Конференція, присвячена 90-річчю з часу заснування Харківського історичного музею
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Програму освоєння цілинних земель було оголошено у 1954 р. на лютнево-березневому пленумі ЦК КПРС. Комуністична партія звернулася до молоді з закликом виконати чергове завдання. І, як завжди, молодь і комсомольці з усіх республік Радянського Союзу відгукнулися. За 1954 – 1960 рр. було введено в сільськогосподарський обіг 41.8 млн. га земель переважно в східних районах СРСР – у Казахстані та РРФСР. Тільки в 1954-1955 рр. на цілину було відправлено 200 тис. тракторів, сотні тисяч одиниць іншої техніки, в цілинні райони прибуло сотні тисяч новоселів, серед них до 100 тис. з України [13, с.420].
Вже 22 лютого 1954 р. на цілину виїхала перша група української молоді – декілька десятків трактористів, комбайнерів, механіків МТС, робітників заводів і будов Київщини. На початку березня в Казахстан прибули групи цілинників з усіх областей України. Так виникли колгоспи «Київський» і «Харківський» в Кустанайській області, «Київський» і «Херсонський» в Акмолінській області тощо. Посланці України організували на казахській землі 54 радгоспи, москвичі – 46, білоруси – 22. Впродовж 1954-55 років на цілинні землі Казахстану, Сибіру, Поволжя, Уралу, Далекого Сходу виїхало 60% випускників сільськогосподарських технікумів України, вузів і училищ механізації сільського господарства [14, с.613].
У березні 1954 р. в Казахстан з Харкова виїхав перший загін комсомольців-добровольців – 300 чоловік. Про цю подію дізнаємось з фото «В останні хвилини на Харківському вокзалі перед від’їздом комсомольців на освоєння цілинних земель. 3 березня 1954 р.» [1]. З першим ешелоном харківських комсомольців на цілину поїхав Д.Чумаченко [2], Ю.Мальцев [3], І.Кальницький [4]. Всього харківський комсомол відправив на цілинні землі близько семи тисяч юнаків та дівчат [15, с. 36]. Підтвердженням цього є фотографії, які зберігаються у фондах ХІМ. Серед них: «Харків’яни на цілині» [5], «Збір урожаю на цілині студентами ХІМСГ» [6], «Комсомольці заводу «Світло шахтаря» перед відправкою на цілину» [ 7] та інші.
У подальші роки агітація на освоєння цілинних земель продовжувалася. Так, перші сторінки газети «Соціалістична Харківщина» [8] за січень і лютий 1955 р. рясніють заголовками статей та рубрик «Трактори на цілинні землі», «На цілинні землі», «Молоді патріоти їдуть на цілинні землі», «Молодь – на нові землі», «В наступ на цілину». На освоєння земель їхала як сільська молодь, так і робітники заводів та фабрик. «Заяви з проханням видати комсомольські путівки на цілинні землі в комітети комсомолу подали понад 100 молодих виробничників заводу транспортного машинобудування, десятки тракторобудівників, світлошахтарців, робітниць панчішної фабрики… На 8 січня про своє бажання їхати заявили 1700 молодих патріотів Харкова і області»,- зазначається в статті «На цілинні землі» [9]. Серед них група комсомольців заводу «Світло шахтаря» В.Гулєвський, А.Бурко, Б.Мандич, М.Сендецький, М.Оліфенко, Є.Глущенко та інші. 24 лютого в Мартукський і Хабдинський райони Акмолінської області виїхало з Харкова 600 чоловік [10].
У числі добровольців з Харківщини поїхав Гонтар Павло Васильович. Перед закінченням Богодухівського ремісничого училища механізації сільського господарства №1 він за власним бажанням подав заяву з проханням направити на цілину. «22 січня 1958 року таких як я набралося 72 чоловіка. Нас посадили в Харкові на потяг Дніпропетровськ – Барнаул (у причіпнім вагоні) і через 5 діб висадили в місті Павлодар Казахської РСР.», - згадує Павло Васильович [11, с. 1]. Цікавими є подробиці перших днів перебування цілинників в Урлютюбському радгоспі (Урлютюбського району Павлодарської області): «Нас поселили в тільки-що збудований гуртожиток. Спали на матрасах, набитих сіном, на долівці, а через декілька днів плотники построїли нари з неструганих дощок. Вікна були одинарні, а з середини приміщення забиті повністю байковими одіялами, на яких весь час виступав іній тому, що на дворі було більше -40 С морозу. Спали, не роздягаючись. Лягали спати в тому, в чому ходили і вкривались декількома одіялами.
В кутку стояла чотирьохвідерна оцинкована виварка з питною водою. Рядом – металева кружка і 500-грамовий молоток. Молоток для того, щоб можна було напитись води.» [11, с. 2]. Але були і приємні моменти у побуті – годували у їдальні три рази на день, їжа була смачна і вдосталь, увечері після роботи збирались до клубу на танці «під гармонію або під радіолу», в клубі був невеликий більярд і столи для гри в доміно [11, с.6]. У вихідні дні (за рік їх було лише декілька) їздили до річки Іртиш, у червні - по суниці.
Спочатку Гонтар був напарником у китайця Лі Хун Да на тракторі ДТ-54, у зимовий період займалися ремонтом техніки. З настанням весни починались роботи в полі – оранка та сівба, а влітку – заготівля сіна для худоби, збирання урожаю. Так Павло Васильович став учасником збору другого мільярда пудів пшениці на цілинних полях Казахстану.
У березні 1959 р. П.Гонтар поїхав додому, у с.В'язова Краснокутського району Харківської області, у відпустку і залишився працювати в колгоспі (оскільки вдома тяжко хворіла мати і було дві непрацездатні сестри).
У фондах Харківського історичного музею зберігаються і фотографії Павла Васильовича з земляками І.Полежакою та О.Гонтарем [12] під час перебування на цілині.
Вищевикладене дозволяє зробити висновки, що молодь Харківщини брала активну участь в освоєнні цілинних земель.
Джерела та література:
1. ХІМ.- ОФ – 22491.
2. ХІМ.- Фото вст. 6612.
3. ХІМ.- Фото інв. 9900.
4. ХІМ.- Фото інв. 9938.
5. ХІМ.- ОФ- 20037.
6. ХІМ.- ОФ- 11198.
7. ХІМ.- Фото інв. 6237.
8. ХІМ.- Газети «Соціалістична Харківщина», інв.23548, Vгр.
9. Соціалістична Харківщина.- 1955.- 9 січня (ХІМ, інв. 23548, Vгр.)
10. Соціалістична Харківщина.- 1955.- 25 лютого (ХІМ, інв. 23548, Vгр.)
11. ХІМ.- Спогади П.В.Гонтаря.- ДД-696.
12. ХІМ.- ФТ- 2887 – 2889.
13. Калініченко В., Рибалка І. Історія України. Частина ІІІ: 1917-2003 рр.- Х.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2004.
14. Литвин В. Історія України.- К.: Наук. думка, 2006.
15. Харьков: Книга для туристов/ Г.Андреева. А.Голиков, Е.Гринев и др.- Х.: Прапор, 1984.