Піддужні дзвіночки у колекції Харківського історичного музею

Крім монументальних дзвонів у колекції ХІМ знаходяться побутові дзвони та дзвіночки, що виконували різноманітні сигнальні функції.

Найбільш чисельна група піддужних або ямщицьких дзвіночків, що складається із 14 пам’яток, які хронологічно охоплюють період від середини 19 до початку 20 ст.

Ця кількість, звичайно, є недостатньою для повноцінного вивчення проблем виготовлення, поширення та побутування таких дзвіночків на теренах Російської імперії та, зокрема, на Слобожанщині. Однак, їх можна розглядати як специфічне явище, що відіграло помітну роль у побуті російського та українського народів, та у розвитку поштового і кур’єрського зв’язку з кінця 18 ст. і до поч. 20 ст.

До появи піддужних дзвіночків про від’їзд та приїзд поштового екіпажу сповіщав сигнал спеціального ріжка. Проте, запозичений у Західній Європі, він не прижився у Російській імперії і залишився лише символічним атрибутом російської поштової гоньби. Дзвіночки ж, навпаки, швидко полюбилися ямщикам. Майстерно відлиті та підібрані по тону, вони настільки гармонійно звучали під час їзди, що існував навіть вираз – “Ямская гармонь”, що означав повнозвучний акорд дзвіночків, де були свої баси, тенори та альти.

Назва “піддужний” пов’язана зі способом кріплення дзвіночка під дугою кінської упряжі.

За звичаєм, під дугою вішали від одного до трьох дзвіночків, що мали різні розміри та звучання. Вибрати розмір та  тональність можна було за номерами, що часто відливалися усередині дзвіночків: від 0 до 10. Чим більший номер, тим менше розмір і вища тональність. Великі дзвіночки мали нульові номери. Вони також були найбільш ходовими. У колекції ХІМ 6 номерних дзвіночків: від 0 до 3.

Існує дві версії щодо появи піддужно-дзвонових промислів.

По–перше, розвиток поштового та кур’єрського зв’язку. В останній чверті 18 ст. створюється так звана “зразкова” пошта, основним транспортним засобом якої, стала трійка коней (корінний і 2 підпряжних). З появою трійки піддужний дзвіночок, що зобов’язував своїм дзвоном усіх давати дорогу поштовому екіпажу, став офіційним та невід’ємним атрибутом російського поштового та кур’єрського зв’язку.

По–друге, трійка, як транспортний засіб, могла використовуватися лише на достатньо широких шляхах. Якраз будівництво нових доріг, розширення та ремонт старих і привело до заміни методу запрягання коней “цугом” на трійку. Під час запрягання «цугом» дзвіночки ніколи не використовувалися.

Найбільш жвавий рух був на тракті Москва – Петербург. До того ж, у 1817 – 1834 рр. дорога від Москви до північної столиці вперше в Росії була забезпечена твердим покриттям із щебеню, щільно уторованого за допомогою причіпних кам’яних котків, що дало новий поштовх для розвитку транспорту.

Загальновизнаним географічним місцем народження піддужно–дзвонового промислу є Валдай, що знаходився приблизно посередині головного російського тракту. Родоначальником дзвонової справи на Валдаї вважається Григорій Петрович Кузнєцов, який започаткував дзвонову справу на Валдаї ще у 1718 р., хоча невідомо чи виготовлялися у його майстерні піддужні дзвіночки чи ні, тому що відливати рік виробництва почали лише на початку 19 ст. Перші датовані валдайські дзвіночки виготовлені майстрами Пилипом Терським та Олексієм Смирновим у 1802 р.

Найбільш відомі центри виробництва піддужних дзвіночків обов’язково виникали і успішно розвивалися неподалік від основних шляхів Російської імперії. Перш за все, це селище Слобідське В’ятської губернії, місто Касимов Рязанської губернії, та село Пурех Нижегородської губернії.

Колекція дзвіночків ХІМ за місцем виготовлення розподіляється:

Слобідських – 1

Касимівських – 4

Пурехських – 8

У єдиного дзвіночка з дуже поширеним написом “Кого люблю того дарую”, що дає повне право характеризувати його як весільний, важко встановити місце створення.

За формою та товщиною стінок, дзвіночки діляться на типи. Наш музей є володарем двох найбільш поширених типів піддужних дзвіночків – «валдайського конічного» – 12 та “сибірського гладкого” – 2.

Ливарники, що виготовляли піддужні дзвіночки, знали якою народною любов’ю користувалася їх продукція. Вони ретельно прикрашали свої вироби, робили їх такими, щоб вони приваблювали увагу та радували слух і зір. Якщо дзвіночок здалеку давав знати про себе звуком і дивував своїм дзвінкоголоссям, то й зовні він повинен був бути красивим, ошатним, святковим та змістовним.

Орли – один із найбільш уживаних декорів на ямських дзвіночках. Така прикраса надавала значення дзвіночку не тільки як красивому сигнальному засобу, але і як оберегу – талісману на щастя. Орли – символ Російської імперії, в даному випадку виконували захисну функцію від усяких неприємностей та незгод у дорозі.

Попит на дзвіночки з боку міських обивателів та селян заставив майстрів шукати інші форми декору, відходити від зображення офіційного і строгого орла. Тому не дивно, що на дзвіночках нашої збірки відсутні зображення орлів. Два з них прикрашені стилізованими зображеннями на тулубі, а решта мають по кілька рельєфних обідків між тулубом та юбкою та рельєфні написи, що визначають дату, майстра та місце виготовлення.

Датованих дзвіночків – 10, найбільш ранній – виготовлений майстром Власом Скорняковим у м. Касимові Рязанської губернії у 1831 році.

Відносно майстрів, то лише один дзвіночок нашої групи безіменний, а решта – 13, донесли до нас імена знаменитих і не дуже відомих ливарників, що працювали на різних заводах.

У колекції ХІМ належить виділити два дзвіночки з написом “Дар Валдая” пурехських майстрів. Перші дзвіночки з таким написом відлиті у 1855 р. валдайським майстром Іваном Митрофановим. Пурехський майстер Григорій Єлізарович Телепнін попробував відлити партію таких дзвіночків у 1865 році зі вказівкою на місце виготовлення – с. Пурех, а Михайло Макарович Трошин одним із перших перейшов до масового виробництва широко відомих дзвіночків з написом на юбці “Даръ Валдая”. Не маючи нічого спільного з аналогічним валдайським литвом, пурехські ливарники цим написом підкреслювали першість валдайських майстрів у піддужно-дзвоновій справі та висловлювали повагу до майстерності своїх валдайських учителів. Можливо це одна з причин, що дзвіночки «Дар Валдая» були найбільш популярними у другій половині 19 ст. і радували подорожніх своїми голосами на просторах Російської імперії.

Завершуючи, хочу підкреслити, що сьогодні невелика колекція дзвіночків ХІМ може бути використана лише як доповнюючий та ілюстративний матеріал окремих розділів музейної експозиції, тому під час комплектування фондів доцільно доповнити зібрання іншими цікавими зразками.