Холодна зброя російської армії 1790-1880 рр. у колекції ХІМ

Період 1790-х – 1870-х років займає самостійне місце у історії Російської імператорської армії та російського зброярства. Часи Павла І, Олександра І, Миколи І та Олександра ІІ відзначилися чередою видатних подій військової історії. Розпочинають її Наполеонівські війни – кульмінація доби панування гладкоствольної дульнозарядної вогнепальної зброї. Досвід цих війн спрямовує подальшій розвиток військового мистецтва. Водночас зростає роль нарізної зброї: поширюються гвинтівки, з’являються нарізні сталеві гармати та багатозарядна стрілецька зброя, зокрема револьвери. Саме таке озброєння використовувалося у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр.

Вона завершує період, що розглядається. У наступній добі, 1880-х – 1890-х роках, винайдення бездимного пороху цілковито змінює характер вогневого бою. Тоді ж Російська імперія встає на шлях індустріалізації. Звичною військовою зброєю стають магазинні гвинтівки, з’являються кулемети та автоматичні пістолети. Поступають на озброєння нові зразки зброї, які слугуватимуть під час російсько-японської та І Світової війн, революційних та воєнних подій 1917 – 1920 років. Це змушує відокремити одне від одного огляд історії російської військової зброї 1790-х – 1870-х та 1880-х – 1910-х років.

Поряд зі змінами у стрілецькій зброї та артилерії змінювався також характер використання холодної зброї. У наполеонівські часи не можна було уявити бій без використання піхотою багнетів, а кіннотою палашів та шабель, незважаючи на те, що долю битви вирішував артилерійський та залповий стрілецький вогонь. Кавалерійський спис саме тоді пережив «нове народження», водночас остаточно зникає успадкована ще від часів середньовіччя штангова піхотна зброя. Наступні 65 років позначилися поступовим зменшенням ролі холодної зброї, проте лише наприкінці XIX ст. її тактичне використання починає жорстко обмежуватися. Саме тому протягом зазначеного періоду форми та різновиди російської холодної зброї були доволі сталими. Їх репрезентують, зокрема, кавалерійська та офіцерська шабля, яка витискувала шпагу та палаш, а згодом сама поступилася шашці, а також піхотний тесак – спадкоємець мушкетерської шпаги, який зазнав поразки від конкурента – багнета.

Наприкінці 1958 р. з московського Державного Історичного Музею СРСР у колекцію ХІМ надійшли шість зразків штангової піхотної зброї часів Павла І – два обер-офіцерські еспонтони та чотири унтер-офіцерські алебарди. Щоправда, для останніх термін «алебарда», яким ця зброя була офіційно визначена, типологічно не виправданий. Армійські алебарди були ближче до протазана, списа-«напівпіки» з широким пером та крильцями або півмісяцем у нижній його частині, аніж до алебарди часів середньовіччя або Петра І – важкої бойової сокири з колючим наконечником та багром на обусі. Крильця павловських алебард потрійні: верхній півмісяць розгорнутий рогами догори, нижній – донизу, а поміж ними вміщені бічні вістря. Можна сказати і так, що ці алебарди мають подвійне зубчасте лезо. Три алебарди армійських полків (ОС-332, ОС-333, ОС-381) тепер перебувають у експозиції ХІМ.

Гвардійська алебарда наслідувала еспонтон – нащадок мисливської рогатини, списа з поперечним перехватом. Офіцерські еспонтони відрізняються від гвардійської алебарди широким фігурним пером, на якому зображений герб Російської імперії, поєднаний з мальтійським хрестом на знак прийняття Павлом І звання Великого Магістру Мальтійського ордену. Такі еспонтони виготовлялися у 1798-1800 роках. Абревіатура «ЛГПП» у нижній частині пера свідчить, що еспонтони (ОС-325, ОС-326), як і гвардійська алебарда (ОС-327), належали найстаршому у Росії лейб-гвардії Преображенському полку, який, зокрема, ніс охорону московського Кремля і залишив у Москві свої регалії.

Піхотна штангова зброя була запроваджена у Російській армії Павлом І після 30-річної перерви катерининських часів. Загальна довжина алебард та еспонтонів сягала більш як 2 м. Хоч і грізна на вигляд, ця зброя на той час вже не мала бойового значення. З початком правління Олександра І вона поступово знімалася з озброєння і була остаточно вилучена у 1811 р.

Протягом XVIII ст. місце піхотних списів та алебард впевнено заступали багнети. Колекція ХІМ володіє трьома зразками багнетів періоду, що розглядається. Тригранчастий багнет (ОС-147) довжиною 45 см. належав до піхотної рушниці зразка 1805 р., проте вживався також з рушницею зразка 1808 р. і використовувався під час Вітчизняної війни та Закордонного походу у 1812-1814 рр. Два чотиригранчасті (але, на відміну від пізніших, зразка 1891 р., сплощені) багнети (ОС-565, ОС-1009) належать до гвинтівки системи Бердана зразка 1870 р., яка була на озброєнні імператорської гвардії під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Овальна у розрізі шийка багнетів свідчить про їхню приналежність до драгунських полків.

Тесак у 2 половині XVIII– XIX ст. грав роль солдатської поясної зброї самозахисту та, частково, похідного спорядження, слугуючи для заготівлі хмизу, гостріння паль і такого іншого. Останнє стосується у першу чергу саперських тесаків, якими деревину можна було не лише рубати, але ще тесати та пиляти. Колекція ХІМ налічує чотири саперські тесаки зразка 1827 р. (ОС-166, ОС-329, ОС-367, ОС-411); здебільшого це місцеві знахідки. Один з них (ОС-367) має рідкісну відміну – двогостру полосу: у звичайних тесаків на обусі знаходиться не лезо, а пилка. Увігнутий бік двогострого тесака міг грати роль серпа. Судячи з клейм на ефесах тесаків, два з них (ОС-166, ОС-329) були виготовлені у Тулі, у 1830 та 1827 роках, третій (ОС-411) – у Сестрорецьку 1827 року. Саперські тесаки зразка 1827 р. побутували у військах лише до 1834 р., але встигли прислужитися російським солдатам у війнах з персами, турками та поляками, а також у Кавказькій війні 1818-1864 рр.

П’ять тесаків (ОС-151, ОС-159, ОС-328, ОС-485, ОС-972) є піхотними солдатськими тесаками зразка 1848 р., форма яких відтворює античний меч. Така зброя з’явилася у країнах Італії наприкінці XVIII ст., 1830 року поширилася у Франції, а згодом – у Росії. Первинно нею були озброєні солдати Кавказького корпусу, де тесаки-мечі мусили протистояти кинджалам горців. Лише наприкінці Східної війни, у 1855 р. вони були введені в усіх піхотних полках, а 1880 р. зняті з озброєння, завершивши історію тесака як роду зброї Російської армії. Вже у 1870-х роках під час туркестанських кампаній та російсько-турецької війни 1877-1878 рр. у похідно-бойових умовах тесак не зустрічався; вживали його лише зі стройовою та парадною формою.

Тесаки зразка 1848 р. з колекції ХІМ були виготовлені у 1851 р. (ОС-972), 1857 р. (ОС-328), 1863 р. (ОС-151) зброярською фабрикою у Златоусті, яка з середини XIX ст. фактично стає монополістом виробництва військової холодної зброї у Росії. Перший з них (ОС-972) несе особисте клеймо майстра-бракувальника Л.Шліппера у вигляді літери «S», який почав його ставити саме 1851 р., а останній (ОС-151) має позначку 16 стрілецького батальйону.

Окремо слід згадати про піхотний тесак зізменшеним ефесом та безпечною декоративною полосою у звужених піхвах (ОС-210). Імовірно, що він належав вихованцеві кадетського корпусу або військового (юнкерського) училища. Саме про такий згадував у повісті «Юнкера» О.І. Купрін: «…прежний тяжеловесный тесак, с которым наши предки делали такие могучие атаки и который был отнят у нас за чужую проказу. Он величествен и грозен, как настоящее оружие войны. И он универсален: в случае надобности на войне им можно было нарубить дров, наколоть лучин, расколотить лёд, вырыть окоп и так далее…»Щоправда, сильно пошкоджені клейма та загальний стан полоси не дозволяють виключити імовірність того, що вона є новоробом, та остаточно атрибутувати цей зразок. Те ж саме треба сказати про тесак з ефесом дозвільної форми (ОС-238) з полосою та піхвами тесака зразка 1848 р. Обидва тесаки (ОС-210, ОС-238) потрапили до колекції ХІМ через Станіславський (Івано-Франківський) та Закарпатський краєзнавчі музеї, тоді як інші тесаки зразка 1848 р. здебільшого місцевого походження.

На зміну тесакам у пішій артилерії прийшла «шашка артилерійська солдатська зразка 1868 р.», яка була скороченим варіантом драгунської солдатської шаблі зразка 1841 р. – найпізнішого зразка кавалерійської шаблі у Росії. Фактично її вже можна було визначити як шашку – зокрема через піхви з антабками на вигнутому (а не на увігнутому, що характерно для шаблі) боці. Відміною шаблі від наступниці, шашки зразка 1881 р., була більш вигнута полоса, форма голівки та поперечна, а не коса, насічка руків’я. Саме до цього типу належить шабля (ОС-676), яка була знайдена серед скарбу різнорідної зброї у зруйнованому будинку на Фроловській вулиці у Харкові. Проте, незважаючи на коротку «артилерійську» полосу, її ефес належить офіцерській кавалерійській шаблі зразка 1841 р.

Певна невідповідність назви та форми характерна і для двох матроських палашів зразка 1856 р.(ОС-330,ОС-331), зроблених 1864 р. у Златоусті: вони мають вигнуті, шабельні полоси, а не прямі, як належить палашам. Причина у тому, що на озброєння були прийняті під однією назвою два різновиди цієї зброї – прямий та вигнутий. Останній – типовий зразок західноєвропейської абордажної шаблі XIX ст., з двогострим вістрям та закритою гардою. Матроські палаші були призначені для десантних операцій і перебували на озброєнні до 1900 р., востаннє «побачивши світ» за скрутних умов оборони Порт-Артуру 1904-1905 р. та під час подій Лютневої революції у Кронштадті.

На початку свого правління Микола І затвердив не тільки новий саперський тесак, але також кірасирський палаш, піхотну офіцерську та кавалерійську шаблі. Кавалерійська шабля зразка 1827 р. була трохи коротшою, легшою, ширшою та менш вигнутою, ніж попередня, зразка 1817 р. – тобто більш зручною, хоча, мабуть, і менш грізною зброєю. Вона слугувала російським драгунам до 1841 р., уланам та гусарам – до 1881 р., протягом двох царювань. У часи Миколи ІІ шабля зразка 1827 р. повернулася до гвардійських полків. До її офіцерського варіанту належить шабля (ОС-335) з колекції ХІМ. Визначити її було нелегко: ефес шаблі втратив дві бокові захисні дужки, що цілковито змінило загальний вигляд зброї. Імовірно, що володар шаблі був лівшею, і дужки заважали йому користуватися зброєю. Невідомо, чи сталася ця зміна на регулярній «царській службі» або пізніше: багато старих шабель XIXі навіть XVIII ст. відновили бойову кар’єру у руках вершників громадянської війни. Про зброю цієї доби мова піде у нашій наступній розвідці.