Етапи становлення, розвитку та занепаду пам’яткоохоронного руху на Харківщині у 1920-1941 рр.

Окрему фазу розвитку пам’яткоохоронного руху в Україні і на Харківщині зокрема становить хронологічний період з січня 1920 р. по червень 1941 р. Його початок пов’язуємо із завершенням української революції і національно-визвольних змагань, переходом від війни до мирного існування держави, другої післявоєнної спроби відродження Харківського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва й старовини (ГУБКОПМИСу) у січні 1920 р. Кінцевий рубіж дослідження – 1941 р. До 1941 р. тоталітарним каральним режимом були зведені нанівець попередні досягнення подвижників справи збереження історико-культурної спадщини, проведена низка репресій серед відомих учасників пам’яткоохоронного руху Харківщини. На думку автора, з початком Великої Вітчизняної війни починається змістовно новий етап більш відповідального ставлення радянського уряду до охорони культурної спадщини, що є предметом окремого наукового дослідження.

Зазначені хронологічні межі дозволяють найбільш змістовно простежити 4 етапи становлення, розвитку та занепаду пам’яткоохоронного руху на Харківщині:

1. 1920–1925 рр. визначалися складним післявоєнним процесом появи та становлення державних пам’яткоохоронних організацій, виникненням умов для діяльності громадських ініціатив у межах Харківщини, апробацією форм і методів роботи. Протягом цього періоду широко розгортається пам’яткоохоронна справа, масово виникають пам’яткоохоронні осередки – музеї, комісії, комітети. Відбуваються зміни й у законодавстві: створюється державна система охорони пам’яток, націоналізуються приватні збірки тощо.

2. 1925–кінець 20-х рр. ХХ ст. Складовою частиною цього  періоду є проведення радянським урядом політики “коренізації”. На її хвилі відбувається становлення пам’яткоохоронного руху, розквіт справи вивчення та збереження культурної спадщини. Протягом цього часу було засновано масштабну мережу пам’яткоохоронних установ (Крайова інспектура охорони пам’яток, Український комітет охорони пам’яток культури).

3. Із початком так званого “великого перелому” наприкінці 20-х рр. ХХ ст. починається третій етап (кінець 20-х–початок 30-х рр.). Він характеризується нігілістичним ставленням влади не лише до культових пам’яток історії та культури, але й до концепції збереження української культурної спадщини взагалі. Це був початок жорстокого тоталітарного винищування представників пам’яткоохоронного руху  шляхом проведення масових репресій серед наукової інтелігенції Харківщини.

4. Початок 1930-х–1941 рр. – заключний етап остаточного припинення діяльності місцевих пам’яткоохоронців. Цей період відзначився масовим нищенням пам’яток історії та культури, посиленням безпідставних репресій серед відомих пам’яткознавців краю. Внаслідок цього припиняється діяльність Крайової інспектури охорони пам’яток та УКОПК, скорочується число археологічних, етнографічних, пам’яткоохоронних досліджень краю. Згортається видання пам’яткознавчої та краєзнавчої літератури. Провідні діячі пам’яткоохоронного руху були засуджені на відбування у виправно-трудових таборах.

Таким чином, 1920–1941 рр. відзначаються суперечливим становленням та розвитком пам’яткоохоронного руху на Харківщині. Пам’яткоохоронна справа здійснювалася в надзвичайно складних умовах того часу. Досягнення пам’яткоохоронців, нелегко здобуті протягом 20-х рр., були перекреслені жорстокими репресіями 30-х рр. Наприкінці 30-х рр. відбувся занепад пам’яткоохоронного руху на Харківщині. Але це не знищило досвіду пам’яткоохоронців, їхніх знань та надбань, які були збережені та передані наступним поколінням.