Конференція, присвячена 90-річчю з часу заснування Харківського історичного музею
Тези наукових доповідей (повідомлень)
У другій половині XIX ст. у Російській імперії починається процес піднесення вищої освіти та науки. Цей процес був обумовлений рядом обставин: бурним розвитком капіталізму після скасування кріпосного права, необхідністю модернізації держави в усіх галузях, а особливо в її інтелектуалізації і забезпечення кваліфікованими спеціалістами, які за рівнем своєї підготовки відповідали б новим умовам. У багатьох галузях праці зростає необхідність у кваліфікованих спеціалістах, що в свою чергу висуває потребу у все більшій чисельності людей інтелектуальної праці. Невипадково, за цих умов одними з центральних реформ XIX ст. у галузі освіти та науки стали університетські реформи, що були проведені у 1863 і 1884 рр. Ці реформи мали безпосередній але неоднозначний вплив не тільки на розвиток навчально-освітянського напрямку університетів, але, й на науково-дослідницький. Вироблені в результаті цих реформ університетські статути регламентували не лише організаційну і навчальну діяльність наукових осередків, а й мали вплив на рівень розвитку наукової практики.
У 1863 р. під тиском передової громадськості урядом було затверджено новий, більш прогресивний університетський статут, що отримав назву «Загальний статут російських університетів» [1, с.426]. Активну участь у розробці статуту 1863 р. брали професори Імператорських Петербурзького, Московського, Київського, Харківського університетів, які покладали на нього великі надії. Над розробкою цього статуту працювали близько п’яти років. Хоча не всі побажання і зауваження були враховані, затвердження статуту громадськість зустріла із задоволенням.
Цей документ створював сприятливіші умови для наукової і навчальної діяльності університетів. Відповідно статуту окрім збільшення фінансування, суттєво розширювалися права університетського самоврядування: університетських рад і професорських колегій. На посади ректора, деканів, професорсько-викладацького складу, обирали шляхом голосування. З цього часу для вирішення питань, пов’язаних з навчально-методичним, науковим процесами, фінансовою та господарською діяльністю надавалися широкі права університетським радам, факультетам і правлінням. Статут 1863 р., дещо обмежував владу міністерства і попечителів над університетами, однак вони все ж залишалися головними адміністраторами [4, с.940-941].
Реформа 1863 року позитивно позначилася не лише на організаційній діяльності університетів Російськї імперії. Статут дозволяв подальші зміни у розвитку наукової діяльності університетів. Зокрема, університетам надавалася можливість з дозволу міністра народної освіти Російської імперії засновувати наукові товариства, як зазначалося у статуті «для удосконалення загальними зусиллями будь якої визначеної частини науки і для обговорення засобів підняття їх рівня в університетах» [4, с.953].
Отже, до середини ХІХ ст. в університетах склалася стабільна структура, що була закріплена статутом 1863 р. Університети були осередками видатних наукових сил, а предова наукова громадськість визначала клімат університетських центрів. У 70-ті рр. ХІХ ст. внаслідок збільшення матеріальної бази, що використовувалася як для наукових досліджень, так і для навчання, наукова і суспільна роль університетів ще більше посилилася.
Разом з тим, під впливом соціально-економічного розвитку пореформеної Росії, у студенському середовищі відбувався процес зміни соціального складу, що призвело до зменьшення у 1860-1870-ті рр. питомої ваги дворянства майже на 20 відсотків. Враховуючи те, що студенство цього часу складало своєрідну групу суспільної структури Російської імперії і його роль у суспільно-політичному русі визначалася майновим станом студенські заворушення стали частішими, масштабнішими і мали сильніше ідеологічне забарвлення.
У цих умовах уряд вважав за необхідне вжити відповідних заходів, а саме – посилення контролю над університетами. Підготовка до розробки нового статуту університетів, розпочалася з виданого ще у серпні 1872 р. циркуляру міністра народної освіти до попечителів. Циркуляр містив звернення через попечителів до університетських рад висловитися щодо бажаних змін до статуту. На засіданнях вчених рад циркуляр обговорювали восени 1872 р. і зазначали, що радикальні зміни існуючому статуту не потрібні і швидкий перегляд статуту підірве віру у непохитність положень закону, а побажання торкалися головним чином покращення матеріального стану університетів.
Наступні кроки у підготовці нового загального університетського статуту були зроблені у 1873 р. та 1874 рр. Так, у серпні 1873 р. по Міністерству народної освіти вийшла постанова «Про підсилення засобів для підготовки учителів з давніх мов», що фактично підготовлювала грунт до майбутнього реформування [2, с.2141-2144].
Наприкінці 1874 р. під головуванням міністра народної освіти П.О. Валуєва, була створена особлива міністерська нарада, метою якої було дослідження питання студентських заворушень. Висновок, який було зроблено – безумовна необхідність проведення реформи, бо основними причинами студентських виступів нарада вбачала у «внутрішній організації університетів». Для початку цієї реформи міністерська нарада рекомендувала обмежити автономії університетських колегій, новий, більш суворий порядок призначення професорів, посилення урядового контролю за викладанням тощо [1, с.501].
Вже у 1875 р. була створена комісія з перегляду університетського статуту під головуванням нового міністра народної освіти І.Д. Делянова [3, с.898]. Основні положення нового університетського статуту якраз і були розроблені під час роботи цієї комісії. За пропозицією голови комісії, було проведено обстеження на місцях нової на той час методики вивчення стану університетів. Члени комісії були направлені до університетів. Декілька місяців восени 1875 р. вони відвідували лекції, проводили бесіди з професорами, оглядали кабінети і лабораторії. Результатом цих перевірок, на основі зібраного матеріалу, стало вироблення пропозицій для майбутнього університетського статуту, текст якого, в основних рисах, поступово був сформульований [5, с.137].
1 березня 1881 р. було вбито царя Олександра II. Це суттєво вплинуло на загальний внутрішньополітичний курс уряду, зокрема на ключову для того часу проблему «університетського питання». Царський уряд був стурбований поширенням небезпечних для самодержавства ліберальних, соціалістичних ідей, особливо серед студентства, і вважав що саме університети є «гніздами царевбивць» [6, с.110]. Невідкладність вирішення урядом цієї проблеми, постала особливо гостро на початку 1880-х рр.
У 1884 р. було здійснено контрреформу вищих навчальних закладів: статут 1863 р. замінено новим більш консервативним. На відміну від попереднього, у виробленні якого брали участь професори університетів Російської імперії, проект статуту не був направлений до університетів, уряд не бажав оприлюднення цього проекту. Небажання суспільного розголосу легко пояснювався тим, що навіть у Державній раді більшість членів висловилися проти затвердження проекту нового статуту. Однак підтримка Олександром III проекту статуту на загальних зборах Державної ради вирішила долю цього проекту. У серпні 1884 р. новий університетський статут був затверджений Імператором і став головним нормативним документом, що регулював все університетського життя [5].
Прийняття статуту 1884 р., негативно відбилося на університетському самоврядуванні і університетській діяльності загалом. Новий статут позбавляв університети, в тому числі й Новоросійський, будь-якої автономії. Згідно цього статуту, керівництво університетом надавалося безпосередньо попечителю навчального округу і ректору. Плани і програми занять затверджував попечитель, який і контролював їх виконання [5, с.986]. Кожні чотири роки, міністр народної освіти повинен був призначати ректора. Деканів, на такий же строк, призначав попечитель навчального округу [5, с.989]. Таким чином, була ліквідована виборність ректора, деканів, професорів. Вакантні професорські посади могли обіймати тільки ті особи, які отримували персональне затвердження міністра. Рада університету втратила всі права, пов’язані з керівництвом навчально-методичними, науковим процесами, фінансовою та господарською діяльністю. У компетенції Ради залишалися лише питання навчальної і наукової роботи другорядного характеру [5, с.997-998]. Відтепер міністр безпосередньо, мав значний вплив на діяльність університетів, а курс урядової політики, в цілому, був спрямований на підкорення університетів міністерському, а точніше урядовому впливу та контролю. Як зазначила дослідниця Г.І. Щетиніна, вивчаючи університети Російської імперії «наукові інтереси університетів були принесені у жертву політичним цілям» [6, с.115].
Найсильніше нововведення зачепили університетську історико-філологічну освіту. Положення з викладання історії на історико-філологічних факультетах було покращене введенням статуту 1863 р., згідно з яким був уведений поділ факультету на три спеціальні відділення: історичне, слов’яно-руське і класичне [7, с.803]. Статут 1884 р. ліквідував цей поділ, перетворивши університети в суто класичні навчальні заклади. За рішенням Міністерства народної освіти основними предметами для студентів історико-філологічних факультетів протягом чотирьох років ставали давні мови, міфологія і давня історія. Необов’язковими вважалися університетські курси з історії Росії, російської мови і літератури, а також слов'янського мовознавства. Розглядаючи статут 1884 р. і його вплив на університети дослідниця Г.І. Щетиніна зазначила, що саме зміна характеру історичної освіти була одним з головних доводів для перегляду статуту 1863 р. [6, с.158]. Обмеження викладання вітчизняної історії і літератури було розраховане на стримання критики суспільного і державного устрою серед студентів. Але ці заходи не справили належного впливу. У 1884-1890 рр. студенство продовжувало боротьбу проти реакції.
Загроза дезорганізації навчальної роботи історико-філологічних факультетів, відтік студентів, незадоволення професорсько-викладацького складу, що проявлялося навіть у відкритій полеміці, змусило міністерство у 1889 р. відновити попередній порядок викладання.
Отже, підсумовуючи все вищесказане необхідно зазначити, що у другій половині ХІХ ст. у сфері народного просвітництва урядовий курс визначався суперечливістю. Невдовзі після затвердження прогресивного університетського статуту 1863 р. урядом була здійснена контреформа – введений університетський статут 1884 р. Останній був найбільш типовим проявом реакції у свері освіти. Сподівання правлячих кіл на заспокоєння університетів, на стійкість системи, що підкріплювалася не лише статутом 1884 р., а й рядом циркулярів та адміністративних розпоряджень, не справдилися. Університети, всупереч подібній урядовій політиці, продовжували залишатися провідними центрами передової наукової думки.