Західний досвід музейного менеджменту

На шляху приєднання до європейського цивілізаційного простору Україна переживає великі зміни в багатьох сферах життєдіяльності суспільства. В цих умовах стає актуальним ознайомлення та впровадження в культурній сфері західного досвіду управління, зокрема, в музейній галузі. До цього спонукає і важкий стан українських музеїв, діяльність яких, багато в чому, залишалася незмінною останні п’ятнадцять років, не дивлячись на загальні соціально-економічні перетворення.

Наприкінці 20-го століття музеї, маючи сформований елітарний імідж, в умовах ринкової економіки, відчули жорстоку конкуренцію з боку різноманітних агентів розважальної індустрії, народжених масовою культурою і здатних запропонувати інтерактивні послуги (в першу чергу, тематичні паркі).

Запозичення загальних методів менеджменту та маркетингу у суто економічних установ постає тенденцією світового рівня, яка прийшла зі спадом музейного буму 60-х – 70-х років. Тому акцент на економічній складовій відчутний в усій системі західного музейного менеджменту, хоча ступінь цього неоднаковий у конкретних закладах та різних державах. Наприклад, у CША, де масова культура, ліберальні економіка та музейне законодавство виступають дуже виразно, – ступінь комерціалізації найбільший.

Проаналізувати сучасний західний досвід та підходи до музейного менеджменту можливо на основі підручника відомих британських фахівців (Барри Лорд, Гейл Д. Лорд. Менеджмент в музейном деле. / Пер. с англ. Э.Н. Гусинского и Ю. И. Турчаниновой; Под ред. А.Б. Голубовского. –М.: “Логос”, 2002 р. – 256 с.: ил.).

Метою музейного менеджменту, на думку авторів, є полегшення виконання співробітниками музею їх функцій, що в свою чергу забезпечує: 1) здійснення “місії” – конкретного призначення музею, як місцевого соціального інституту, мети його діяльності; 2) виконанню “повноважень”, тобто, галузевої сфери, предмету діяльності; 3) реалізацію цілей та завдань – питань стратегічного та тактичного характеру роботи закладу.

Для адекватного розуміння зазначених дефініцій, слід мати на увазі, таку загальну особливість західного менеджменту, як прагматизм та застосування психологічних стимулів. Отже, сформульована менеджерами ідеологія конкретного закладу має цілком практичний, а не декларативний характер, використовується у формуванні особливого внутрішнього та зовнішнього іміджу організації. Адміністрація виступає натхненником та провідником розуміння власної місії для персоналу та громадськості. Вона також пояснює музейні повноваження, впроваджує цілі, які отримують конкретні обриси у планах та контролює виконання завдань, з подальшим оцінюванням якості роботи та здійснення функцій закладу. Оцінювання складається з вияснення ефективності (міри досягнення цілей) та результативності (співвідношення результатів діяльності та витрат часу і праці). Саме поняття місії, повноважень, цілей та завдань виступають в ролі критеріїв оцінювання успішності виконання музеєм власних функцій.

Друга глава підручника присвячена питанням структури музейної організації. Автори виділяють чотири основних типів музеїв за прина­лежністю та ступеню самостійності: 1) відомчого підпорядкування; 2) музеї, що контролюються правліннями опосередковано; 3) некомерційні музеї під прямим контролем правління; 4) приватні зібрання. Використовуючи подібну класифікацію до вітчизняних музеїв можна констатувати, що більшість їх належить до першого та третього типів, для яких характерна найбільша залежність від власника, низький ступінь самостійності, відсутність комерційної діяльності. На заході найбільш розповсюдженою моделлю є музеї другого типу, з високим ступенем фінансової незалежності та ринкової інтегрованості, яка не перешкоджає, а, навпаки, слугує здійсненню культурно-просвітніх функцій музею, розширює його можливості по надаванню прямих та супутніх послуг, суттєво збільшує його фінансові резерви, створює умови для всебічного розвитку, матеріального стимулювання співробітників, тощо.

Згадані правління – “попечительські” або “наглядові ради” – здійснюють загальне керівництво музеєм та громадський контроль за його діяльністю. Частіше, вони складаються з місцевих публічних осіб (від 5 до 50 чоловік) зацікавлених у ефективній роботі закладу і працюють на засадах розробленого уставу та етичного кодексу. Правління наймає персонал музею, формує його політику, іноді, створює допоміжні комітети, які курують вирішення окремих питань. Усе це забезпечує постійний діалог між музейним персоналом та членами правління, між громадськістю та музеєм.

Типова ієрархічна модель організації складається з трьох великих структурних підрозділів: адміністративного, науково-фондового та комунікаційного (відділ програм адресованих публіці). Інші постають частинами одного із зазначених. В такій структурі відбивається одна з головних особливостей західного менеджменту – орієнтованість на реалізацію свого “товару”, у даному випадку – на ринку музейних послуг.

Умови праці персоналу знаходяться під пильною увагою керівництва, яке намагається створювати найбільш комфортні умови для працівників задля досягнення кращих результатів діяльності. Широко розповсюджена практика роботи по психологічному стимулюванню, зацікавленню співробітників, особливо, стосовно волонтерів. Для їх залучення, організації та, навіть, підвищення кваліфікації розробляються спеціальні програми.

В останньому розділі праці автори аналізують практичні методи управління, які використовуються відносно усіх щаблів та відділів музейного закладу. Велику увагу приділено плануванню роботи музею як стратегічному, так і його тактичним складовим.

Щодо особливостей персоналу, слід зазначити, що на посаду директора правління призначає особу з фаховою освітою, але прямими обов’язками директора вважається налагодження роботи персоналу та закладу в цілому, для забезпечення успішної діяльності на визначеному секторі ринку музейних послуг, яка в ринкових умовах пов’язана з вирішенням численних маркетингових завдань, підтриманню зв’язків з організаціями, які допомагають музею, здійснення комплексних заходів по формуванню внутрішнього та зовнішнього іміджу. На вирішення останніх завдань, також працює один з великих підрозділів – комунікаційний (відділи виставкової та освітньої роботи, маркетингу, видавницької роботи, інформаційних технологій та ін.).

Співробітники фондового підрозділу є справжньою основою наукового корпусу музею та знавцями своїх груп збереження або тем досліджень (в залежності від кількості колекцій та розміру зібрань). Вони постають основою наукового персоналу більшості музеїв та започатковують більшість наукових праць і досліджень колекцій, освітніх програм, визначають стратегію комплектування. Оскільки, їх робота дуже різноманітна й складає основу діяльності музейного закладу, вони не є переобтяжені завданнями пов’язаними суто зі зберіганням. Саме для них найбільш актуальним стає питання підвищення кваліфікації та особистого професійного зростання.

Створення виставок реалізується через організацію проектних груп. Експозиційних відділів подібних до структури вітчизняних музеїв, як правило, не існує. Науковий проект реалізують представники відділу фондів, відділу виставок, відділу дизайну (монтажні та супутні роботи), відділів освітніх програм, видавничий та зв’язків зі ЗМІ, відділ маркетингу, частково адміністративний підрозділ. Оскільки, над створенням кінцевого продукту працюють різні фахівці особлива увага надається створенню конструктивних, творчих взаємовідносин між членами команди. Невеличкі музеї, іноді, не маючи штатних працівників з перелічених відділів вдаються до найму або висувають тендер, на основі самостійно розробленого наукового проекту. Відтворений проект оцінюють експерти, складаючи рекомендації – документ для вдос­коналення виставки та роботи у наступному.

Підвищення ролі інформації у світі, вимоги до її доступності відві­дувачам визначають підхід до інформаційного забезпечення виставок та доступу до музейних зібрань в цілому.

Говорячи про освітню роботу, автори нагадують, що музей – це заклад, перш за все, неформальної освіти, де умовою успішного освітнього процесу є “емоційна насиченість взаємодії, що народжує зміни у відношенні до світу або в системі зацікавлень особи”. В цьому полягає його унікальність. “Успіх у 21-му сторіччі досягне лише такий музей, який зможе перетворитися на активне освітнє середовище і для власних співробітників й для відвідувачів”. Західний досвід неформальної музейної комунікації в Україні більш-менш відомий, особливо, відносно шкільної аудиторії. Деякі вітчизняні музеї вже змогли суттєво пожвавити власну діяльність за рахунок подібних програм.

Видавничі програми музеїв слугують розширенню аудиторії обізнаних з його зібраннями та роботою людей. Мультимедійна доба у видавницькій діяльності була зустрінута музеями винахідливо і творчо. Виникли не лише нові форми роботи й музейних продуктів, але й зросло коло організацій, з якими музеї будують співробітництво на цій ниві. А це є запорукою розвитку та збереження за музеями свого особливого місця в культурній площині.

Музейний маркетинг тісно пов’язаний з діяльністю по розширенню та одночасному закріпленню аудиторії, розглядається як невід’ємна частина взаємодії музею з публікою. Реалізацією маркетингових завдань в західних музеях займається відділ маркетингу чи відділ комунікації, або відділ розвитку, що належить до адміністративного підрозділу. Сьогодні не можна уявити успішної економічної діяльності без динамічного реагування на запити населення, їх вивчення, постійного оновлення спектру послуг. Виявлення існуючих та потенційних сегментів ринку, ефективні взаємовідносини з ними, пояснення персоналу необхідності постійного вдосконалення послуг та музейної продукції, забезпечення зростання прибутків, пов’язаних з відвідуванням музею та обслуговуванням відвідувачів – такі головні аспекти маркетингової діяльності музеїв.

Обслуговування відвідувачів розглядається як загальна справа усіх співробітників музею. Автори вважають перспективною та необхідною спеціальну підготовку усіх членів “передньої лінії” музейної комунікації – наглядачів, волонтерів, співробітників інших відділів та охорони. Наведені у книзі приклади доводять справедливість та обґрунтованість такого погляду. Багато західних музеїв мають місця для проведення позамузейних заходів на своїй території (наукових, громадських, інформаційних, тощо), роздрібної торгівлі та громадського харчування, які виконують багато функцій.

Управлінню нерухомістю присвячено велику увагу, бо від раціонального використання музейної площі підвищує ефективність роботи всього закладу. Розглядається процес розроблення найкращого проекту розташування в старих будинках або спорудження нових площ. Питання вдосконалення свого влаштування актуальне практично для всіх музеїв, а особливо для тих, що використовують пристосовані приміщення.

На закінчення розглядається управління фінансами. Така структура підручника відображає підхід до роботи музеїв, призначення яких лежить, все ж, не в комерційній площині. Однак, державна музейна політика останніх десятиліть сприяла росту фінансової незалежності західних музеїв, тому музейній адміністрації все в більшій мірі доводиться вирішувати питання матеріального забезпечення роботи свого закладу.

Безумовно, для впровадження кращих прикладів західного музейного досвіду не вистачить змін лише на рівні окремих музеїв. Вочевидь необхідність державного реформування системи управління у галузі культури, яка, сприятиме розумній комерціалізації та демократизує музейне життя через залучення місцевої громадськості. Всі ці зміни пов’язані з багатьма іншими аспектами державного реформування і є неможливими без об’єднання музейників України у незалежну професійну організацію, яка б відстоювала професійні інтереси на різних рівнях, сприяла вивченню музейного досвіду інших держав і, головне, впровадженню корисних змін у практику музейного життя.