, доступ до відповідних архівів був заборонений.

Одним із символів масових репресій став Биківнянський ліс під Києвом — найбільше в Україні місце масових поховань жертв політичних репресій. За різними даними, свій останній спочинок тут знайшли від 15 до понад 100 тис. осіб, закатованих під час допитів або ж розстріляних у позасудовому порядку органами НКВС у Києві.

Згідно архівних документів, Биківнянський ліс використовувався органами НКВС УРСР протягом 1937-1941 рр. як місце таємних поховань. На сьогодні вже встановлено імена понад 19 тис. розстріляних громадян з Биківнянського поховання.

Місця масових поховань жертв «Великого терору» політичних репресій 1937–1938 рр. знаходяться по всій території України — Рутченкове поле у Донецьку, район Парку культури та відпочинку у Вінниці, П’ятихатки у Харкові, Католицьке кладовище в Умані, Єврейський цвинтар в Черкасах, село Халявин на Чернігівщині, Другий християнський цвинтар в Одесі, 9-й км Запорізького шосе у Дніпрі, урочище Дем’янів лаз у Івано-Франківську, урочище Саліна у Львівській області, Тюрма на Лонцького у Львові.

19 травня 1938 р. була найкривавіша ніч у Києві, коли на подвір’ях в’язниць та у підвалах НКВС було розстріляно 563 людини. Спочатку для масових поховань відводилися спецділянки цвинтарів. У пік репресій з метою приховати масштаби злочину енкаведисті змінили цю практику. У фруктових садах, парках, приміських лісах викопувались траншеї для поховань, часто трупи засипалися негашеним вапном.

27 жовтня — 4 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорськ в Карелії було розстріляно 1111 осіб, з них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною.

У 1955 р. КДБ при РМ СРСР направив в обласні управління держбезпеки директиву №108 сс, у якій дав вказівку повідомляти родичам розстріляних, що їхні рідні «померли в місцях позбавлення волі, а в необхідних випадках, при рішенні майнових або інших правових питань, реєструвати в рагсах смерть розстріляних із виданням заявникам свідоцтва, в якому дати смерті вказувати у межах 10 років з дня арешту, а причину смерті — вигадану».

В рамках «Великого терору» НКВС організувало та провело серію масових національних операцій проти інших народів, що мешкали в СРСР- «німецька операція» (25 липня 1937 р.), «польська» (11 серпня 1937 р.), «румунська», «латиська», «грецька», «іранська», «харбінська», «афганська», «проти болгар і македонців».

Влітку 1937 р. було введено ряд нормативних документів, що посилили відповідальність членів родин репресованих. Дружини та чоловіки «ворогів народу» підлягали обов’язковому арешту, діти до 15 років передавались у спеціальні дитячі будинки. Члени сімей «ворогів народів», засуджених до розстрілу, підлягали примусовому переселенню у внутрішні області СРСР. Показовою є доля колишнього Генерального секретаря харчових справ УНР Миколи Стасюка, який в 1931 р. був засуджений на 10 років, а потім дізнався що в 1937 р. його дружина Марія була страчена «як дружина петлюрівського міністра».

Термін «Ворог народу» (латинське hostis publicus) має давньоримське походження. Він застосовувався до ворогів республіки, які прирівнювались до солдатів ворогуючої сторони та підлягали фізичному винищенню. Вдруге цей термін став загальновживаним в часи Великого терору якобінців у Франції в 1793-1794 рр. В СРСР цей термін був не лише розповсюдженим кліше політичної риторики, але і вписаним у Конституцію 1936 року, згідно 131 статті якої «ворогами народу» оголошувались особи, які вчиняли замах на громадську, соціалістичну власність.

В середині 50-х рр. ХХ ст. в роки «відлиги» була проведена часткова реабілітація репресованих та визнана незаконність «великого терору». Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х — початку 1960-х років мали обмежений характер: більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.

У 1991 р., в останні місяці існування УРСР, було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили і відмежувалися від політичних репресій як методу керування суспільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, то певна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовими органами, все ще визначалася «обґрунтованими». Відповідно до вимог Закону органами прокуратури та судами впродовж 1991–2001 рр. було реабілітовано 248 тис. 810 громадян, відмовлено в реабілітації — 117 тисячам 243 особам.

У 2015 р. Україна Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» засудила злочини комуністичного тоталітарного режиму. Законопроект було розроблено Українським інститутом національної пам’яті спільно із народними депутатами України, громадськістю та експертами Реанімаційного пакету реформ.

У 2018 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 — 1991 років». Закон суттєво розширює коло осіб, які підпадають під реабілітацію. Зокрема, в ньому прописана автоматична реабілітація осіб, які були покарані позасудовими органами, право на реабілітацію отримають ті, хто зі зброєю в руках боровся за незалежність України, був ув’язнений, примусово поміщений у психіатричний заклад, трудову армію, позбавлений майна через «експропріацію» чи «розкуркулення», або ж депортований за національною ознакою.

З 2019 р. почала працювати Національна комісія з реабілітації, яка є спеціальним постійно діючим органом при Українському інституті національної пам’яті. Комісія надає статус реабілітованих особам, постраждалим від політичних репресій комуністичного та тоталітарного режимів Україні. До травня 2020 р. Національна комісія з реабілітації розглянула 660 обґрунтованих пропозицій та матеріалів про реабілітацію.

Щороку в третю неділю травня по всій Україні проводяться різноманітні заходи, присвячені пам’яті про ці страшні події. Сьогодні українці на тимчасово окупованих територіях знову відчувають на себе політичні репресії з боку окупантів з рф. Тому єдиний спосіб припинити їх — здобути перемогу у війні та звільнити всі тимчасово окуповані території України.