Сучасний музейний заклад: проблеми вивчення, збереження та популяризації національної історико-культурної спадщини
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Проголосивши радянську владу на Україні і відділивши православну церкву від держави (декрет Раднаркому РСФРР від 23 січня 1918 р.), більшовики націоналізували її власність і об’явили релігію приватною справою громадян. В той же час, розглядаючи боротьбу із релігією як одну із форм класової боротьби у сфері ідеології, більшовики України протягом усіх 20 років втручалися у внутрішньоцерковні справи і, нехтуючи свободою совісті, насаджували серед громадян антирелігійні переконання, широкомасштабно використовуючи заходи економічного, політичного і адміністративного впливу на церковні організації і православне духівництво. Головною метою антирелігійної діяльності більшовиків було обмеження, а згодом і повне викорінення церкви із суспільства, заміна православної ідеології комуністичною ідеологією.
Для боротьби із православною ідеологією і церквою більшовики активно використовували органи ВУЧК, ДПУ і НКВС УРСР, які застосовували у своїй діяльності такі специфічні методи, як погрози, шантаж, арешти, висилання священнослужителів і навіть їх фізичне знищення.
Особливо ця репресивна політика посилилася під час голоду 1921-1922 рр. У Харкові тільки за 1919-1921 рр. були закриті 23 церкви, в т.ч.: Антонівська церква при Харківському університеті, Олександро-Невська церква при колишній першій чоловічій гімназії, церква Марії Магдалини при колишньому інституті шляхетних дівиць, Нікольська церква, а також ряд каплиць: при колишній Олександрійській лікарні, на територіях Мироносицької церкви та Кафедрального Успенського собору та інші.
23 лютого 1922 р. був затверджений декрет ВЦВК РСФСР про вилучення церковних цінностей на користь голодуючим за підписом М.І.Калініна і направлений на місця, в т.ч. і до Харкова.
26 лютого 1922 р. ВЦВК прийняв постанову, в якій пропонував місцевим радам у місячний термін вилучити із церковного майна всі дорогоцінні предмети із золота, срібла і коштовного каміння. Цінності повинні вилучатися не тільки із церков, а й монастирів, Будинків молитви, синагог, мечетей тощо, а за приховування церковного майна винуватці повинні бути покарані примусовими роботами строком до 1 року і конфіскацією всього церковного майна.
Духівництво зустріло цю постанову з незадоволенням, але в основній масі не чинило серйозного опору вилученню церковних цінностей. Трапилось лише кілька ексцесів.
Так на початку травня 1922 р. при вилученні цінностей із Воскресенськоїцеркви у Харкові “...толпа...открытовыступилапротив изъятияс лозунгом : «этограбеж!»”.
У Харкові кампанія по відокремленню церкви від держави розпочалася з квітня 1922 р. (комісія на чолі із К.А.Киркижем), спочатку мляво через відсутність “технической силы”, але до кінця квітня активізувалася. Першими підлягли розграбуванню Кафедральний, Благовіщенський і Автокефальний (колишня Миколаївська церква) собори, Хоральна синагога, Костьол, Лютеранська і Вірмено-Григоріанська церкви. Покровський монастир у 1921 р. був закритий постановою Раднаркому України. У 1922-1923 рр. відбувся опис і вилучення церковного майна і цінностей. А з 1924 р. Покровська церква була, фактично, у користуванні Соціального музею ім.Артема. У ній були розміщені фонди музею.
Після офіційного завершення кампанії по вилученню цінностей більшовики активізували роботу по закриттю культових споруд, особливо монастирів. Це пояснюється тим, що на проведеному у серпні 1922 р. І Всеросійському з’їзді білого духовенства православної течії «Живая церковь» було прийняте рішення про закриття всіх міських чоловічих і жіночих монастирів. В циркулярі Вищого Церковного Управління (ВЦУ) підписаному замісником голови ВЦУ і адресованому Харківському Єпархальному Управлінню, пропонувалося назначити в усі монастирі уповноважених із числа білого духовенства. Вони повинні були протягом 3 днів прийняти у своє розпорядження монастирські кошти, що надійшли в Єпархальне Управління.
Оскільки практика показала, що лише вилученням церковних коштовностей та репресіями щодо духівництва неможливо було розв’язати “релігійне питання”, причому ці методи викликали незадоволення у великої маси віруючих, особливо на селі, у ЦК РКП (б) і Раднаркомі визріла думка провести кампанію з розколу православного духівництва, усунути патріарха Тихона і домогтися передачі керівництва церквою духівництву, абсолютно лояльному до радянської влади.
У ході кампанії відокремлення церкви від держави, яка почалася у березні 1922р., у православній церкві склалися два напрямки – тихонівський (або староцерковний) та обновленський. Вважали, що патріарх Тихон та його прихильники ненавидять радянську владу і виступають проти будь-яких реформ з метою “оновлення”, пристосування церкви до нових суспільно-політичних умов.
В Україні обновленський рух став поширюватись з літа 1922 р. і з перших днів дістав підтримку від партійно-державного керівництва. Органи влади підтримували діяльність керованого органу обновленців – Всеукраїнське вище церковне управління (ВУВЦУ), сприяли передачі обновленцям православних храмів. ДПУ направляло своїх людей до керівних органів обновленців і виділяло для них необхідні грошові кошти. Саме завдяки субсидіям ДПУ у жовтні 1923 р. у Харкові було проведено Собор обновленців, який проголосив утворення Української синодальної церкви, яку очолив митрополит Пимен. Синод складався з 5 чоловік. Найбільш активною частиною обновленців була так звана “Жива церква”. Підтримуючи обновленців, власті репресували тих священнослужителів, які залишалися відданими патріархові Тихону.
Харків, більшовики якого активно проводили політику уряду в життя, став місцем заслання для багатьох православних ієрархів. Чекістами були обвинувачені у контрреволюційній діяльності, заарештовані і відправлені у Харків такі активні прибічники “Тихонівської церкви”, як єпископ Сергій у Мелітополі, після суду в Катеринославі був висланий у Харків єпископ Іоанікій та інші.
За оцінками державців, до серпня 1923 р. позиції обновленців були досить міцними у Харківській, Одеській, Катеринославській губерніях. У Харкові, як у столичній губернії, були зосереджені кращі і надійні сили обновленців. Але у 1924 р. їх авторитет падає, посилюється вплив “тихонівців”. Особливо активно розвернули вони свою діяльність у Барвінкове і у Балаклеї.
У 1929 р., який був об’явлений “роком великого перелому”, по всій Україні з новою силою розвернулася кампанія масового закриття православних храмів та інших культових споруд. У Харкові були закриті Кирило–Мефодієвська і Каплуновська церкви, підірвана Миколаївська церква. Харківський округ за кількістю закритих культових споруд займав друге місце в Україні, а по кількості закритих православних храмів – посідав перше.
Відібрані культові споруди використовувалися у різноманітних цілях. Так, Покровський чоловічий монастир був переобладнаний під музей, Констянтино-Єленінська церква – під редакцію газети “Радянське село”, Миколаївська церква у Красному Куті Харківського округу – під театр. Багато культових споруд віддали під солдатські і робітничі клуби, сільбуди, хати-читальні тощо. Далеко не всі були переобладнані під культурно-просвітницькі заклади, як передбачалося відповідними декретами та постановами Радянського уряду. Наприклад, Троїцька Єдиновєрчеська церква була переобладнана під чоботарську майстерню, Варварівську церкву віддали під гуртожиток військового училища тощо.
В 1930р. закрили Пантелеймонівський храм, багато інших церковних закладів, зокрема семінарію, церковно-історичний музей, припинився випуск журналу “Вераи разум”. Тоді ж загинули або пропали багато святинь та історичних реліквій, що там зберігалися. Істотних змін зазнали зовнішній вигляд та інтер’єри будинків. Так, були зруйновані всі 5 куполів Успенського собору, а його унікальний іконостас у розібраному вигляді перевезений на склад Харківського художнього музею, де згодом і згорів. У цьому ж році розібрали Мироносицьку церкву.
Одним із способів боротьби з православною ідеологією і церквою був “Союз воинствующих безбожников” (СВБ), на Україні “Союз безбожников Украины” (СБУ), який на початок 1926 р. налічував 20 тис. чоловік. Членами спілки велася боротьба з релігіями, релігійними святами, проводилися антирелігійні кампанії на заводах, по селам, в учбових закладах тощо. З 11 по 14 травня 1928 р. у Харкові проходив І Всеукраїнський з’їзд Спілки безбожників.
Економічні і репресивні методи боротьби з Церквою всупереч надіям більшовиків не давали очікуваних результатів. ЦК КП (б)У признавав, що “закрытие церквей, снятие колоколов, налоги на церкви и церковные земли, и целый ряд грубых административных мер воздействия” викликали не тільки“эксцессы, направленные против Советской власти и отдельных товарищей”, але й“создали недовольство части рабочих и крестьян”. В циркулярах ЦК КП (б)У і його Агітпропа (антирелігійна пропаганда), в документах цілого ряду губкомів партії неодноразово підкреслювалося, що релігія і Церква ведуть “к подрыву и дискредитации Советской власти” і “направляют внимание трудящихся на ложный путь”, що“распространение церковных суеверий равноценно распространению заразных болезней, а рост религиозности приводит в общественной нравственности такие же разрушения, как и проституция”. Церкву називали“убежищем и главным штабом самой отъявленной российской и украинской контрреволюции”,яка готувала змову проти радянської влади. Виходячи з чого окреслювались і задачі боротьби з релігією і Православною церквою, особливе значення у рішенні яких відводилася комуністичній партії, яка повинна була “путем антирелигиозной пропаганды вести борьбу за уничтожение всякой религиии церкви”.
Таким чином, православному духовенству як у Харкові так і по всій Україні, у боротьбі проти якого використовувалися всі методи, включаючи репресії, важко було протистояти тотальному наступу більшовиків на релігію і Церкву.
Церковні організації, релігійна ідеологія, віруючі розглядалися як єдине вороже, що було означене одним словом – “релігія”. А радянське суспільство було розділене на “атеїстів”, які були на боці більшовиків і радянської влади, і на “не атеїстів” – віруючих, які вважалися якщо не ворогами, то супротивниками. Перехід до використання переважно силових методів в антирелігійній пропаганді привів до порушення свободи совісті, що передбачала право людини на вільне визначення свого відношення у питанні світогляду взагалі і до релігії зокрема.