Сучасний музейний заклад: проблеми вивчення, збереження та популяризації національної історико-культурної спадщини
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Питання технології пошиття та декорування, історичних регіональних та станових особливостей українського народного костюму вивчені вітчизняною наукою непогано. Проте і нині існують теми недостатньо розкриті або й майже зовсім не вивчені.
До таких тем відноситься семантика основного предмету традиційного народного вбрання – сорочки, яка до пер. пол. ХХ ст. становила основу чоловічого та жіночого вбрання осіб усіх вікових груп, а для дітей молодшого віку могла бути єдиним, уніфікованим предметом одягу.
За свідченням Г.Ф.Квітки-Основ’яненка, зняте з ткацького верстата полотно ще у XVIII ст. мало назву “нерозрізаних рушників”. Російський вчений А.К.Байбурін довів семантичну спорідненість мотивів “рушників”, “полотна” в цілому та “дороги”. Безумовно, що дорога сприймалася як чужий локус, який позначався від’ємними якостями (“йде”, “забирає”, “прощання”). Таким чином, велика кількість рушників, використовуваних в обрядах переходу (сімейних обрядах).
Знаковою дією, що окультурювала, “освоювала” чужий простір і уводила “нерозразані рушники” до сфери людського, “свого” ставало розрізання їх та зшиття (прикрашення вишивкою). Однак спосіб та місце розрізання відповідало ритуальному призначенню сорочки. Так, сорочки дітей та померлих могли шитися “виворітно”, “на живу нитку”, що підкреслювало особливий, недостатньо соціалізований статус згаданих категорій членів роду. Однак про повну тотожність говорити, звичайно, не можна: для дітей переважно використовувалося старе вбрання батьків, одягом небіжчиків майже по всій Україні мало бути нове, неношене вбрання з нового полотна.
Сорочки молоді та людей середнього віку у ХІХ ст. мали вже значно більше деталей: уставки, рукава, ластки, основні полотнища (2–3). Вірогідно, що така кількість може пояснюватися не лише технологічною зручністю, а й світоглядною необхідністю зібрати, з’єднати ниткою, усі елементи, що екстраполювалися на синтагматично вагомі частини людського тіла (плечі, руки, пахви). Це пояснення актуальне і для розуміння такої кількості полотнищ, що прикривали спину та перед.
Важливим моментом (а для ритуальних потреб – і знаковим) є використання у жіночому варіанті сорочки “підточки” (“підтички”).
Відомо, що декорування сорочок ставало маркером вікової та соціальної належності виробу, а з кінця ХІХ ст. – можливості використання у ритуалах. Твердження про сприйняття щоденного існування як культурного тексту, як філософії, сповненої глибокого екзистенційного сенсу, є вимога декорувати будь-який виріб, навіть абсолютно профанного, приземленого призначення.
Питанням, яке будуть безуспішно вирішувати, напевне, до кінця існування українців як нації та творців, є питання сенсу та осмисленості декоративних елементів. На нашу думку, невирішуваність цього питання полягає, по-перше, в підході тих, хто до нього приступається, у їхньому бажанні побачити та зрозуміти чи не побачити та не зрозуміти, а по-друге, у неможливості перевести усю картину світу у слова та небажанні їх озвучувати. Окрім того, не слід забувати про різнозначимість одних і тих самих явищ та знаків для різних людей, а також людську якість по-різному сприймати події та явища і трактувати.
Таким чином, культурний феномен української сорочки є невичерпним культурологічним явищем, до вивчення якого звернеться ще не одне покоління учених та аматорів народної культури.