Сучасний музейний заклад: проблеми вивчення, збереження та популяризації національної історико-культурної спадщини
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Більшовицький переворот жовтня 1917 р. поставив Православну Церкву в екстремальні умови – співіснування з антирелігійною по своїй суті радянською державою. Харків стає одним з центрів соціалістичної революції з сильними атеїстичними настроями і активною боротьбою проти Церкви.
Ця боротьба проявилась у вигляді чисток приходів, опису і вилучення церковного майна, насильницького закриття храмів і передачі їх “обновленцям” та суспільним організаціям.
Підірвавши економічні основи обителі, радянська влада перейшла до більш жорстких методів. 26 вересня 1922 р. була внесена пропозиція закрити в першу чергу Харківський Свято-Покровський монастир. Це й не дивно, адже комуністична ідеологія претендуючи на місце, яке до 1917 р. займала Церква, починає свою боротьбу з самих сильних і давніх центрів Православ’я. Монастирську братію для продовження служби та організації трудових артілей пропонувалось виселити в провінційний Ряснянський чоловічий монастир. Для попередження можливих ексцесів, зіткнень і навіть вбивств з боку прихильників Покровського монастиря, “обновленське” єпархіальне управління звернулося до світської влади з проханням взяти на себе повноваження з вигнання монахів в зазначений монастир.
Монахам, які не бажали залишати обитель, пропонували й інший варіант – відмовитися від монашеського життя й перейти в ряд мирян. У монастирської братії були відібрані безстрокові паспорти, а на заміну видані “временные виды на жительство”. Ліквідувавши монастир, влада і після цього не бажала втрачати контроль над “наиболее контрреволюционным элементом в церкви, открыто агитирующим против всякого церковного обновления, против признания правомерности социальной революции”. Тепер монахи змушені були не менше двох разів на рік з’являтися в органи НКВС для обміну документів, до того ж вони були позбавлені виборчого права. Той, хто відмовлявся від переїзду в Ряснянський монастир, виселявся за межі Харківської єпархії.
Але, бажаючи остаточно перемогти “очаги мракобесия, праздность жизни”, як казав начальник відділу культів НКВС УРСР І.В. Сухоплюєв, радянська влада передала монастирські приміщення різним організаціям, а в Покровському соборі в 1932 р. почав діяти антирелігійний музей. Обитель, яка була значним релігійним і благодійним центром, усипальницею харківських архієреїв, звідки велося управління всім православним життям єпархії, стала оплотом атеїзму, засобом антирелігійної агітації.
У цьому боротьба радянської влади з найбільш “контрреволюционной силой” в Харкові досягла свого апогею. Кращого способу боротьби з ідейним ворогом важко було вигадати.