Конференція, присвячена 15 річниці незалежності України
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Роки 1917-1920-й – один із складних і суперечливих періодів розвитку державності, освіти і культури в Україні. Це – епоха української національно-визвольної революції, доба суверенітету й незалежності Української Народної Республіки, чотирьох її Універсалів, початку відродження рідної мови, культури, з одного боку; хаосу, анархії, жорстокої міжусобної боротьби, громадянської війни – з другого.
Упродовж зазначених років три українських уряди керували країною. Важливих результатів у культурно-освітній роботі було досягнуто за доби Центральної Ради (з 7 березня 1917 р.) та гетьманського уряду (з 29 квітня 1918 року). За часів же Директорії (з 14 грудня 1918 р.) жорстока громадянська війна досягла свого апогею: у 1919 р. шість різних армій (українська, більшовицька, білогвардійська, польська, Антанти, анархістів) вели бойові дії в Україні.
З метою ефективнішого проведення освітньої роботи з ініціативи голови Центральної Ради М. Грушевського у квітні 1917 р. в Києві було проведено перший, а в серпні – другий Всеукраїнські педагогічні з’їзди, які виробили програму перебудови системи освіти в Україні. Делегати порушили питання підготовки і перепідготовки вчителів, видання підручників та іншої літератури українською мовою, ліквідації неписьменності серед дорослого населення, українізації існуючих вищих шкіл та відкриття нових українських вузів, розширення мережі бібліотек, повернення з-за кордону та різних регіонів Росії архівних документів та матеріальних цінностей, пов’язаних з історією українського народу, створення Національного архівного фонду України та ін.
Українізація початкових шкіл розпочалась вже з вересня 1917 р. Учні першого року навчання повинні були вивчати всі предмети за підручниками, пристосованими до діалекту тієї чи іншої місцевості, а другого – за підручниками, написаними українською мовою. Російська мова як один з предметів вводилася лише з третього року навчання.
Вивчення української мови, літератури та історії було обов’язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Не заборонялося відкривати в них, за вимогою батьків–неукраїнців, класи з російською мовою навчання, а в російських гімназіях, де українці становили меншість, класи з українською мовою викладання. Вчителі одержали повну свободу у справі вибору підручників і методу навчання.
Складність програми освітніх перетворень полягала у тому, що, по-перше, для її реалізації гостро не вистачало вчителів, яких у багатьох регіонах України не було зовсім, по-друге, бракувало коштів, по-третє, на виконання її основних пунктів відводилося мало часу - весна-літо 1917 р.
Проте, незважаючи ні на які труднощі, ЗО українських гімназій було відкрито протягом 1917-1918 навчального року, переважна більшість яких діяла по селах. З них у Києві – 4, Полтаві – 3, Харкові, Катеринославі, Вінниці – по 2. Слід зауважити, що з цих гімназій тільки 2 було взято на державне утримання, а 1-й Київській гімназії було надано державну грошову допомогу, всі ж інші існували виключно на місцеві кошти. До кінця 1918 р. гімназій налічувалося уже 825, було відкрито Український державний університет у Києві, Український університет у Кам’янці-Подільському, Український історико-філологічний факультет у Полтаві, Українську Академію Наук, Державний український архів та інше.
В організації і проведенні копіткої праці з дошкільного та позашкільного виховання величезну роль відігравали “Просвіти”. Мережа цих товариств, до роботи яких було залучено всі верстви населення, невдовзі по революції знову вкрила Україну. Організація видавничої справи була суттєвою стороною діяльності “просвіт”, де в першу чергу планувалися випуск науково-популярних книжок українською літературною мовою, шкільних підручників, словників, а також заведення при всіх “просвітах” редакційно-видавничих комітетів. По всій країні діяли книгозбірні та бібліотеки товариства, вважають, що кількість їх сягала 5 тисяч.
За часів українських урядів значно розвинулася справа видання книжок: протягом 1917-1918 років в Україні було видано 680 найменувань українських книжок і сотні назв брошур загальним тиражем майже 7 млн. примірників, а в 1919-1920 рр. – близько 2 тис. назв загальним тиражем у 11 млн. примірників. На виданні українських книжок і журналів спеціалізувалися видавництва “Вік”, “Дзвін”, “Криниця”, “Сяйво”, “Сіяч”, “Слово”, “Промінь” та ін. Насамперед видавалися підручники, твори класиків української літератури Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Українки, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського, І. Франка, П. Грабовського та ін., а також нових українських письменників, які почали писати перед революцією і після неї.
Зі зростанням попиту на українські книжки виникла необхідність створення мережі бібліотек та книгозбірень, які досить часто відкривали громадські та кооперативні організації. Природно, що перед країною постало питання про створення Національної бібліотеки. Ставилося завдання створити бібліотеку світового рівня з обов’язковим відділом україніки, в якому б було зібрано літературу про Україну та її народ українською мовою, що виходила в усьому світі. 23 серпня 1918 р. для організації бібліотеки було створено Тимчасовий комітет при Міністерстві народної освіти і мистецтва, а в листопаді комітет подав на затвердження план та штати на 1919 р. Національної бібліотеки Української Держави.
Кількісно зростала українська преса. Навесні 1917 р. у Києві почали виходити 6 щоденних газет українською мовою – “Нова рада”, “Робітнича газета”, “Народна воля”, “Боротьба”, “Громадське слово”, “Промінь”. Невдовзі до них додалися 10 журналів: “Боротьба”, “Воля”, “Вільна українська школа”, “Театральні вісті”, “Світова Зірниця”, “Літературно-науковий вісник”, “"Молоде життя”, “Наше слово”, “Київська земська газета”, “Комашня”. Загальна ж кількість періодичних видань українською мовою 1917 р. сягала 106 назв, а 1918 року – 212.
Представники української культури та наукова інтелігенція доклали багато зусиль до створення культурно-просвітницьких закладів для поширення знань, історії, звичаїв, побуту та культури свого народу. Навесні 1917 р. почав діяти Центральний комітет охорони пам’яток старовини й мистецтва в Україні. У роботі комітету передбачалися заходи по заснуванню Українського національного музею (1918 р.), Національної картинної галереї (1918 р.), музею видатних діячів української культури, реорганізації церковних музеїв тощо.
Із перших кроків української державності збільшився попит на суто національну, українську кінопродукцію. Весною 1918 р. було знято кілька стрічок політичної хроніки, а 20-21 червня 1918 р. у Києві відбулась “Українська кінематографічна вистава” фактично перший кінофестиваль українських документальних фільмів. В липні цього ж року було засноване товариство “Українфільму” – першої в Україні кіновиробничої фірми за участю держави. Навесні-влітку 1919 р. у Києві знімалися складні художні кінопостановки “Хазяїн життя”, “Червоний кобзар” та ін.
Улюбленим мистецьким жанром в Україні здавна був театр. Від перших днів революції, вже з березня 1917 р., почали утворюватися різні літературні та мистецькі об’єднання на національному ґрунті: “Вільне мистецтво”, Комітет українського національного театру тощо, в яких згуртувалися кращі художні сили: актори І. Мар’яненко, Л. Курбас; літератори Л. Старицька-Черняхівська, В. Винниченко, С. Черкасенко, О. Олесь; публіцисти І. Стешенко, С. Єфремов; художники Ф. Кричевський, Ф. Балавенський; композитор О. Кошиць та ін.
Навесні 1917 р. громадськими організаціями Києва за підтримки Генерального Секретаріату було засновано Український національний театр на чолі з І. Мар’яненком, який у 1918 р. було перетворено на Державний народний театр, а Український драматичний театр став Державним українським драматичним театром. Обом театрам було надано постійні приміщення і державне утримання. Досить відомими були театри “Музична драма”, “Молодий театр”, трупа П. Саксаганського. Для підготовки молодих акторів та режисерів у жовтні 1917 р. у Києві було відкрито Українську народну драматичну школу і режисерсько-інструкторські курси.
Для поширення музичної культури 1918 р. було створено два важливих державних музичних колективи – Український державний симфонічний оркестр ім.. М. Лисенка та Українську державну капелу, яку очолили відомі композитори О. Кошиць і К. Стеценко. Того ж року в Києві відродилася Капела кобзарів та було відкрито перший вищий художній навчальний заклад України Українську академію мистецтв.
З 1917 р. до весни 1920 р. в Україні було створено 20 національних професійних музично-драматичних театрів, близько 400 народних напівпрофесійних та 9 тис. самодіяльних художніх колективів.
Таким чином, за короткий період української державності, незважаючи на складні умови політичного, соціально-економічного життя, урядові структури, громадські об’єднання і товариства доклали чимало зусиль до національно-культурного відродження України.