Конференція, присвячена 15 річниці незалежності України
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Для аланського населення другої половини VIII – першої половини X ст. верхнього Подоння характерні поховальні споруди одного типу, а саме – катакомби. Вони представляють собою споруди, що були вириті у важкому глинистому ґрунті та складались з вхідного коридору (дромоса) та підземної поховальної камери. Дромос - це переважно вузька траншея, що поступово заглиблюється у напрямку до торцевої стінки. В останній зроблено вхід у вигляді арки, за яким знаходиться саме поховальна камера овальної, прямокутної у плані форми, або у формі кола. Дромос катакомбних поховань у всіх випадках викопувався вздовж напрямку схилу, на якому знаходився могильник. Камери, відносно дромосу, розташовані перпендикулярно і тому померлих людей вкладали вздовж довгої вісі камери, головами вліво від входу. Саме такі Т-подібні у плані катакомбні споруди складають переважну частину поховань Дмитрієвського, Маяцького, Нижне-Любянського, Подгоровського, Ютанівського аланських могильників Подоння (Афанасьев, 1987; Плетнева, 1967; Плетнева, 1989; Флеров, 1993).
На катакомбних могильниках, що входять до складу Верхньо-Салтівського археологічного комплексу, зустрічаються поховальні споруди дещо іншого типу. Так, для них характерно таке розташування камери, коли її довга вісь є продовженням довгої вісі дромосу, а небіжчики у таких камерах лежать ногами до входу. Поховальні споруди цього типу переважають на Рубіжанському та Старо-Салтівському аланських катакомбних могильниках (Аксенов, 1999; Аксенов, 2001). Відкриті вони були і на Верхньо-Салтівському головному могильнику (ВСМ I), котрий досліджувався археологічною експедицією Харківського історичного музею під керівництвом В.Г. Бородуліна протягом шести років (1984 - 1989 рр.).
Археологічна експедиція під керівництвом В.Г. Бородуліна досліджувала один з ділянок Верхньо-Салтівського головного могильника розташований на південно-західних схилах Капіносового яру у двох кілометрах на північ від Верхньо-Салтівського городища. За 1984–1989 рр. на могильнику було досліджено 75 катакомбних поховань, 17 поховань у ґрунтових ямах та 4 окремих поховань коня. Ґрунтові поховання та поховання коней уже знайшли відображення в археологічній літературі (Бубенок, 1998; Аксенов 2001 – 2002).
Довжина дромосів, відкритих на могильнику катакомб, коливається від 1,7 м (кат. № 32) до 6,7 м (кат. № 70). Відповідно, більш довгі дромоси мали з більшу глибину ніж дромоси меншої довжини. Ширина дромосів сягала 0,4 – 0,6 м, вона збільшувалась до 0,55 – 0,8 м при наближенні до торцевої стінки, де знаходився вхід до поховальної камери. Вхід до камери являв собою отвір аркоподібної форми, ширина якого в середньому дорівнювалась 0,4 – 0,5 м, висота коливалась від 0,5 до 0,8 м, а довжина – від 0,08 м до 0,4 м (кат. № 60). Вхід до поховальної камери у трьох випадках (кат. № 13, 24, 35) закривав дерев’яний заклад, в трьох (кат. № 33, 34, 38) – кам’яний заклад, в інших – вони були забутовані ґрунтом, котрий за своїм складом та консистенцією співпадав із заповненням дромосу.
Поховальні камери у більшості випадків мали в плані форму прямокутника з округленими кутами. Лише деякі катакомби в плані мали форму кола (кат. № 30, 48), овалу (кат. № 1, 2, 16, 17, 23, 38, 61, 62) або квадрату (кат. № 28, 36, 57, 72). Підлога камери фіксувалася на 0,1 – 0,3 м нижче дна дромосу, проте зустрічаються катакомби, в котрих дно дромосу та підлога камери знаходяться на одному рівні (кат. № 11, 20, 24, 28, 32). Довжина поховальних камер коливається від 0,7 (кат. № 53) до 2,45 (кат. № 5) м, а ширина – від 0,45 (№ 53) до 2,1 м (кат. № 11, 24, 35).
З 75 досліджених катакомб даній ділянці могильника 38 (50,6%) відносилось до типу Т-подібних, в інших поховальних спорудах (37 катакомб – 49,3%) камери та дромосу розташовані на одній лінії. В камерах обох типів були здійснені одиночні, парні та колективні поховання. Небіжчики, як чоловіки, так і жінки, діти вкладалися у випростаному положенні на спині. В деяких випадках під кістяками фіксувалася вуглиста (кат. № 17, 23, 33, 37, 38, 41, 68, 74), або органічна (кат. № 3, 5, 43, 46, 66) підсипка. В катакомбах Т-подібного типу кількість кістяків, у деяких випадках, досягала п’яти (кат. № 5, 24), тоді як в катакомбах із повздовжнім розташуванням камери у середньому знаходились залишки 2 – 3 небіжчиків.
Т-подібні в плані катакомби (тип I за К.Ф. Смірновим) переважають у сарматських пам’ятках Центрального та Північного Кавказу. В II – III ст. вони розповсюджені від Середнього Прикубання до районів Дербента, тоді як у центральних сарматських районах цей вид поховальних споруд представлені слабо (Смирнов, 1972, с. 78). В сарматських пам’ятках цього періоду подібні за планом поховальні споруди зустрічаються на значній території. Так, вони відкриті на пам’ятках Середньої Азії, Південно-західного Криму, у Прикубанні, на нижньому та середньому Подонні. Пізніше Т-подібні катакомби отримали найбільший свій розвиток та стали особливо характерними для цілої низки некрополів Північного Кавказу. Тут вони доживають до X – XIII ст. н.е. (Змейський могильник). Катакомби цього типу та подібні їм склепи з названих районів за звичайно, пов’язуються дослідниками з власне аланами.
Катакомби з повздовжнім розташуванням камери по відношенню до дромосу (тип I за К.Ф. Смірновим) займають перше місце серед сарматських поховальних споруд Поволжя та Приуралля (Смирнов, 1972, с. 77), де використання катакомб як сімейних склепів було не відомо (Виноградов, 1975, с. 307). Таким чином катакомби цього типу були первісно призначалися виключно для одноактних поховань в умовах ведення кочового господарства. Дослідниками відмічається, що зменшення кількості катакомб цього типу при поступовому збільшенні Т-подібних поховальних споруд обумовлена переходом сармато-аланського населення до осілого способу життя, тому що конструкція Т‑подібних катакомб у більшій мірі відповідає задачам багатоактного проникнення до гробниць та тривалого їх використання (Виноградов, 1975, с. 309). Саме така тенденція спостерігається у районах переходу сармато-аланського населення до осілого способу життя – у Криму, на Північному Кавказі, де провідним типом поховальних споруд алан є сімейні Т-подібні у плані катакомби, а катакомби з повздовжнім розташуванням камери по відношенню до дромосу зустрічаються в обмеженій кількості.
Таким чином постає питання, чому на пам’ятках другої половини VIII – першої половини X ст. н.е. осілого аланського населення басейну Сіверського Дінця зустрічаються, та у деяких випадках навіть превалюють (Старий Салтів, Рубіжне), поховальні споруди, характерні для кочового етапу існування сармато-аланських племен півдня Східної Європи. Можливо, це пов’язано з тим, що частина аланського населення Подоння у цей період усе ще не перейшла повністю до осілого способу життя. Продовжуючи вести кочовий спосіб життя, вони використовували поселення своїх уже осілих соплемінників як довготривалі зимники, вкрай необхідні при циклічному кочуванні. В цьому разі поряд із зимниками виникали постійні сімейні некрополі цього кочового населення. Перебування у досить близьких стосунках представників осілого та напівкочового аланського населення Подоння призвело до укладення спільних шлюбів, виникнення змішаних сімей.