Українська Центральна Рада

17 березня 1917 року у Києві було утворено Українську Центральну Раду (УЦР). Це був представницький орган українського народу, а після проголошення УНР — перший парламент.

Після того, як до України дійшла звістка з Петрограда про повалення монархії, тут почали масово утворюватися ради робітничих і солдатських депутатів. Губернські та повітові центри сколихнули масові мітинги та демонстрації. Учасники яких вітали повалення самодержавства та перемогу демократичної революції. 16 березня 1917-го у Києві відбувся «День свята революції». Це була маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли представники українських організацій

З перших днів національної демократичної революції відбувалося згуртування національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух — Української Центральної Ради.

17 березня УЦР телеграмою повідомила Тимчасовий Уряд, що почав діяти у Петрограді про своє утворення. Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, який на той час перебував у Москві, у засланні. Заступниками голови стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович.

Наприкінці березня 1917-го у Києві пройшла демонстрація, в якій узяло участь понад 100 тис. учасників. Люди вітали Центральну Раду та виголосили вимоги надати Україні автономію.

6 липня 1917 року очільник Генерального секретаріату Володимир Винниченко виголосив ухвалений Центральною Радою універсал, що зафіксував домовленості між Українською Центральною Радою та Тимчасовим урядом росії про визнання права України на автономію, а саму Раду та її Генеральний секретаріат — органами державної влади в Україні. 20 листопада Центральна Рада своїм III-м Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної росії.

Проте, більшовики не полишали можливості захопити владу в Україні. 17 грудня 1917 року Раднарком надіслав т «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», в якому Центральну Раду було звинувачено в «нечуваній зраді революції» і в ультимативній формі від неї вимагалось припинити роззброєння більшовицьких полків та спільно діяти проти «контрреволюційних виступів». На виконання ультиматимуму давалось 48 годин, після закінчення яких Рада народних комісарів росії вважала Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в росії та Україні.

18 грудня 1917 року Генеральний секретаріат надіслав відповідь за підписом Володимира Винниченка та Олександра Шульгина, якою відкинув усі ультимативні вимоги, які були розцінені як втручання у внутрішні справи УНР, що стало початком першої російсько-Української війни.

22 грудня червоногвардійські загони з росії увійшли до Харкова, де через три дні було проголошено про створення Української Народної Республіки рад як складової частини федеративної радянської Росії. Саме з-за спини радянської УНР ленінський Раднарком згодом і розпочав війну проти УНР.

9 січня 1918 року червоногвардійці зайняли Катеринослав, 20 січня — Полтаву, 27 січня загони під командуванням російського лівого есера Михайла Муравйова під Бахмачем з’єднались із 30-тисячною більшовицькою армією, що перейшли український кордон поблизу Сум, і розпочали штурм Києва, який був узятий 5 лютого 1918 року.

Від повного розгрому УНР врятував укладений нею з Німеччиною, Туреччиною, Болгарією і Австро-Угорщиною — Берестейський мирний договір. 9 лютого 1918 року півмільйонний контингент австро-німецьких військ почав займати територію Лівобережної України, 1 березня звільнив від більшовиків Київ, а укладений 3 березня країнами Четверного союзу з РСФРР Брест-литовський мирний договір зобов’язав її визнати незалежність не лише київської УНР, але й Фінляндії, Регентського Королівства Польщі, Литви, Латвії та Естонії. Упродовж березня-квітня німецькі і австрійські війська зайняли всю Лівобережну Україну, до кінця травня — Донеччину і Крим, що змусило РСФРР 12 червня 1918 року підписати з УНР тимчасовий мирний договір.

Перша більшовицька окупація України завершилася. Тоді не дійшло до повної анексії її земель більшовицькою росією, та в ході наступних збройних кампаній комуністична влада сповна продемонструвала свій окупаційний характер. Політика воєнного червоного терору супроводжувалася масовим пограбуванням населення, засланнями до таборів та круговою порукою селянства. Спаленням цілих сіл за невиконання норм хлібозаготівель чи опір владі, терористичними методами управління на зайнятих землях. Уперше населення багатої на чорноземи України змушене було за мирного часу пережити голод у 1921-1923 роках…..

Історія розвитку усіх без винятку народів є історією боротьби за здобуття чи збереження своєї свободи, незалежності, права на вільний, самостійний розвиток.

Держава від багатьох тисяч років і донині є єдиним гарантом, реальним оплотом свободи народу, нації. Нація без держави — неповна, незакінчена, хоч би якою численною, працелюбною і багатою не була. Без державності вона приречена на вимирання. Отже, кожна нація, якщо хоче нормально, вільно і самостійно жити, повинна мати свою державність. Тому не дивним, не випадковим, а закономірним і невід’ємним від природи проявом було прагнення і постійна боротьба українського народу за волю, за свою державу. Для побудови сильної, незалежної, здорової України, піднесення її авторитету серед інших держав ми маємо досить багато — багатовікову історію та величезний потенціал, закладений в нас самих і в нашій землі. Нам треба глибше усвідомлювати свою національну ідентичність, неповторність, плекати й оберігати свою мову, культуру, звичаї та історію — історію народу, який перемагав і досягнув того, чого прагнув. Боротьба за існування нині особливо загострюється, ми це бачимо повсюди навколо нас.

Зараз наша сила — в єдності, в консолідації наших сил задля досягнення однієї мети — творіння тієї України, яку ми всі, українці, хочемо бачити!