Ритуал пам’яті: день визволення в’язнів фашистських концтаборів.

Система концтаборів, вибудувана нацистською Німеччиною, є однією з найжахливіших і найпотворніших речей, до яких докотилося людство.
Широке поширення отримала система таборів для військовополонених під час Першої світової. За різними даними, в ці роки в полон потрапили близько 8 млн людей з усіх країн-учасниць конфлікту.

Справедливості заради слід зазначити, що умови утримання в полоні були відносно стерпними, в усякому разі смертність не перевищувала, за різними даними, 10–12 %.
Істотну роль у цьому зіграло те, що всі країни дотримувалися Гаазьких мирних конвенцій, ухвалених на конференціях у Гаазі у 1899 та 1907 роках, про закони та звичаї війни, включені в комплекс норм міжнародного гуманітарного права.

Так, одним з перших концтаборів ХХ століття був створений владою Австро-Угорщини концтабір Талергоф.
Усього через Талергоф з 4 вересня 1914-го до 10 травня 1917-го пройшло не менше ніж 20 тисяч людей. Під час Громадянської війни в Росії кількість полонених теж вимірювали тисячами, до того ж концтабори організували під час «червоного терору», оформленому у відповідній Постанові РНК РРФСР від 05.09.1918 р.
Одним з найвідоміших став Соловецький табір особливого призначення, або СЛОН.
Пізніше ці табори об’єднали й розширили в рамках Головного управління таборів НКВС СРСР (ГУЛАГ), який проіснував з 1930 до 1960 року. За різними оцінками, через табори в СРСР пройшли до 20 млн осіб, з них 1,7 млн — загинули.

У табори потрапляли як за політичними звинуваченнями, так і за кримінальними статтям
Після приходу до влади нацистів на чолі з Гітлером боротьба з інакомисленням одразу набула вкрай жорстоких форм. Першим концтабором став Дахау поблизу Мюнхена, відкритий 20 березня 1933 року, він функціонував аж до звільнення його американцями 29 квітня 1945 року.

У число в’язнів концтаборів потрапляли особи, які слухали іноземні радіопередачі, «розповсюджувачі чуток», релігійні сектанти та гомосексуалісти. У квітні 1934-го ці табори перейшли повністю під контроль SS, судова влада втратила будь-яку можливість втручатися у справи гестапо. У лютому 1936 року рейхсфюрер SS Генріх Гіммлер наділив гестапо правом проводити арешти та розслідувати всі види антидержавної діяльності в рейху. Малі концтабори ліквідували, а ув’язнених перевели у більші табори — Дахау, Заксенхаузен і Бухенвальд.

З початком Другої світової війни та захопленнями нових територій, а особливо після нападу Німеччини на СРСР, зростає й мережа концтаборів. Часом це були просто обгороджені шматки поля без будь-яких укриттів або споруд. У цих нелюдських умовах, без їжі, води, медичної допомоги, тримали тисячі військовополонених, захоплених Вермахтом у літню кампанію 1941 року. Вони, власне, були приречені на болісну смерть.

Необхідно врахувати, що нацисти, всупереч нормам Женевської конвенції «Про поводження з військовополоненими», підписаної 27 липня 1929 року, відразу провели чітке розмежування між полоненими з країн Західної та Східної Європи.

Якщо на Заході діяли переважно трудові концтабори, де працю ув’язнених використовували німецькі промисловці, то в Східній Європі, зокрема на території Польщі, розташовувалися переважно табори смерті, призначені для масового знищення різних груп населення. Тобто конвеєрні фабрики вбивства.
Убивство людей у таборах смерті поставили на потік. Були табори, призначені для масових убивств євреїв і циган: Хелмно, Треблінка, Белжець, Собібор, Майданек та Освенцим. Два останніх були також «звичайними» концтаборами на території окупованої Польщі. У Німеччині такими таборами смерті були Бухенвальд, Дахау і Равенсбрюк (перший жіночий концентраційний табір). Для вбивств німці застосовували спочатку розстріли, пізніше — газові камери. Трупи спалювали у крематоріях.

Неодноразово приречені на смерть ув’язнені робили спроби втечі з таборів, часто вдалі. Вони потрапляли в ряди загонів опору у Франції, Югославії, Італії.
Але були й випадки масових повстань у таборах. Одне з них — повстання в таборі смерті Собібор. Його очолив уродженець Кременчука лейтенант Червоної армії Олександр Аронович Печерський.
14 жовтня 1943 року в’язні табору смерті під керівництвом Олександра Печерського та Леона Фельдхендлера підняли повстання. Повсталі змогли вбити 11 (за іншими даними — 12) есесівців з персоналу табору й кілька охоронців-українців, але захопити склад зброї не вдалося. Охорона відкрил а вогонь по ув’язнених, яким довелося прориватися з табору через мінні поля. Їм удалося зім’яти охорону й піти в ліс.
Після втечі німці влаштували пошук утікачів. Спіймали й тут же розстріляли 170 осіб. На початку листопада 1943-го німці припинили активні пошуки. Відтоді й до звільнення Польщі ще близько 90 колишніх в’язнів Собібора (тих, кого не зловили) видало німцям місцеве населення або їх убили колабораціоністи. До кінця війни дожили лише 53 учасники повстання.
Одразу після втечі ув’язнених, табір закрили та стерли з лиця землі. На його місці німці зорали землю, засадили її капустою та картоплею.

Також були повстання й утечі в інших таборах: Треблінці, Варшавському гетто, Маутхаузені й Бухенвальді.
Наймасовішою була втеча з Маутхаузена у ніч на 3 лютого 1945 року. Понад 500 ув’язнених — переважно полонені радянські солдати та командири — закидали вежі з охороною камінням, колодками, вогнегасниками, мокрими ковдрами, замкнули колючий дріт, що був під напругою, й вирвалися з табору.

Пошук утікачів отримав серед есесівців знущальну назву «Мюльфіртельське полювання на зайців». Підрозділи СС, Вермахту, Гітлер’югенду за допомогою місцевого населення переслідували й по-звірячому вбили 410 радянських військовополонених, які втекли з концтабору.
Там же в концтаборі Маутхаузен у ніч на 18 лютого 1945-го серед п’ятисот інших ув’язнених після катувань облитий водою на морозі (температура повітря близько — 12 °C) був вбитий генерал Дмитро Карбишев. Його тіло спалили в печах Маутхаузена.

З усіх втеч із концтаборів можна виокремити два абсолютно неймовірних випадки. Мова йде про втечі з полону на літаках.
Передусім, слід згадати про групу під керівництвом льотчика Михайла Дев’ятаєва. 8 лютого 1945 року він з товаришами зумів захопити бомбардувальник Не-111 на полігоні Пенемюнде й полетіти з острова Узедом. На цьому полігоні випробували німецькі ракети Фау-1 і Фау-2.

Після війни Дев’ятаєв на цьому ж полігоні працював разом із Сергієм Корольовим.
Другим льотчиком, що зумів утекти на літаку, був американець Роберт Гувер, льотчик-винищувач 52-го винищувального авіаполку армії США. Його збили в бою 9 лютого 1944-го. Незадовго до кінця війни він утік на списаному винищувачі FW-190.

Незадовго до кінця війни нацисти докладали чимало зусиль для приховування злочинів.
Табори руйнували, а трупи вбитих, які спочатку закопували в ровах, змушували викопувати ув’язнених. Їх намагалися масово спалювати в печах крематоріїв, на гігантських вогнищах, але це вдавалося не завжди — наступ Червоної армії та військ союзників ішов досить швидко.
Тому німці починали масово переводити ув’язнених з таборів — здебільшого пішки. Ці переходи отримали назву «марші смерті».
Усього відомо близько 50 таких маршів. Найбільші — з Освенцима, Дахау, Бухенвальду. Нацисти вбивали ув’язнених великими групами до, під час і після маршів.

11 квітня 1945 року розпочалося повстання в Бухенвальді. Повсталі зуміли зібрати саморобний радіопередавач і зв’язатися з командуванням 3-ї армії союзників генерала Паттона.
Незабаром передові частини американців увійшли в табір.
Цей день і став Міжнародним днем звільнення в’язнів фашистських концтаборів.

Нацизм став і залишається єдиною системою, яка поставила знищення цілих народів на потік. Єдиною державою, яка будувала табори смерті, є нацистська Німеччина, розгромлена силами Антигітлерівської коаліції.
Будь-які спроби виправдати ці злочини є злочином перед пам’яттю про загиблих.