День спротиву окупації Криму та м. Севастополь: хроніка подій

5 грудня 1994 року у м.Будапешт була укладена Міжнародна угода між Україною, Росією, Великою Британією та США. Згідно з Меморандумом США, РФ і Велика Британія зобов’язались «поважати незалежність, суверенітет та кордони України».

Крим став адміністративною частиною Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) в 1954 році, за часів СРСР. Це був не «подарунок» Українській РСР, а дотаційний регіон, що потребував вирішення інфраструктурних проблем. Так, у 1960-х роках відкрили Північнокримський канал, який почав забезпечувати до 85 % потреб півострова у прісній воді з материкової України. Крим пов’язаний з Україною територіально і залежить від її ресурсів. До того ж, саме в період незалежності України почали створюватися умови для нормального життя й розвитку кримських татар на їхній землі.

Росія ж вплела в історію Криму низку міфів та маніпуляцій. Нібито це «історична російська» територія, що «мирно» відокремилася від України після Революції гідності, яку російська пропаганда назвала «переворотом». Насправді ж Крим не є російською землею. Це земля кримських татар, яку з росіянами пов’язують хіба загарбання, війни, депортації та економічний занепад.

20 лютого 2014 року у Криму з’явилися військові без розпізнавальних знаків на формі. Вони говорили російською. Прості українці називали їх «зеленими чоловічками» через колір уніформи. Путін стверджував, що це «місцеві сили самооборони». Хоча ледь не з перших днів вторгнення були свідчення того, що на територію українського Криму вдерлися російські військові.. Це також підтверджували й українські військові. Бувало, що наші захисники навіть були знайомі з окупантами, адже проходили військові навчання на полігонах, розташованих неподалік один від одного.

Важливо пам’ятати, що саме в цей день, коли кадрові військові РФ вдерлися на територію Криму, в Києві відбувалося жорстоке придушення протесту, що тривав із 30 листопада 2013 року та увійшов в історію як Революція гідності.«Братня» Росія скористалася зокрема цим внутрішньополітичним штормом в Україні, щоб розпочати свою спецоперацію зі спроби анексії Криму.

Росія активно стягувала у Крим свої військові сили. За даними української воєнної розвідки, бойовими кораблями РФ перекидала на півострів своїх солдатів і техніку. Воєнно-транспортною авіацією до міжнародного аеропорту в Анапі (а вже звідти військові РФ добиралися до Кримського півострова морем — на поромі через Керченську протоку) або на аеродроми Чорноморського флоту у Криму.

26 лютого відбувся мирний мітинг у столиці Криму — Сімферополі. За різними оцінками, проти російських сепаратистів тоді виступили від 5 до 10 тисяч мешканців Криму різних національностей. Вони висловили свою позицію на підтримку української влади й готовність протистояти окупантам у разі потреби. Українських мітингарів підтримали депутати ВР Криму, а на чолі прихильників Росії були громадяни РФ, що приїхали у Крим, і місцеві проросійські колаборанти. У результаті зіткнень двоє людей загинуло та кількадесят отримали поранення.

Надалі, під час окупації Криму, у зв’язку з цією подією в РФ буде порушено кримінальну справу, в якій обвинуваченими стали лише кримські татари.

У ніч на 27 лютого розвідувально-диверсійна група спецназу повітряно-десантних військ РФ захопила будівлі Верховної Ради та Ради міністрів АР Крим в Сімферополі. Тоді незаконно відправили у відставку легітимний уряд півострова й обрали нового «прем’єр-міністра» — представника руху «Русское единство» Сергія Аксьонова. Тоді ж прийняли рішення щодо проведення 25 травня референдуму для розширення повноважень автономії.

Після захоплення головних адмінбудівель російські військові почали заходити в районні органи влади та патрулювати міста. З’явилися незаконні блокпости в містах і на дорогах, зокрема на шляху із Криму до материкової частини України. В соцмережах з’являлося більше доказів незаконної присутності військ РФ в Криму: фото та відео їхньої військової техніки прямо на вулицях міст чи на околицях сіл.

Окупанти закликали українців складати зброю та переходити на їхню сторону, однак багато українських військових не зрадили присязі й чинили опір. Через спротив українських військових, на взяття, приміром, бази морських піхотинців у Феодосії пішло три тижні. А щоб захопити український бойовий корабель «Черкаси», довелося використати спецназ, катери і вертольоти. Незважаючи на відчайдушний спротив українців, росіяни поступово захоплювали українські військові, правоохоронні й адміністративні об’єкти.

Окрім штурму й захоплення головних адмінбудівель півострова, загарбники вдавалися до стратегії «м’якої сили» (англ. soft power) — запевняли місцевих жителів півострова, що ті матимуть краще життя, якщо Крим відійде Росії, пропонували українським військовим перейти на їхню сторону (тим самим зрадивши присягу) й далі мирно працювати, маючи нібито більшу зарплатню й інші соціальні переваги. З різних обставин чимало українців і справді пристали на пропозиції окупантів, однак завжди були ті, хто до останнього опирався.

Наприклад, Ігор Бедзай, командир 10-ї бригади морської авіації ЗСУ, не чекаючи вказівок керівництва зміг евакуювати стратегічно важливу для України авіатехніку. Оскільки і в серці материкової України, і у Криму ситуація була дуже нестабільною й непередбачуваною, військовий вирішив не зволікати й діяти по уставу.

Ще одна типова практика окупаційних військ на Кримському півострові — погрози, залякування й арешти українських активістів за сфабрикованими справами. З особливою прискіпливістю перевіряли кримських татар — корінне населення півострова, адже вони завжди активно виступали проти російської влади. Журналістка Наталя Гуменюк, яка, ризикуючи власним життям, їздила в окупований Крим у 2014–2019 роках, спілкувалася з багатьма жителями півострова, хто став свідком російського свавілля або сам постраждав від нього. У 2020 році вийшла її книга «Загублений острів» — це збірка репортажів, що фіксують злочини РФ у Криму. Своїми історіями з журналісткою ділилися ті, хто став свідком цього російського свавілля чи сам потерпів від нього.

6 березня парламент Криму під тиском окупантів прийняв постанову про призначений на 16 березня так званий референдум «щодо возз’єднання з Росією».

Проведення «рефередумів» — класичний загарбницький сценарій, який РФ розігрує на окупованих територіях. Усі такі заходи проводять під дулом зброї, що вже суперечить демократичним цілям і цінностям таких процедур. Громадська ініціатива КримSOS, яка була створена 27 лютого 2014 року для об’єктивного висвітлення того, що насправді діється на півострові, зафіксувала ряд порушень цього дійства: референдум порушував чинне законодавство України; бюлетень для волевиявлення мав усього два варіанти й обидва — за визнання Криму частиною РФ; явка виборців була сфальсифікована, а на виборчих дільницях панував повний хаос; міжнародні спостерігачі не були присутні; жителів півострова змушували брати участь через погрози та залякування. Показово, що до 16 березня робота всіх незалежних українських ЗМІ в Криму була примусово зупинена.

18 березня 2014 року (нібито внаслідок так званого референдуму) Путін із представниками окупаційної влади підписав документ про прийняття Криму до складу РФ. Через два дні, 20 березня, Держдума РФ майже одноголосно ратифікувала його, а вже 21 березня це зробила Рада Федерації, і документ набув чинності. У 2019 році самопроголошений прем’єр-міністр окупаційної влади в Криму Сергій Аксьонов зізнався, що захопленням Криму керував особисто Путін.

Тимчасово окупований півострів став місцем, де системно порушуються права людини: відбуваються масові арешти й обшуки у незгодних із режимом активістів, під ширмою «боротьби з тероризмом» відбуваються переслідування, ув’язнення і заслання невинних людей.

За час перебування в окупації Крим перетворився з регіону з великим економічним і туристичним потенціалом на воєнну базу РФ — там розміщено чимало військової техніки, яку активно застосовують уже в повномасштабній фазі війни проти України. Також проводять регулярні військові навчання. Окупаційна влада контролює і виявляє всіх незгодних із російською політикою та бездумно експлуатує всі доступні ресурси Криму для задоволення своїх загарбницьких потреб і амбіцій. Пустими виявилися гучні обіцянки російських пропагандистів про «лучшую жизнь» на півострові, коли їхні військові «відновлять історичну справедливість» і повернуть ці землі у склад РФ. Історія показує, що ще жодна територія, на яку приходив «рускій мір», не ставала кращою, а навпаки, занепадала. Тож оскільки добровільно залишати півострів окупанти не планують, Сили оборони України зараз роблять усе можливе, щоб рано чи пізно звільнити Крим. Довіряймо нашим військовим, це найголовніше зараз!