Конференція, присвячена 15 річниці незалежності України
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Збройний конфлікт з Польською державою практично почався ще в кінці 1918 р. Внаслідок листопадового повстання 1918 р. влада у Львові, а згодом у всій Галичині перейшла до Української Національної Ради ЗУНР. У відповідь на це 1.11.1918 р. проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони, очолювані капітаном Ч. Мончимським. У ході воєнних операцій з кінця грудня 1918 р. створилася Галицька армія УГА), основою для формування якої став Легіон українських січових стрільців. У 1-й половині грудня 1918 р. утворився українсько-польський фронт, який проходив від Тісної і Хирова до Львова і тягнувся далі через Любавіч, Рава-Руську, Белз до Ярослава.
У 1919 р. Україну поглинув суцільний хаос. У новітній історії Європи не одна країна не переживала такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, який у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська (Директорія), більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська (С.Н. Махно, М. Григор’єв та ін.).
На початку 1920 р. радянську владу на Україні було відновлено. VШ конференція РКП(б), яка одностайно підтримала тезу Леніна: “....нам потрібен блок із селянством України”, докладно обговорила принципи радянського будівництва й соціально-економічної політики. Рішення Ті поклали край безоглядної колективізації сільського господарства. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком – надзвичайний вищий законодавчий і виконавчий орган радянської влади в Україні – прийняв новий земельний закон, що проголошував зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун та артілей, обмежував земельну площу радгоспів.
Українська державність в УСРР мала суто формальний характер. Всеукрревком, піднявши документи від 1 червня 1919 р. про об’єднання військової, державної і господарської діяльності РСФРР та УСРР, 27 січня 1920 р. анулював усі декрети уряду УСРР, які стосувалися функціонування органів влади, військових, народногосподарських, продовольчих, фінансових установ, і замінив їх російськими декретами.
У 1920 р. процвітали “воєнно-комуністичні” методи господарювання. В Україні втретє розгорнулася націоналізація. До рук держави перейшло 11 тис. промислових підприємств. Значно зменшився валовий національний продукт, катастрофічно знизилася продуктивність праці. Згортаючи товарно-грошові відносини, державні органи широко вдавалися до позаекономічних методів. У січні 1920 р. було створено Українську трудову армію. 30 тис. її бійців забезпечували робочою силою окремі підприємства. В господарчій практиці набули поширення мілітаризація праці, трудові повинності.
Засилля адміністративних методів, сурова централізація, нехтування економічних законів, диктат комуністичної ідеології, труднощі воєнного часу – все це призвело до повного розвалу економіки. Робітничий клас дедалі частіше виявляв невдоволення діями радянської влади. Влітку 1920 р. серед робітництва зріс вплив меншовиків.
У тяжкому становищі опинилося село. В Україні застосовувалась продразкладка. Хліб примусово вилучали із селянських господарств, а в 1920 р. – ще й м’ясо, яйця, окремі види овочів. Й. Сталін, який очолював Українську трудову армію, вважав, що в Україні є 600 млн. пудів хлібних лишків і при певному “напруженні ці шістсот мільйонів можна було б взяти”. Продрозкладка офіційно планувалася на рівні 140 млн. пудів. Щоб відібрати їх у селян, створили велетенську армію. Лише штаб губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів становив 60 тис. чоловік. А ще діяли продовольчі загони, трудармія, війська внутрішньої служби.
Продовольче питання виходило далеко за межі простої заготівлі хліба і ставало питанням політичним, питанням боротьби і подолання куркульства. До куркульства відносили всіх тих, хто не погоджувався з діями влади. Перемогу над куркульством мало принести поділ села на ворогуючі табори завдяки надання штучних переваг біднішим верствам і застосування репресій до заможнішої частини селянства. Однак делегати 4-ї конференції КП(б)У (березень 1920 р.) вказували, що радянська влада не може спиратися лише на бідноту (вона складала 15% сільського населення). Констатувавши, що до українського села не можна підходити з міркою Росії (схематичний поділ на “бідняка”, “середняка” і “куркуля” відкидався із зазначенням, що в Україні є заможній господар, напівгосподар і елемент, який живе переважно на заробітки), конференція ухвалила компромісне рішення – до складу селянських комітетів включати незаможних середняків і називати їх комітетами незаможних селян – комнезамами. Створення КНС відбулося на підставі закону ВУЦВК від 9 квітня 1920 р., схваленого 4-м Всеукраїнським з’їздом Рад. За їхнього сприяння Компартія поглиблювала соціальну напруженість на селі, методом “розкуркулення” придушувала “куркульський бандитизм”, вилучали зерно і продовольство для відправки його до Росії. Протягом 1920 р. в Україні утворилося близько 10,8 тис. сільських, волосних і повітових КНС, які стали активними проповідниками більшовицької політики на селі.
В губерніях і повітах створювались спеціальні “трійки”, у волостях – “четвірки”. Вони керували продроботою, боротьбою з куркульством і мали необмежену владу на місцях. Для “заохочення” селян до здачі хліба, придушення заворушень і відкритих антирадянських виступів влада створила при ВУЧК, місцевих надзвичайних комісіях частини для боротьби з бандами і контрреволюційнимим заколотами. Але прямі каральні експедиції військ ВУЧК не давали бажаних наслідків. Селяни вдавалися до таких методів партизанської боротьби, як пошкодження залізниць, напади на окремі продзагони під час транспортування вилучених продуктів до станції, пограбування поїздів, що везли хліб на північ. Після закінчення операції селяни тікали по домівках.
Найгостріше відчули на собі репресії колишні повстанці-махновці, селяни півдня України, що брали масову участь у боротьбі проти Денікіна у лавах Революційної повстанської армії України (махновці). Каральна політика 1920 р. набула величезного розмаху, кожна, бодай найменша протидія державним органам чи їхнім представникам розцінювалась як контрреволюція. В Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концентраційних таборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб.
Жорстока “воєнно-комуністична” політика розорила село. Вона сприяла швидкому зростанню державно-партійного апарату, який займався економічним перерозподілом, що супроводжувався постійними зловживаннями. В селах України зростало глухе невдоволення. З кінця весни 1920 р. воно переросло у масовий повстанський рух. На одній з нарад ЦК КП(б)У було зазначено, що в Україні діє 200 - 250 селянських повстанських загонів. Повстанський рух набув загрозливих для радянської влади масштабів.
Найдієвішу частину повстанців становила відновлена наприкінці весни 1920 р. Революційна повстанська армія України (махновці). 28 травня 1920 р. на загальних зборах командного складу було обрано Раду революційних повстанців України (махновців), яку очолив командарм Махно. Влітку 1920 р. махновці здійснили 3 рейди по Лівобережній Україні, подолавши 1400 верст, їх кількість з кожним днем зростала, на бік махновців переходили червоноармійці. Влітку 1920 р. 45% махновців становили червоногвардійці. Махно мав великий авторитет серед селян, він користався їх підтримкою. На Київщині великими, добре озброєними загонами у 1-2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тютюнник, зв’язаний з українським еміграційним урядом у Польщі.
Конфлікт із селянством, відсутність надійної соціальної опори на селі зробили проблематичним існування радянської влади на Україні Окрім цього 21 квітня 1920 р., відмовившись від усяких претензій на Східну Галичину (що викликало справедливе обурення серед галицьких українців), Петлюра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків. Польський уряд розраховував, що польські війська, підтримувані з Півдня врангелевцями, зможуть швидко захопити Правобережну Україну, а слідом - Білорусію.
26 квітня 1920 р. польські війська перейшли в наступ на фронті протяжністю 500 км - від ріки Прип’яті до Дністра. Протягом короткого часу інтервенти просунулися на 200 км вглиб України. Подолавши опір 12-ї та 14-ї армій польські війська 6 травня 1920 р. захватали Київ. Радянський уряд України провів в країні мобілізацію. На польський фронт перекидалися радянські війська з інших фронтів, зокрема Перша Кінна армія. Протягом місяця війська Південно-Західного фронту подолали понад 300 км і визволили майже всю Правобережну Україну.
Наприкінці липня війська Західного фронту вступили на територію Польщі, а війська Південно-Західного фронту в Західну Україну. У визволених Червоною Армією повітах Східної Галичини 15 липня 1920 р. було проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку з центром у Тернополі. Найвищим органом республіки став Галревком. На місцях створювалися сільські, містечкові й повітові ревкоми. До складу Галревкому входили В.Затонський (голова), М. Баран (заступник голови). Офіційними мовами було визнано польську, українську і єврейську.
На початку серпня війська Червоної Армії зав’язали бої безпосередньо за Варшаву і Львів, що змусило уряди Антанти негайно посилити військову допомогу Польщі. Польські війська дістали відчутну перевагу. 17 серпня 1920 р. польські армії почали контрнаступ на Варшавському напрямі. Того ж дня 17 серпня 1920 р. в Мінську почались переговори між польською та радянською делегаціями, їх метою було напрацювання умов перемир’я та обговорення положень прелімінарного мирного договору між Польщею, Російською Радянською Республікою та Українською Радянською Республікою. До складу української делегації входив Микола Скрипник.
ЦК РКП(б) затвердив 23 вересня наступні основні принципи майбутнього миру з Польщею: 1) підтвердження Польщею та Росією незалежності України, Білорусії, Литви, признання незалежності Східної Галіції; 2) прийняти до відома про неузгодженість в деяких питаннях; 3) негайне підписання перемир’я й укладання мирної угоди.
Хоча на початку жовтня польські війська наступали на території Радянської України в районах Новограда-Волинського, Проскурова, Кам’янця-Подільського, уряд Польщі, боячись нового контрудару військ Червоної Армії на Західному фронті, був змушений, незважаючи на протидію Антанти, 12 жовтня 1920 р. підписати перемир’я. 18 березня 1921 р. був укладений Ризький мирний договір 1921 р.