День українського політв’язня: історії, про які варто пам’ятати

На 12 січня в Україні випадає День політв’язня. Саме у цей день 1972 року в Україні розпочався «генеральний погром» українського шістдесятництва. Буквально за кілька днів були заарештовані Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель та інші.

Наступна хвиля арештів відбулася у квітні-травні 1972 року. Після «генерального погрому» рух опору відродився у другій половині 70‑х років, коли основним засобом боротьби з системою став захист прав людини.

У 1975 році В’ячеслав Чорновіл запропонував відзначати цей пам’ятний день, як знак спротиву репресіям і жорстокості режиму

Видання Район.Історія підготувало підбірку матеріалів про політв’язнів. Пропонуємо вам познайомитися з іменами героїв, які ціною власної свободи та життя відстоювали Україну. Ці люди зруйнували утопію про «нову» радянську культуру та «нову» радянську людину.

«Цей чоловік жив і відійшов із життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, як світло, як святий, достойно, як державний діяч. Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що колись прийде час, коли при згадці його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці, коли чують ім’я Вашингтона, угорці — почувши ім’я Кошута, а євреї — почувши ім’я Герцля». — написав у Німеччині 1974 року у книзі «Життя в мордовських концтаборах зблизька» єврейський письменник і колишній політв’язень Анатолій Радигін.

Написав він так про Михайла Сороку, який за свої переконання (як член ОУН) відсидів у радянських тюрмах і таборах майже 35 років! Авторитет цього політичного в’язня перетнув не лише рамки тюремної зони, він перетнув рамки одної національності й рамки часу…..

Якось у дитинстві Євген Сверстюк на запитання: ким ти хочеш бути, відповів: «Хочу сидіти в тюрмі за Україну». У сім’ї, де брат Дмитро загинув в УПА, а брат Яків був засуджений за діяльність в ОУН, Євген дитиною не бачив іншої стежки як продовження їхньої боротьби.

Дівчина з музейної світлини. Це розповідь про дівчину, в українському строї з гітарою, яка через кілька років даватиме покази на допиті, сидячи перед слідчим і ось цим фото на столі. Тетяна Байда-Барбелюк разом із братом Михайлом та батьками активно долучалася до роботи осередків таких організацій як «Просвіта» та «Союз українок», які активно діяли в довоєнний період. Саме зошити із віршами та фото, на думку співробітників НКВС-КДБ стали приводом висунути дівчині звинувачення в антирадянській пропаганді.

Норильський бунтар. Степан Семенюк майже все життя прожив під чужим прізвищем і на чужині. За те, що воював за незалежність України. Він один із небагатьох, хто дочекався відновлення Української держави. До останнього подиху марив Україною, лишивши нам заповіт: «Своїх батька і матір треба любити такими, якими вони є. Так само і Вітчизну. Якщо можеш — роби щось, щоб її змінити на краще. Ідеальної країни, про яку мріялося, не буде, бо немає у світі ідеальних держав. Але треба зробити все, щоб наші люди почувалися в Україні, як удома».

Половину свого життя вона прожила під чужим ім’ям. Галина Коханська — керівниця жіночої розвідувальної мережі УПА на Волині, політв’язень радянських концтаборів. Вона поринула в національно-визвольну боротьбу ще в 15 років. Півжиття прожила під чужим іменем та прізвищем. Але перемогла! Бо застала час, коли Україна стала незалежною державою, бо відновила могили побратимів, які зруйнували окупанти, бо вплинула на виховання нового покоління, бо встигла повернути своє власне ім’я і з ним відійти у вічність.

Нажаль історія повторюється….

У 2014 р. росія окупувала Крим, розпочала війну на Донбасі. Російський режим розгорнув гібридну війну, частиною якої є терор проти українців. Сьогодні, під час повномасштабної війни на території нашої держави, словосполучення «українські політв’язні» знову стало частиною порядку денного для України.

Ми подумки з тими, хто сьогодні перебуває в неволі.

Щиро вдячні тим, хто пройшов через випробування, не зрадивши себе та Україну!