Б.Д. Грінченко – видатний діяч України

У сузір’ї видатних діячів України одне з найпочесніших місць належить нашому уславленому землякові, відомому українському письменнику, фольклористу, етнографу, філологу, педагогу і громадському діячеві Б.Д. Грінченку. Це була унікальна особистість, полум’яний патріот і невтомний трудівник на ниві української культури, який, за словами сучасників, “більше працював,ніж жив”.

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр, Харківського повіту, Харківської губернії. Родина хлопчика мала у власності кілька десятин землі та водяний млин і існувала на скромні достатки, хоча батько всіма силами прагнув запроваджувати “панське життя”. Пізніше письменник згадував, що “в сім’ї ніколи не говорили по-вкраїнському”, а виховання дітей велося в прихильності до “московських патріотичних тенденцій шовіністичного кольору.”

Тому, ймовірно, формування майбутнього українського літератора відбувалося в процесі його спілкування з простими селянами, що дало змогу для знайомства з світом народної творчості та обрядовості, а також, певною мірою, було зумовлене спадковістю, оскільки рідна бабуся Бориса по батькові доводилася двоюрідною сестрою письменнику Г.Ф. Квітці-Основ’яненку.

У 11 років Борис поступив на навчання у Харківське реальне училище. (Будинок колишнього училища зберігся донині і знаходиться за адресою Московський пр., 45). Він знайомиться з творчістю Т.Г. Шевченка, вірші якого справили на нього велике враження і сприяли утвердженню його як особистості. У реальному училищі Б. Грінченко продовжує займатися літературною творчістю, але закінчити цей навчальний заклад йому не вдається, оскільки 29 грудня 1879 за зв’язки з групою революційних народників, він був виключений з училища і відправлений до в’язниці і перебував там упродовж півтора місяців. Харківська тюрма здавна славилася тим, що в ній важче було сидіти, ніж по інших тюрмах. Жорстокий тюремний режим і тяжкий моральний стан мали для Б.Грінченка фатальні наслідки: спричинили невиліковну хворобу – сухоти. У роботі А.І.Погрібного “Борис Грінченко. Нарис життя і творчості” так описується сторінка подальшого життя юнака: “Відбувши рік на поруках у батька на хуторі, Борис Грінченко влаштувався потому дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті.”

Збереглися спогади про неймовірну скруту, в яку потрапив Б.Грінченко, перейшовши “на свій хліб” та фактично порвавши у цей час з батьками, які не розуміли синових поривань. Десяти карбованців плати, призначеної після двох місяців дармової праці, і справді, тільки й вистачало, що на хліб з чаєм та, зрідка, на “одну якусь страву” в їдальні. З цієї ж платні в якомусь провулку в кінці не то Кінної, не то Старомосковської вулиць юнак наймав халупину – з викривленими стінами, одним віконцем і таку малу, що в ній можна було тільки сидіти або лежати, а ходити ніде”.

Але ці труднощі не зломили юнака. Б.Грінченко екстерном складає іспити на звання народного учителя і в листопаді 1881 р. їде працювати в школу в с.Введенське Зміївського повіту. У листі до свого приятеля І.Зозулі Грінченко так описує цей освітній заклад: “Школа – се маленька хатинка, в ній 2 поламаних парти, вибите скло, зрита долівка і страшенний холод. Книжок нема ні одної”.

У 1883 р. у м. Змієві сільський учитель Б.Грінченко знайомиться з Марією Миколаївною Гладиліною, яка приїхала сюди на педагогічні курси. Під впливом Грінченка, що уже тоді мав авторитет серед товаришів-учителів, Марія Гладиліна, яка походила з російської родини, вивчає українську мову і у своїй роботі переходить на український ґрунт. У 1884 р. Б.Грінченко та М.Гладиліна побралися і все подальше життя подружжя об’єднували спільні інтереси в освіті, культурі, в любові до літератури та рідного слова.

Найдовшою педагогічна діяльність Б.Грінченка була у с.Олексіївці, Слов’яносербського повіту, де він працював у приватній школі Х.Д.Алчевської з осені 1887 по вересень 1893 р. Відомо, що Христина Данилівна брала його під свій захист у зв’язку з заведеною на нього у 1888 р. жандармською справою, де письменнику було інкриміновано зв’язки з В.Самійленком. Та на жаль, між двома визначними педагогами стався розрив. Б. Грінченко не лише наполягав на послідовному дотримуванні принципу навчання рідною мовою, а й не приховував свого ставлення до тяжкого становища селян в економії Алчевських. У одному з листів до своєї попечительки він писав: “Вы гуманные и хорошие люди, Вы хотите народу просвещения. Но как же этот народ будет просвещаться, работая в день 15-16 часов?… Я хотел бы сказать всем, выражающим симпатию к народу и его просвещению: заботьтесь о просвещении, но еще более заботьтесь о том, чтоб народ мог  просвещаться. Спрашивайте о том, что читать народу, но ещё более спрашивайте, что ему есть, во что одеться и обуться, потому что правду говорю Вам: не может человек с неудовлетворенными физическими потребностями развивать потребности духовные, и потому заботиться о народном просвещении без заботы о народном благосостоянии – это значит строить здание на песке”.

Б.Грінченку належать педагогічні розвідки: “Яка тепер народна школа на Україні” (1896), “Народні вчителі і вкраїнська школа” (1906), “На беспросветномпути. Об украинской школе” (1906) та ін. 1902 р. Борис Дмитрович переїхав до Києва. Редакція журналу “Киевская старина” доручила йому впорядковувати словник, відомий тепер під назвою “Словарь української мови”, за який Грінченку була присуджена Російською Академією наук друга премія М.І.Костомарова (1906). З 1905 р. письменник редагував щоденну газету “Громадська думка”, з 1906 – журнал “Нова громада”. У 1906 – 1909 рр. був також головою Київського товариства “Просвіта”.

У творах Б.Грінченка висвітлюються соціальні і побутові явища, підноситься проблема взаємин інтелігенції з народом, пропагуються ліберально-просвітницькі ідеї. (“Сонячний промень”, 1890; “На розпутті”, 1891; “Серед темної ночі”, 1900; “Під тихими вербами”, 1901). Як поет Грінченко виступав у багатьох жанрах. Перша поетична збірка “Пісні Василя Чайченка” вийшла у Харкові в 1884 р. Кращими в його поезіях є байки та ліричні вірші. Збірки поезій “Під хмарним небом” (1893), “Пісні та думи” (1895) та ін.

Грінченко упорядкував у трьох книгах “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях” (1895, 1897, 1899). Цінним вкладом у фольклористику є праця Грінченка “Литература украинского фольклора. 1777-1900. Опыт библиографичес­кого указателя” (1901).

Б.Д.Грінченко багато перекладав та переспівував російських і зарубіжних поетів: О.Пушкіна, О.Кольцова, Й.-В.Гете, Г.Гейне та ін.

Після поразки революції 1905-1907 рр. посилилися переслідування Грінченка властями. Письменник зазнає арешту. Дуже важкою була і родинна трагедія: смерть єдиної дочки Насті та її маленького сина. Під заборону потрапило і товариство “Просвіта”, діяльності якого літератор віддав безмір енергії. Всі ці жорстокі удари фактично паралізували енергію письменника та призвели до загострення хвороби.

Змучений туберкульозом, на позичені в батька гроші, Б.Д.Грінченко 1909 р. виїхав на лікування до Італії в м. Оспедалетті, де і помер 6 травня 1910 р.

Похорон письменника на Байковому кладовищі в Києві перетворився на могутню демонстрацію демократичних сил. На його смерть відгукнулася не лише вітчизняна преса, а й з’явилися статті у багатьох зарубіжних країнах. У труну письменника було покладено терновий вінок.

Кращі твори Б.Д. Грінченка належать до скарбниці національної культурно-історичної спадщини, а його діяльність повинна знайти висвітлення у науково-експозиційній та науково-освітній роботі музею. ХІМ доцільно також виступити ініціатором увічнення пам’яті видатного земляка у нашому місті.