Виставка Харківського історичного музею до 150-річниці Східної (Кримської) війни 1853-1856 рр.

У жовтні минулого року відбулося 150-річчя початку Східної війни, більш відомої у нашій країні як Кримська. У вересні року нинішнього – річниця початку оборони Севастополя, яка займає центральне місце у історії цієї війни. Війни, відношення до якої – до її причин, характеру, подій та наслідків – було і є неоднозначним від початку її до сьогодення. До річниці початку Східної (Кримської) війни у Харківському історичному музеї була відкрита присвячена цій темі виставка. На ній знайшли своє місце військові атрибути та побутові предмети і добре знайомі харків’янам по попереднім експозиціям, і ті, що експонуються вперше, яким лише звернення до подій цієї війни дозволило залишити запасники, де деякі з них зберігалися до півстоліття. Серед них – шаблі, тесаки та багнети, зразки військової амуніції, медалі та церковне начиння православного і католицького культів. Звертають на себе увагу відвідувачів рушниці, пістолети і револьвери систем Трентера та Лефоше, похідне спорядження російського солдата та кавказька бурка, кавалергардський ботфорт та чувяк грузинського ополченця або чорноморця-пластуна, “трофеї колоніальних війн” європейського виробництва та годинник з царського палацу – подарунок імператриці Олександри Федорівни академіку архітектури А.І. Штакеншнейдеру, громіздкий том “Описание обороны г. Севастополя” 1863 р. Е.І. Тотлебена та невеличка брошура-нарис “Оборона Севастополя: подвиги защитников” 1904 р. А.М. Зайончковського, найвідомішого з дореволюційних істориків Кримської війни.

Головна мета виставки, яка присвячена 150-річчю Кримської війни, полягає у засвідченні актуальності відбитих у цій історичній події проблем для сучасного світу. Лейтмотивом її є слова Кіплінга:

Захід є Захід, і Схід є Схід,

І їм не зрушити з місць…

Для нас вони засвідчують традиційний погляд на історію цивілізації як на споконвічний та невблаганний процес розширення, експансії її західної моделі, яка у безкомпромісній боротьбі поглинає усі інші, виправдовуючи цим нескінченні людські, культурні та економічні жертви, насильства та війни. Однією з таких війн була і Східна війна 1853-1856 рр.. – війна Західного світу проти Російської імперії, розпочата з метою панування на Близькому Сході та перетворена європейською громадською думкою на величний акт перемоги цивілізації над варварством. Проте незалежно від причин військового конфлікту та його ідеологічних гасел будь-яка війна виливається з протистояння держав, суспільно-політичних систем та військових структур у криваву боротьбу людей та народів, у якій та перед якою висока мета, нібито здатна виправдати усі засоби, втрачає сенс. Це було справедливим для подій 150-річної давнини, це справедливо і для подій сьогодення. Серед цих загальних для минулого та сучасності проблем такі:

а) створення міжнародної коаліції на чолі з провідними державами світу з метою розширення їх геополітичного впливу, прикритою миролюбною фразеологією та лозунгами повалення “імперії зла”;

б) значення протистояння релігійних конфесій для розпалювання ворожнечі між народами та світових конфліктів;

в) використання людських жертв, спричинених ескалацією конфлікту, як “свідоцтва приниження національної гідності” для відмови від компромісу та виправдання ще більших жертв у майбутньому;

г) Кавказький регіон як заложник міждержавних конфліктів та поле національної ворожнечі, винищення та вигнання цілих народів, історично та географічно близький до України.

Виставка не ставить собі завдання виправдати або засудити одну з сторін конфлікту. Хоча оборона Севастополя безперечно була героїчним актом захисту Батьківщини, вона не охоплює усього ходу війни та усієї проблематики виставки. За структурою присвячений їй другий розділ є центральним та найбільш яскравим, але водночас відокремлює події 1854-1855 рр.. у Криму від проблеми конфлікту та початку Східної війни 1853 р. (розділ 1) та бойових дій на Кавказі (розділ 3). Саме останні розглядаються як “зворотній бік” війни, де протистояння держав (у 1 розділі) та боротьба армій (у 2 розділі) відступають перед трагедією народів (у 3 розділі). Виставка є ніби мандрівкою, яка веде глядача з рідного міста до Петербурга та Парижа, на береги Дунаю та Чорного моря, до Кавказьких гір та повертає додому разом з ополченцями-харків’янами.

Таким чином, головною метою виставки є засудження війни, засвідчення глибокої невідповідності між поняттями поступу, цивілізації та загальнолюдських цінностей з одного боку та розмежуванням світу на ворогуючі табори за ознакою “цивілізованості”, протиставлення одного засобу життя іншому та застосування насильства у міжнародних стосунках з іншого. Проте людей, які жили у тіні війни або боролися зі зброєю у руках, це засудження не торкається. Вони виправдані своєю мужністю, умінням вберегти свою землю, свій дім та свою людську душу від руйнівного впливу війни. Саме їм і присвячено цю виставку.

У боях за Севастополь загинули 71 тисяча союзних та 102 тисячі російських офіцерів, солдатів та матросів. Слід зауважити, що у боях Кримської війни з обох боків офіцери та генерали гинули та отримували рани, б'ючись поряд зі своїми солдатами. На виставці експонується пам’ятний плат – копія почесного штандарту 44 Камчатського полку, солдати якого побудували та захищали славнозвісний Камчатський люнет – передову позицію Малахова кургану. Поблизу нього 19 березня 1855 р. був убитий ядром герой Синопа та керівник оборони Малахова кургану контр-адмірал В.І. Істомін.

За 250 днів боїв місто та його гарнізон були майже знищені артилерією союзників. Наприкінці оборони щоденно на Севастополь падало понад 50 000 снарядів, і до тисячі бійців вибувало зі строю. На виставці звертають на себе увагу величезна мортирна бомба – найсильніший з артилерійських боєприпасів того часу, гроза осаджених фортець. 8 вересня 1855 р. французька дивізія генерала Мак-Магона у, мабуть, найжорстокішому за всю осаду бою захопила Малахів курган. Ранком наступного дня місто залишили останні оборонці. Не менш знекровлені і ще більше здеморалізовані війська коаліції і самі не мали змоги до продовження боротьби. Війна у Криму завмерла в очікуванні долі Східної війни, яка вирішувалася на сході – на Кавказькому театрі бойових дій.

Ведучи бойові дії одночасно на кількох напрямах – проти горців на півночі, військ коаліції на заході та турецької армії на півдні, - російські війська на Кавказі під командуванням генерала В.О. Бебутова впевнено долали переважаючі у кілька разів турецькі сили. 1 грудня 1853 р. турки були розбиті при Башкадикларі; 31 липня 1854 р. генерал К.К. Врангель здобув фортецю Баязет, а у серпні турецька армія була розгромлена у битві при Кюрюк-Дара. Після облоги та капітуляції 28 листопада 1855 р. турецької фортеці Карс корпус генерала М.М. Муравйова вступив до Курдистану, звідки відкривався шлях до країн Близького Сходу. Це змусило союзників вивести свої знесилені тривалими боями війська з Абхазії та Криму. Наприкінці 1855 р. бойові дії було зупинено.

Бойові дії велися і на інших морях та землях, не виключаючи і “материкової” України. 22 квітня 1854 р., одразу після отримання наказу про початок бойових дій, англо-французька ескадра піддала обстрілу Одесу, зустрівши відважний опір російських артилеристів, в першу чергу 6-ї батареї прапорщика Щоголєва. У травні британці втратили під Одесою один з найкращих своїх кораблів – швидкісний паровий фрегат “Тигр”. Рік потому англо-французький десант захопив Керч, а флот коаліції увійшов у Азовське море, де здійснив напади на Арабат, Генічеськ, Бердянськ, Маріуполь, Таганрог та Єйськ. Восени 1855 р., після десанту союзників на Тамані, українське населення цього краю – чорноморські козаки-пластуни – розгорнуло проти них партизанську боротьбу. 17 жовтня 1855 р. після триденного бою з французькими плавучими броньованими батареями, останнім словом тодішньої військової техніки, була захоплена стара Кінбурнська фортеця. Але мінне загородження не дозволило союзникам просунутися до Дніпро-Бузького лиману, врятувавши від нападу Миколаїв та Херсон.

1855 р. у Російській імперії було скликане “Рухоме ополчення”. Восени воно було створене і у Харківській губернії – у складі 11 дружин загальним числом 12772 ратника під проводом генерал-майора М.Ф. Шатова. 1 лютого 1856 р. харківські ополченці вирушили на Кавказ, але повернулися з Ставропілля весною – після закінчення Кримської війни. У Харківському історичному музеї зберігається прапор однієї з дружин ополченців.

  Кримська війна заклала нову тенденцію: починаючи з неї, всі великі війни, які вела Російська імперія, призводили до революційної ситуації. Саме революційна ситуація кінця 1850-х років, а зовсім не послідовні демократичні переконання, змусила Олександра ІІ до запровадження реформ. У цьому відношенні значення Кримської війни для зростання соціальної та національної свідомості, для розвитку революційного руху видається не меншим, ніж Вітчизняної війни 1812 р. Але прислужився до цього не вплив передового капіталістичного Заходу і не виявлена війною відсталість самодержавного режиму, а приклад російських воїнів – приклад мужності та свідомості свого обов’язку перед країною та народом.