Конференція, присвячена 90-річчю з часу заснування Харківського історичного музею
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Важливими чинниками функціонування соціокультурного простору Луганщини є міжетнічні комунікації, внутрішньоетнічні та міжетнічні інтеграційні процеси, пов’язана з цим проблема збереження етнокультурної ідентичності мешканців. Важливою ланкою цих проблем є з’ясування особливостей етнічної культури лемків – карпатської етнічної групи українців, що мешкають на території Луганщини. Територія проживання лемків була розташована по обох схилах Східних Бескидів, між річкою Сяном та Попрадою у межах сучасної Польщі та на північний захід від річки Уж на Закарпатті до р.Попрад у Словаччині.
Після Другої світової війни територія розселення лемків була поділена між трьома державами: Польщею, Словаччиною та СРСР. Численна група лемків з Північної Лемківщини, яка залишилась у складі Польщі, була переселена у глибинні райони України. З квітня по вересень 1945 року до Луганської (Ворошиловградської) області з різних повітів Краківського воєводства прибуло більше 6,5 тис. лемків [1, с.121]. Важкі матеріальні умови, в які потрапили переселенці, незвичне соціо-культурне середовище та ідеологічні настанови призвели до того, що багато лемків виїхали з Луганщини до західних регіонів України. Але ті лемки, що залишилися на Луганщині, у більшості зберігають етнічну ідентичність, деякі особливості обрядовості, фольклору, говірки.
Більшість опитаних інформаторів ідентифікують себе як лемки і вважають частиною українського етносу: «ми прості українці». Екзоетнонім «поляки», який вживався у Східній України, в тому числі на Луганщині, лемками сприймався болісно, особливо з огляду на те, що у Польщі вони зазнавали національних та релігійних утисків.
На Луганщині місцеві мешканці спочатку ставилися до лемків з певною пересторогою, відчуженістю. Ознакою етнічної відокремленості була ендогамія: «девчат наших долго не хотели брать замуж, но потом ужились, создали семьи» [2].
Вцілому ставлення місцевих жителів до переселенців було толерантним: «Взрослиє ладили между собой. На работу пішли батьки, і на работі ніхто не ображав. Помогали» [2].
До конфліктних ситуацій в деяких випадках призводило мовне питання. Терпак Н.В. (91935 р.н.) згадує: «Нас привезли в Айдар-Николаевку, там була школа велика... Осінню діти в школу йдуть, батько каже, ну йди й ти. А там школа руська. Руського язика я не знала. Написала диктант.. по-своєму, по-українськи. Вона ж мені не об’яснила, що тут же руська школа. Як виведе мені одиницю... Я приходжу додому зі сльозами. Батько каже: сиди дома, не ходи» [2].
Але подібні конфлікти не були типовими, бо тут велике значення мав суб’єктивний фактор, а саме – особистість вчителя, його фаховість.
Поступово лемки освоювали місцеву мову, розуміючи, що це був засіб інтеграції: «Ми як сюди приїхали, то ми були… замкнути. Бо не знали як сказати… І ми старалися приживаця, осваіваця, говорити так, як тут говорять… Старались так, щоб нас тут понімали…» [3, с.76-77].З цього приводу інформатори неодноразово згадували говірку: «Прийдеш межи ворони, кракай як і вони». Засвоєння лемками місцевої мови в процесі безпосереднього повсякденного спілкування було проявом природної асиміляції. Проте політика влади в галузі освіти та культури, відсутність можливості навчатися рідною мовою були чинниками насильницької асиміляції лемків.
Потенційно конфліктогенною була також та обставина, що лемки, які мали високий рівень релігійності, потрапили в атмосферу офіційного атеїзму і значно нижчого рівня релігійності місцевого населення.
У релігійні свята лемки ходили до церкви, беручи з собою дітей, які в ці дні не ходили до школи, за що отримували покарання.
«У нас особенно празднували Пасху и Рождество. И при советской власти, когда все ото було запрещено, у нас все это отмечалось»[2].
На Різдво і на Великдень всі збирались у батьків або у найстаршого в сім’ї. Цієї традиції лемки намагаються дотримуватися і зараз.
Різдвяну кутю готували з пшеничних зерен, додаючи мед, горіхи, масло, родзинки, мак [3, с.86-87]. До різдвяної вечері готували вареники з картоплею, капустою, сливами, солодкі «побайки» – вареники з самого тіста, «побайки» з картоплі і сиру, пиріжки з капустою, «капусняк», страви з гороху, квасолі, кисіль. Обов’язковою вважалась страва з грибів. І досі лемки навіть у нашому екологічно небезпечному регіоні намагаються заготовити до Різдва гриби. На різдвяному столі лемків, зазвичай, було вино, перевага надавалась «Кагору» [3, с.87-88].
Вечеря починалась з того, що батько розділяв головку часнику і роздавав по одному зубцю всім членам родини, що сиділи за столом. І всі спочатку з’їдали цей часник з хлібом і сіллю. Батько ж при цьому примовляв: «Щоб були здорові і щоб були у кучі» [2].
Звичай починати різдвяну вечерю не з куті (як на більшій частині України), а з поїдання часнику, був характерний для всіх карпатських українців (наприклад бойків), а також для західних слов’ян та угорців. Проте в цих обрядах часник виступав лише як апотропійний символ, у лемків же він набуває також значення єдності (за принципом уподобання).
Інформатори повідомляють також і про очищувальні різдвяні обрядодії з водою. Напередодні Різдва перед вечерею всі члени родини умивалися надворі «непочатою» водою: «Мороз не мороз, всегда умываемся, чистым полотенцем вытерлись и сели вечерять» [2].У перший день Різдва всі члени сім’ї, починаючи з найстаршого, умивалися з чашки, у яку були насипані монети. Обряд тлумачився так: «К богатству».
Подібні звичаї існували у поляків, чехів, словаків. Вранці на Різдво всі члени родини мились, нерідко кидаючи перед цим у воду срібні монети, «что якобы привлечёт богатство в семью. Распространён был обычай умываться или даже купаться вечером в реке, ручье, умываться у родника, так как это может предотвратить болезни, принести человеку здоровье и бодрость» [4, с.209].
Таким чином, у лемків, як і у західних слов’ян, очищувальні обряди з водою проводились на Різдво, в той час як у східних слов’ян ці обряди були віднесені до Богоявлення.
Особливістю лемківського великоднього обряду є писанки. Деякі лемкині, що мешкають на Луганщині, розписують писанки і зараз. «Перед Паской всегда расписывали писанки. Мама всегда писала и я так. Что на память приходит,то и пишу. Расписываем штук 20-30» (Вепрецька Н.І., 1952 р.н.) [2]. Виготовляються лемківські писанки технікою воскового резерважу.
Проте поступово в багатьох лемківських родинах, що мешкають на Луганщині, традиція виготовлення великодніх писанок відмирала. Як і місцеві жителі, вони почали виготовляти крашанки, пофарбовані цибулинням. Але сьогодні лемківська молодь на Луганщині виявляє все більший інтерес до традиційного писанкарства, навички якого передаються в родинах.
Обряди, пов’язані з іншими календарними святами, у лемків не відрізняються від місцевих традицій. Зауважимо лише, що на Трійцю вони намагаються прикрашати домівки саме гілками клену, орієнтуючись на звичаї Лемківщини: «У нас там был клён».
На Луганщині лемки також зберігали деякі особливості весільного обряду. Довгий час атрибутами лемківського весілля були топірці, «коров’яр», посох.
Наприклад, Терпак Н.В. згадує, що на її весіллі у 1953 році зберігались лемківські традиції: «Тоді ще було, як у нас дома». Два дружби мали топірці, привезені з Польщі, якими вони «хрестили двері як молодим до шлюбу іти, молоді проходили під сокирками» [2].
Топірці як весільний атрибут були розповсюджені у населення гірської частини України. Вони складались із бартки у вигляді сокири і дерев’яного топорища довжиною до одного метра. Бартка могла бути з латуні або дерев’яною з металевою окантовкою, або інкрустованою металом, бісером, перламутром. В орнаментації топірців зберігалась язичницька солярна та аграрна символіка. Топірці були атрибутами різних весільних обрядів, ними хрестили двері, вікна та молодих, віддавали шану порогові [5, с.48-49, 73-74]. Взагалі сокира в сімейній і аграрній обрядовості мала апотропійне і очищувальне значення.
«Коров’яр» є однією з модифікацій весільного деревця («гільця»). Його робили з сухої гілки, прикрашеної паперовими квітами, яблуками, стрічками. Після того, як молоді брали шлюб, мати молодої з «коров’яром» в руках танцювала по хаті, «а на неї як нападають усі, по куску хватають того коров’яра, деруть усі, сміються». У лемківських сім’ях на Луганщині «коров’яр» робили до початку 80-х років ХХ століття. Іноді його, за традицією, розривали, іноді ж зберігали («бо дуже красиво») і він стояв до кінця весілля на столі.
Розривання «коров’яру» на лемківському весіллі є близьким до обряду «рубання сосни» у російських селах того району, де жили лемки [6]. У 70-х роках ХХ століття лемки робили «коров’яр» також із соснової гілки.
У середині 80-х років ХХ століття лемки переймають традиційний місцевий коровайний обряд, виготовляючи на весілля коровай, прикрашений гілками калини, який різали і роздавали гостям.
Є короткі свідчення про використання лемками на Луганщині такого весільного атрибуту, характерного для українських горян, як посох. «Делали дерево с цветами и лентами и шли с ним по улице». Сьогодні, відновлюючи традиції лемківського весілля, у селі Переможному Лутугинського району, дружби ідуть по наречену з посохами, прикрашеними стрічками.
Перший час перебування на Луганщині зберігався специфічний лемківський обряд покривання молодої. Виглядав він так. На відро з водою (щоб молоді жили «гладко», як поверхня води) клали подушку («загововок» – символ багатства), на неї – кожушок (щоб дочки родились кучеряві), на який сідав молодий, а на коліна йому – молода. Молодій на коліна садили маленького хлопчика (щоб у неї першим народився син). Свашки знімали з молодої вінок з «вельоном» і одягали його на голови дівчатам, щоб ті заміж виходили, а водою з відра обливали парубків, щоб вони женилися.
Схожий обряд покривання побутував у словаків: «Молодую сажали на деревянную бадью, наполненную водой, на которую был положен валик для белья и штаны молодого мужа, что должно было способствовать скорому появлению мужского потомства. С той же целью на колени ей сажали маленького мальчика. Верили, что вода в бадье обладает магическими свойствами. Молодая женщина после окончания обряда ею умывалась или сама выливала её во дворе на плодовые деревья, на посеянный овёс и т.п.» [7, с.50].
Осмислення символіки води в лемківському обряді покривання пов’язане з магічним принципом «подібне породжує подібне», а також актуалізуються очищувальні та карпогонічні властивості води. У східнослов’янському весільному фольклорі архетипом образу води (річки, моря) є кордон між своїм, упорядкованим і чужим, неупорядкованим, ініціальним простором, перехід через який є міфологічною основою шлюбу.
Особливістю лемківського весілля, яка різко відрізняла його від місцевих звичаїв, була дуже незначна кількість міцних напоїв. У перший час після переїзду на весіллі у лемків була лише одна чарка, яку гості передавали по колу. Випивалось на такому весіллі близько одного літра горілки.
З місцевих весільних звичаїв, які перейняли лемки, назвемо один із завершальних обрядів, що набув розважального характеру – забивання «чопу»: кілочок («чоп») встановлювали у ямку, залиту водою, і гості з зав’язаними очима по черзі забивали його. Подібний обряд на Луганщині був характерний насамперед для донського козацтва.
Однією з найважливіших етнодиференціюючих ознак є національний костюм. Жіночий костюм лемків, що були переселені із Ясловського району Краківського воєводства до Новоайдарського району Луганщини, складався із сорочки («опліччя»), спідниці («кабату»), запаски і жилету («горсету»). Сорочка з круглим під горло вирізом, цільнокроєними рукавами з манжетом і торочкою, оздоблена по манжету вишитим поліхромним ромбічним орнаментом. Спідниці виготовлені з темного сатину, закладені у дрібні складки, з різнокольоровими стрічками і тасьмою по подолу. Запаски, пошиті із сатинової тканини з каймою, призборені, із різнокольоровими стрічками у 5-6 рядів. Горсети облягаючого силуету, до талії, з фестонами («клапцями»). Горсети пошиті із вовняної тканини, прикрашені вишивкою, тасьмою, блискітками.
На Луганщині лемківський костюм привертав увагу місцевих жінок: «Рассматривали, говорили – красиво». Місцевий костюм також подобався лемкам: «Я сюды приехал: у женщин юбки широкие, рубахи расшитые, нравилось», –згадує Борис П.С. (1926 р.н.). Усі інформатори свідчать, що лемкині, які у дорослому віці були переселені з Польщі, на Луганщині носили компоненти національного костюма довіку [2].
У багатьох лемківських домівках дотепер збереглись ікони, деякі меблі, вивезені з Польщі.
У старшого покоління лемків, що переселялися у свідомому віці, збереглась туга за тими місцями, де вони жили у Польщі. У їхніх дітей часто також є бажання подивитись на ці місця, про які їм розповідали батьки.
На сучасному етапі значно підвищився інтерес лемків до своїх традицій. Проводяться весілля, різдвяні свята із додержанням лемківських обрядів. Регулярно організуються «ватри».
Таким чином, незважаючи на значні асиміляційні процеси, лемки на Луганщині зберігають ідентичність, як своєрідна частка українського етносу.
Література:
1. Макарова А.В. Лемки на Луганщині / Фольклор, література та мистецтво Сходу України в системі етнокультурних вимірів: Зібрник наукових праць. – Вип. ІV. – Луганськ, 2006. – с. 119-126.
2. Т.В. Вихрова. Полевые материалы по исследованию традиционно-бытовой культуры лемков. 2006-2007. – Архив ЛОКМ (рукопись).
3. Східнослобожанські українські говірки. Нотатки до мовного портрета переселенців з Лемківщини: Науково-навчальний посібник / За заг. ред. к.ф.н. К.Д. Глуховцевої. – Луганськ, 2006.
4. Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы. Зимние праздники. – М., 1973.
5. Маслова Г.С. Народная одежда в восточнославянских традиционных обычаях и обрядах ХІХ – начала ХХ в. – М., 1984.
6. Т.В.Вихрова. Полевые материалы этнографической экспедиции ЛОКМ. Новоайдарский район. 2003 г. – Архив ЛОКМ (рукопись).
7. Брак у народов Центральной и Юго-Восточной Европы. – М., 1988.