Конференція, присвячена 15 річниці незалежності України
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Усе далі та далі уходять у минуле події Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років. Плин часу стирає біль та гіркоту від страждань, що випали на долю тих, кому випало жити у ті страшні часи, і чим далі, тим менше зустрічає ця тема відгук у серцях сучасного покоління.
Але ж і в наш час напруженість та конфлікти виникають у багатьох місцях світу. Усе ще існує ядерна зброя, відбуваються локальні війни та військові конфлікти, які забрали в повоєнний період мільйони людських доль. Усе це вимагає осмислення історії Великої Вітчизняної війни, події якої можуть допомогти правильно визначити ставлення до подій сучасності. Формування життєвої позиції людини багато в чому залежить від того, яким чином вона розуміє та трактує ці події.
У роки Великої Вітчизняної війни вирішувалася доля нашої країни і цілих народів усього світу. Боротьба з фашистською навалою була жорстокою та кровопролитною. Навряд чи знайдеш в Україні сім’ю, яка б не втратила дорогих і близьких. Тільки в Харківській області не повернулися з фронтів понад 270 тисяч чоловік. Такою є страшна ціна, яку лише одна область України заплатила за розгром фашизму, за свободу та незалежність. Але не тільки на фронтах здобували перемогу, на окупованій території нескорений народ розгорнув боротьбу за своє визволення.
Пройдемо вулицями лише одного Київського району Харкова, де майже кожний його куточок несе на собі згадку про страшні та героїчні події тієї війни.
1958 р. в сквері Перемоги на вул. Сумській була відкрита Алея комсомольців-героїв. Серед тих, чиї подвиги увічнені в скульптурних портретах, – бюсти Героїв Радянського Союзу, керівників Харківського підпільного обкому комсомолу Олександра Зубарєва та Галини Нікітіної. Пам’ятники стоять неподалік від місця, де пройшли останні години їхнього життя: за кілька кроків від алеї, на місці теперішнього управління СБУ, у роки війни знаходилася в’язниця гестапо. Неподалік – і будинок, де підпільний обком комсомолу розгортав свою діяльність. Він містився на тихій, малолюдній вулиці Артема, у будинку № 23. Свою діяльність комсомольці-підпільники розгортали в тяжких умовах фашистського терору, без матеріально-технічної бази, не маючи спеціальної підготовки. До свого арешту вони встигли скласти та поширити 12 різних текстів листівок загальною кількістю 600 екземплярів. За відсутністю радіоприймача та копіювальної техніки вони самі складали тексти листівок та писали їх від руки. 23 січня 1942 року на квартирі, де жили О. Зубарєв та Г. Нікітіна, був проведений обшук, під час якого була знайдена одна-єдина листівка. Обидва були заарештовані, а 15 лютого, після довгих катувань, розстріляні.
На Раднаркомівській, 7 у катівнях гестапо помер від тортур і виснаження й керівник Харківського підпільного обкому партії Іван Іванович Бакулін. Доля харківського партійного підпілля була дійсно трагічною. Робота з його формування та підготовки здійснювалась у надзвичайно стислий термін, відведений подіями, що складалися на фронті восени 1941 року. Всього на окупованій території Харківської області повинно було залишитися 2662 члени і кандидати в члени партії та 1780 комсомольців. Ці тисячі патріотів, на жаль, мало навчених, або й зовсім мало знайомих з військовою справою, повинні були розпалити полум’я народної війни в тилу ворога, вистояти та перемогти в боротьбі з руйнівною машиною репресій і військами вермахту.
Та підбір кандидатів на підпільну роботу проводився у надзвичайно короткі терміни, з великою поквапливістю, до того ж, недостатньо враховувались такі якості людей, як здатність організувати роботу в екстремальних умовах. У місті з перших днів окупації була встановлена комендантська година, проводилися масові облави, гітлерівці шукали комуністів, комсомольців, колишніх робітників НКВС. А більшість підпільників як раз такими і були, до того ж майже ніхто з них не пройшов спеціальної підготовки. Наприклад, відомо, що І.І. Бакулін вивчав правила конспірації за працями В.І. Леніна. Усе це призвело згодом до загибелі багатьох членів Харківського партійного підпілля.
Збереглися тільки окремі вогнища підпільного руху. Отож, необхідно було в короткий термін не тільки відновити, але й знов створити систему організованого опору агресору. Потрібно було утворити керівне ядро харківського підпілля. Це надзвичайно складне завдання і лягло на плечі І.І. Бакуліна. Його становище в місті, як і в інших підпільників, було вкрай хитким та небезпечним. Зв’язковому А.П. Коротуну він скаржився, що “умови для роботи дуже важкі. Вийшло зовсім не те, що передбачалося, коли його залишали в Харкові… Був навіть настрій іти в Куп’янськ”. Але почуття обов’язку і покладеної на його плечі відповідальності змусили І.І. Бакуліна прийняти інше рішення. Воно було свідомим вибором людини, що клала своє життя на вівтар перемоги.
Насамперед, йому потрібно було з’ясувати дійсний стан справ у підпільній організації і спробувати встановити зв’язки з керівниками підпільних райкомів. За допомогою зв’язкових Є.С. Барановської та Н.М. Даньшевої Бакуліну вдалося встановити зв’язки з запасним секретарем Нагірного райкому партії Г.П. Синициним, запасним секретарем Основ’янського райкому М.О. Пономаренком, з керівниками Заводського райкому М.Ф. Дубенком та І.Ф. Гаркушею та з секретарем Залізничного підпільного райкому А.М. Китаєнком. Поступово навколо Бакуліна формується керівне ядро підпільної організації радянських патріотів, готових боротися проти фашизму. До активної роботи була залучена родина патріотів Першиних: брати Олександр і Микола, їхня мати Тетяна Михайлівна. На квартиру Першиних А.М. Китаєнко приніс друкарську машинку, тут складалися й друкувалися листівки, приймали по радіоприймачу зведення Радінформбюро. Брати Першини виготовили штамп і печатку і підробляли документи для підпільників.
Ще одним центром підпільної роботи стала квартира Поліни Андріївни Омельченко. На Дальній Журавлівці, у Степанківському провулку 6, де мешкала родина Омельченків, була встановлена рація і мешкала радистка. Усі члени сім’ї Омельченків, включаючи 12-річну доньку Поліни Андріївни –Люду, виконували обов’язки зв’язкових. Велику допомогу в організації пропаганди й агітації серед населення надавали О.А. Лопатіна і В.І. Хмельницька. Вони передали підпільній організації друкарську машинку та папір для друкування листівок. Хмельницька сама складала та друкувала листівки російською та німецькою мовами, Лопатіна їх розповсюджувала.
Опір харків’ян фашистам ширився, міцнів і здобував різноманітні форми. Поряд із проведенням агітаційної роботи, поширенням листівок та зведень Радінформбюро підпільні організації проводили диверсійну роботу. У листопаді 1941 року на станції Нова Баварія був здійснений вибух залізничної колії та паровоза, внаслідок чого були вбиті і поранені кілька німецьких солдатів. 26 листопада 1941 року був висаджений у повітря великій міст, що з’єднував Холодну Гору з центром міста. На заводі “Серп і молот” був підірваний підготовлений до пуску цех. Провалом закінчилася спроба окупантів пустити в дію електростанцію дослідного заводу технологічного інституту (нині Харківського політехнічного університету).
Не скорилися харків’яни з уготованою їм нацистами долею. Але діяти підпільникам приходилося в умовах жорстокого терору. Улітку 1942 року, коли, здавалося, все найтяжче залишилося позаду, гестапо завдало смертельного удару по керівному ядру підпільного обкому партії. У червні були заарештовані І.І. Бакулін і його найближчі соратники. Арештованих били, катували, після чого всі вони були страчені. І хоча харківське партійне та комсомольське підпілля, створені у передокупаційний період із великим поспіхом, в останній момент, з порушенням законів конспірації, украй слабко забезпечені технічними засобами боротьби, матеріальними та продовольчими ресурсами, не змогли через великі втрати організувати масові антифашистські виступи народних мас, та до свого трагічного кінця І.І. Бакулін та його товариші зберегли вірність своєму обов'язку і рідній землі. Будучи заручниками численних помилок центральних і місцевих партійних органів при формуванні мережі підпілля, ці люди стали справжніми героями харківського Руху Опору, більшість із них – посмертно.
Але загибель харківських підпільників була лише маленькою часткою того бездонного виру смертей, що принесла з собою фашистська окупація. Адже завданням німецької армії було знищення більшості населення окупованих областей та перетворення інших у рабів. Протягом усього окупаційного періоду репресивні акції військової влади були спрямовані проти мирного населення. “Новий порядок” у Харкові встановлювався залізною рукою. Вже в перші дні окупації на балконах будинків та телеграфних стовпах уздовж центральних вулиць були повішені 116 харків’ян. Публічне повішання дійсних чи вдаваних учасників радянського опору мало на меті залякати український народ, привести його до повної покори. Інколи німецьке військове командування міста збирало населення на центральній площі, після чого вішало приречених до страти на балконі будинку обласного комітету партії (знаходився на вул. Сумській, 64 і в роки війни був зруйнований, у 1954 році на його місці споруджено будинок, у якому зараз знаходиться Харківська облдержадміністрація). Вперше це сталося вже 25 жовтня 1941 року, коли там був повішений чоловік із табличкою “Партизан” на грудях, регулярно продовжувалося і надалі.
Вже на початку окупації великої трагедії зазнало харківське єврейство. У перші ж її години чимало євреїв опинилося серед повішених городян. Надалі євреїв слід було негайно ув’язнювати та передавати до німецької служби безпеки на вулицю Пушкінську, 94. А 14 грудня 1941 року з’явився наказ військового коменданта про те, що всі особи єврейської національності повинні впродовж трьох днів прибути до бараків Верстатобудівного заводу. Тих, хто не підкорився наказу, чекала негайна кара. Фашистські кати пройшлися оселями, де мешкали євреї, і розстріляли їх на місці. Ще 400 безпорадних старих, жінок та дітей зібрали у будинку синагоги, що на вулиці Громадянській, замурували вікна й двері та залишили помирати від голоду та холоду (про цю страшну трагедію тепер нагадує тільки скромна меморіальна дошка на непомітному сірому будинку). 15 тисяч харківських євреїв після тритижневих страждань у бараках Верстатобудівного заводу були страчені у Дробицькому Яру.
Та знищивши харківське єврейство, гітлерівці продовжували політику методичного знищення українського та російського населення Харкова. Тільки від голоду в місті загинуло від 80 до 100 тисяч чоловік. Голод не милував нікого – ні старого, ні малого. У дитячому будинку № 1, що знаходився на вул. Артема, 32, з 1800 дітей, що знаходилися у ньому в 1942 році, померли від голоду та епідемій 1175.
Раднаркомівська, 7, де знаходилася гестапівська тюрма, Сумська, 64, де вішали мирних жителів Харкова, Пушкінська, 94, куди доставляли на смерть євреїв, Громадянська, 18, де в стражданнях загинули 400 чоловік, винних лише в тому, що народилися євреями, Артема, 32, де пухли від голоду діти… Скільки ще будинків тільки в нашому Київському районі, повз яких ми проходимо щоденно, зберегли пам’ять про муки та біль воєнних років, про щоденний мовчазний подвиг в ім’я Батьківщини? Стіни мовчать. А може, волають, але ми їх не чуємо?