Сучасний музейний заклад: проблеми вивчення, збереження та популяризації національної історико-культурної спадщини
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть у прогресивному середовищі харківської інтелігенції зародилася ідея створення нового архітектурного стилю “український модерн”, яку першим реалізував архітектор В.Г. Кричевський при спорудженні будинку Полтавського губернського земства. В наступному році унікальній пам’ятці архітектури виповниться 100 років. З 1920-го року в цьому приміщенні функціонує Полтавський краєзнавчий музей.
Вшановуючи пам’ять М.Ф.Сумцова, слід згадати його позицію етнографа: “Малоросія має свої самобутні художні мотиви, її вишивки, тканини, гончарні вироби, які заслуговують не на меншу увагу, ніж її пісні”.
Полтавський природничо-історичний музей з часу свого заснування (1891 р.) мав етнографічну спрямованість, чому сприяла політика Полтавського губернського земства, яке вважало пріоритетним збір керамічних колекцій.
Наприкінці 1890-х років одним із фундаторів музейної справи, особливо в організації показу кераміки, був І.Зарецький. Результатом його дослідження стала монографія “Гончарный промысел в Полтавской губернии”. В 1894 році дослідник формував збірку народного мистецтва одночасно Полтавського і Санкт-Петербурзького музеїв, з цією метою обстежив 50 населених пунктів Полтавської, Харківської, Курської губерній. Серед етнографічних зібрань Полтавського краєзнавчого музею зберігається понад 300 експонатів, що надійшли до фондів від І.Зарецького у 1897, 1903-1909, 1911 роках, а загалом його експедиційно-збиральницька діяльність склала 1,5 тисячі етнографічних робіт кінця ХІХ – початку ХХ ст., безцінна база у формуванні фонду культури не лише Полтавщини, Лівобережжя, а й України в цілому.
Тогочасна збірка гончарства в музеї була репрезентована понад тисячею зразків. За типами виробів вона поділялась на кілька окремих груп. До першої належав суто ужитковий посуд (глеки, горщики, макітри, тикви). До другої — посуд художнього та декоративного призначення. Окрему групу утворювали вироби, переважно, опішненських майстрів: куманці, баранці, свічники та ін. Збірка вміщувала колекцію глиняних іграшок: коники, баранці, півники тощо. Колекція кахель утворювала окрему групу. Для докладного уявлення про технологію виробництва, знаряддя, побут, форми та орнамент посуду збірку доповнювала колекція фотографій.
При створенні експозицій тогочасних музейних закладів характерною ознакою було студіювання конкретного матеріалу, закоріненого в архаїчних пластах народної традиційної культури (наукова позиція К.Мощенка, М.Сумцова, М.Біляшівського та ін.) Протягом століття характер експозицій музею поступово трансформувався — від типологічного групування музейних предметів на початку минулого століття, через ансамблевий метод показу і до створення архітектурно-художніх образів у добу нового українського відродження. Формула сучасної етномистецької експозиції, що розмістилася на площі близько 750 метрів квадратних (автори: Г.Галян, художники Н.Панченко та О.Нечипоренко) була виведена з особливостей архітектурного об’єму, характеру регіональних колекцій, традицій їх експонування, світового музейного досвіду, процесів культурного детермінізму та тенденцій сприйняття музейного простору сучасниками.
Вироби невідомих майстрів попередніх віків та тих, хто успадкував їх мистецьке подвижництво, прикрашають експозицію “Народний побут. Народне мистецтво” художньою довершеністю. Це, зокрема, творіння велетів опішненського гончарства – Федора Чирвенка, Остапа Ночовника, Івана та Герасима Гладиревського, Юхима Різника, Василя Поросного, Петра Шумейка, та за нашої пам'яті неперевершеної Олександри Селюченко, Івана Білика. Чільне місце в музеї посідають вироби Василя Омеляненка, Михайла Китриша, знову ж таки, з колись могутнього, а зараз ще діючого гончарського осередку Опішного. Та неповний буде перелік гончарів без подружжя Пошивайлів — Явдохи і Гаврила. До речі, ці митці ще за життя створили хатній музей кераміки — нині Меморіальний музей-садиба. Мистецтво опішненських гончарів відоме у Франції, Австрії, Німеччині, Бельгії, Росії, Болгарії, США, Канаді, Італії.
Колекції народного мистецтва є основою збереження української художньої традиції, історичної пам’яті та естетичної своєрідності нашого народу. Хочеться вкотре осягнути глибокомудрі слова видатного етнографа Я.Риженка: “Пройдуть роки, перебудується життя, на сцену вийдуть нові мистецькі форми, але й вони в процесі свого творення будуть черпати живильну вологу з глибокого колодязя народної творчості”.