ДЕНЬ СКОРБОТИ І ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ДЕПОРТАЦІЇ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ

18 травня в сучасній історії України трагічний та сумний день — день скорботи та пам’яті жертв депортації та геноциду кримськотатарського народу.

13 травня 1944 р. Крим був звільнений від німецько-фашистських окупантів, а вже 18 травня 32 тисячі співробітників НКВС за наказом Сталіна та Берії почали масову депортацію кримськотатарського народу з їх батьківщини.

Плани депортації корінних народів Криму розроблялися сталінським керівництвом заздалегідь. Ще навесні 1943 р. Сталін почав готуватися до війни з Туреччиною, і для цього він вважав необхідним виселити з прикордонних з Туреччиною територій всі народи, які могли бути до неї лояльними. Підтвердженням цієї версії пояснень справжніх причин депортації та геноциду кримських татар є переселення з прилеглих до Туреччини районів Кавказу й інших народів — чеченців, інгушів, карачаївців, греків і балкарців.

Тому 22 квітня 1944 р. в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримських татар звинуватили в масовому дезертирстві з лав Червоної армії, а 10 травня Берія в листі до Сталіна звинуватив кримських татар в «зрадницьких діях проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану. 11 травня 1944 р. була ухвалена таємна постанова Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар», яка без жодних доказів висувала звинувачення кримським татарам в масовому зрадництві та колабораціонізмі, що стало обґрунтуванням депортації.

Організаторами масової депортації були Йосиф Сталін, Лаврентій Берія, очільники кримської влади Богдан Кобулов та Іван Сєров.

Насильницька депортація розпочалася 18 травня о 3 годині ранку, військові заходили в будинку, давали на збори 15-20 хвилин, дозволяли взяти мінімум речей, на вантажних машинах відвозили на залізницю, де вантажили в теплушки (товарні вагони без жодних зручностей). До 16.00 20 травня було відправлено 70 ешелонів в Узбекистан, Казахстан, Таджикистан, Марійську АРСР, на Урал і в Костромську область росії. Всього з 18 по 20 травня 1944 р. з Криму депортували 238 500 людей — майже все кримськотатарське населення, у тому числі жінок, дітей та людей похилого віку. В дорозі, яка тривала майже три тижні, від спраги та тифу загинуло близько 8 тис. чоловік, більшість з яких були діти та літні люди, багато людей зійшло з розуму.

У 1941 р. населення Криму складало 1 млн. 200 тис чоловік, 230-250 тис. були кримські татари, з яких не менше 30 тис. стали до лав Радянської Армії, значна частина приймала участь в партизанському русі на півострові під час фашистської окупації. Під час депортації кримських татар демобілізували з армії та відправили в трудові табори Сибіру й Уралу.

Все майно депортованих держава відібрала та передала новим мешканцям Криму, яких переселили на півострів з інших регіонів країни.

Наслідки депортації для кримськотатарського народу були жахливі: за перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороби померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих. Серед померлих за перший рік майже половина — діти до 16 років. Через брак чистої води, погану гігієну і відсутність медичної допомоги серед депортованих поширювалися малярія, жовта лихоманка, дизентерія та інші хвороби. Новоприбулі не мали природного імунітету проти багатьох місцевих недуг та погано пристосовувалися до нового клімату. Поганими були умови життя депортованих, яких розміщували в так званих спецпоселеннях — оточених воєнізованою охороною, блокпостами і огороджених колючим дротом територій, які більше нагадували трудові табори, а не поселення мирних людей.

Приїжджі були дешевою робочою силою і їх використовували для праці в колгоспах, радгоспах і на промислових підприємствах. В Узбекистані вони обробляли бавовняні поля, працювали в шахтах, на будівництві, заводах та фабриках. Серед найтяжчих робіт було зведення Фархадської ГЕС.

У 1948 році радянська сталінська влада визнала кримських татар довічними переселенцями. Тих, хто без дозволу НКВС виходив за межі свого спецпоселення, наприклад, щоб провідати родичів, могли засудити на 20-річний термін ув’язнення.

Сталінська пропаганда розпалювала ворожнечу між місцевими мешканцями та кримськими татарами, тавруючи їх як зрадників і ворогів народу. Фактично під заборону потрапила й кримськотатарська мова. Діти депортованих не мали можливості отримувати освіту рідною кримськотатарською мовою. До 1957 року були заборонені будь-які публікації цією мовою. З Великої радянської енциклопедії вилучили статтю про кримських татар. Цю національність також заборонили вписувати в паспорт. В Криму змінили всі назви на російські. Тільки Бахчисарай, Джанкой, Ішунь, Саки і Судак зберегли свої історичні назви.

Радянська влада знищувала татарські пам’ятники, спалювала рукописи і книжки, зачинялися мечеті, в приміщенні яких відкривалися кінотеатри та крамниці.

Режим спецпоселень для кримських татар проіснував до другої половини 1950-х. Тоді радянський уряд пом’якшив для них умови життя, але не зняв обвинувачення в державній зраді.

Радянський уряд 5 липня 1954 р. зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молодь, яка вступила на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948-го про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари звільнені зі спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Протягом 1950-х і 1960-х років татари боролися за своє право повернутися на історичну батьківщину (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, демонстрації). Політичним результатом боротьби став Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» від 5 вересня 1967 р., який скасовував звинувачення в зраді кримських татар та проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

Поступово кримським татарам вдалося домогтися розширення своїх прав, однак неформальна, але від цього не менш сувора заборона на їхнє повернення до Криму, діяла аж до 1989 року.

За чотири наступних роки на півострів повернулася половина всіх кримських татар, що жили тоді в СРСР — 250 тисяч людей.

Повернення до Криму кримськотатарського народу було складним і супроводжувалося земельними конфліктами та небажанням влади допомагати їх вирішувати. Великих протистоянь все ж вдалося уникнути. Новим викликом для кримських татар стала анексія Криму росією в березні 2014 р. Дехто з них під тиском переслідувань покинув півострів. Іншим російська влада сама заборонила в’їзд на півострів, в тому числі лідерам цього народу Мустафі Джемілєву і Рефату Чубарову. Ті, хто залишився в Криму, знову потрапили під каток репресивної машини рф.

Депортація татар відповідає визначенню геноциду, прийнятому в ООН. Радянський уряд мав намір знищити кримських татар як етнічну групу і цілеспрямовано йшов до цієї мети. У 2006 році курултай кримськотатарського народу звернувся до Верховної Ради України з проханням визнати депортацію геноцидом.

12 листопада 2015 р. Верховна Рада України визнала депортацію геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. 9 травня 2019 р. Латвія, 6 червня 2019 р. Литва і 10 червня 2019 р. Канада визнали депортацію кримських татар геноцидом.

Головне завдання сьогодні — не допустити більше геноциду жодного народу, звільнити Крим від окупантів та забезпечити гідні умови життя всім народам, які колись зазнали депортацію.