Музей як соціокультурний інститут в умовах інформаційного суспільства
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Двохсотріччя Вітчизняної війни 1812 р. ставить перед музеями України проблему висвітлення цієї події – проблему, пов’язану водночас і з метою, і з засобами вирішення цього завдання. Традиційно війни та військова справа XIX ст. служили однією з найбільш «яскравих плям» історичної експозиції, приваблюючи поєднанням строкатої амуніції, блискучої холодної зброї, коштовних нагород, творів батального живопису тощо. Такі предмети були накопичені та збережені у достатній кількості та достатньої якості за тривалий час висвітлення даних тем протягом 100-200 років: час достатній для формування значних тематичних колекцій та водночас порівняно невеликий для збереження колекційних матеріалів.
Проте у наш час висвітлення цієї проблематики у музейних експозиціях набуло фрагментарного та не завжди послідовного характеру через невирішеність питання про місце військових подій позаминулого століття та зокрема Вітчизняної війни 1812 р. в історії України. Тема цієї війни відсутня у планах військово-патріотичної роботи з молоддю [9, c 59]. Саме поняття «Вітчизняна війна» ставиться під сумнів через протиріччя двох способів сприйняття Росії та Російської імперії, за саме існування якої як держави велася Вітчизняна війна – як антагоніста або як історичного попередника Української держави. Загалом зрозуміло, що безперспективно розглядати цю проблему виключно з «державницьких» позицій, позицій «україноцентризму» через обмеженість «українського фактору» у політичній історії цієї доби, як неможливо і «викинути» її з історії та з експозицій музеїв історичного профілю.
Незважаючи на те, що історія російської армії XIX ст. достатньо представлена у музейних зібраннях, матеріали музейних колекцій, присвячених Вітчизняній війні 1812 р., як, до речі, і більшості війн до XX ст. [2, с. 37], пов’язані з подіями війни опосередковано, а безпосередньо стосуються або увічнення воїнської слави, починаючи з часів Миколи І і до радянських часів, або загального військового та цивільного побуту доби. За межі цих груп виходять хіба що особисті меморіальні комплекси учасників війни, які формувалися на основі сімейних зібрань, але вони є надбанням небагатьох українських музеїв, а саме краєзнавчих музеїв та музеїв-садиб, здебільшого Середньої Наддніпрянщини, або потрапили з таких зібрань до центральних музеїв держави, Національного музею історії України тощо.
Значна частина матеріалів з даної теми, зокрема предмети озброєння та військової амуніції, надійшла до музеїв України з центральних військово-історичних музеїв СРСР, створених на основі зібрань військового відомства Російської імперії, де зберігалися зразки озброєння та амуніції, військової символіки тощо. Їхнє «розпорошення» у повоєнний час мало на меті надання місцевим музеям можливості висвітлення загальнодержавних історичних процесів згідно загальної концепції роботи музеїв історичного профілю та військо-патріотичного виховання у СРСР. Більшість матеріалів з історії російської армії XІX ст. потрапила до колекції ХІМ саме таким чином, а деякі з них, імовірно, навіть «кружним шляхом» через західноукраїнські музеї, які не мали ані змоги, ані потреби для розкриття такої теми через належність цих територій у XІX ст. не до Російської, а до Австрійської імперії.
Слід, проте, зауважити, що раритетів часів Вітчизняної війни 1812 р., доби Наполеонівських війн та Олександрівської доби загалом у ХІМ досить небагато. Саме Вітчизняна війна 1812 р. дала поштовх для національного самовизначення народів Росії, а також для вивчення та збереження пам’яток минулого, воєнного минулого зокрема. Тому зрозуміло, що наступна 30-річна Миколаївська доба представлена у зібранні ХІМ значно краще як військовою амуніцією, досить близькою за виглядом до зразків попередньої доби, так і предметами, пов’язаними з увічненням слави Вітчизняної війни 1812 р. Серед них зокрема зразки медалі «За взятие Парижа 19 марта 1814 г.» [9, с. 166] і ківер Охтирського гусарського полку з нагородною бляхою за бій 14 серпня 1813 р. (за ст. стилем) на р. Кацбах [4, с. 145]. До речі, за цей бій і Харківський полк так само отримав почесний Георгіївський штандарт [11, с. 64-65].
Серед предметів з колекції військових раритетів ХІМ, безпосередньо належних до доби Наполеонівських війн, слід назвати російські піхотну рушницю і багнет [3, с. 171], кокарду-«репейок» з вензелем Олександра І. Наявні також зразки трофеїв – трикольоровий французький султан та гренадерський тесак, проте останній належить до кінця XVIII ст. і міг слугувати французьким солдатам у часи Суворовських походів, але ніяк не під час Вітчизняної війни 1812 р. Загалом треба визначити, що фактично матеріали, пов’язані з вшануванням Вітчизняної війни 1812 р. переважають за кількістю її раритети, однак це явище можна вважати загальним щодо зібрань, присвячених війнам XVIII-XІX ст.: досить звернутися зокрема до колекції Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви» та історії її створення [12, с. 416-417].
І це не тільки зрозуміло, але і допомагає підкреслити у експозиційній роботі перевагу над безпосередніми подіями Вітчизняної війни її історичного значення як кульмінації історії Російської імперії, її переламного моменту з огляду на розвиток суспільства, на його самовизначення, на виникнення нових громадських рухів та культурних явищ. Саме до такого підходу схиляється і сучасний погляд на висвітлення військово-історичних проблем музейними засобами, де у центр уваги стає не війна як така, а її подолання, посунення агресії у будь-яких її формах за межі культурного простору [1, с. 23].Як зазначив ще наприкінці минулого століття британський музейник Стівен Вуд, «одне з головних завдань музею військової історії полягає в тому, щоб… боротися з поглядом на війну як на захопливу пригоду, який постійно та все більш наполегливо поширює західне кіно та телебачення» [5, с. 24]. На жаль, у нашому суспільстві досить поширене саме таке легковажне, «парадно-костюмне» уявлення про Вітчизняну війну 1812 р., яке інколи відбивається і у музейних експозиціях, особливо якщо війна розглядається як окремий, ізольований історичний епізод без тісного зв’язку із загальними суспільно-історичними процесами.
У експозиціях радянських часів тема Вітчизняної війни 1812 р. традиційно була пов’язана зі становленням революційного руху, його «дворянським етапом», хоча треба зауважити, що «дітьми 1812 року» були водночас і декабристи, і сановники Миколаївської доби, провідники його реакційної політики. Таке спрямування мала не лише експозиція ХІМ, де Вітчизняна війна 1812 р. розглядалася у взаємозв’язку з «новим підйомом антикріпосницького руху» [7, с. 15], повстаннями військових поселенців зокрема. Так само зорієнтована, наприклад, експозиція краєзнавчого музею м. Тульчин на Вінниччині, де знаходилася штаб-квартира 2-ї армії і зберігається велика кількість пам’яток, пов’язаних з усіма російсько-турецькими та Наполеонівськими війнами; там розгляд їх подій як самостійних тем був би безумовно вмотивованим, але і він займає по цей час другорядне місце порівняно з діяльністю Південного товариства декабристів.
У сучасній експозиційній роботі поширилася тенденція до заміщення макроісторичного підходу до історії війни мікроісторичним, згідно якого розгляд війни як події світового масштабу, як зіткнення держав та народів, що формує та змінює їхні долі, поступається «історії повсякдення», поглибленому розгляду елементів військового і цивільного побуту, а діяльність військових керівників та подвиги героїв – долям рядових учасників подій і умовної «безіменної більшості» як виразника загальних історичних тенденцій та, скажемо відверто, поглядів авторів експозиції. Такий підхід цілком зрозумілий, коли йдеться про тимчасові виставки спеціалізованих військово-історичних музеїв, яким бракує саме «людського виміру» в осягненні воєнних подій, але не завжди виправданий, коли йдеться про створення загальної картини війни такого значення, як Вітчизняна війна 1812 р. Було б зовсім недостатньо висвітлити її тему, скажімо, введенням до інтер’єру селянської хати комплексу солдатського постою, не зазначивши, куди і з якою метою простував солдат у лавах армії під проводом М.І. Кутузова, і як, з огляду на це, приймали його селяни, господарі хати – як обтяжливий тягар і зайвий рот або як захисника від бусурманської навали та дорого гостя з великого світу.
Інший інноваційний підхід до проблеми вивчення та експозиційного висвітлення Вітчизняної війна 1812 р. можна визначити як інституційний – такий, що приділяє посилену увагу розгляду діяльності місцевих військових формувань, окремих адміністративних і громадських закладів та діячів. Він зосереджує увагу на місцевій проблематиці та використанні місцевих джерел, що справді є досить плідним шляхом для розкриття нових історичних проблем, втіленню нових наукових підходів і слідує загальним тенденціям розвитку музейної справи. Близька до нього і теперішня експозиція ХІМ, де історія XІX ст. розглядається в першу чергу у регіональному аспекті [8, с. 33], а Вітчизняна війна 1812 р. відбивається через роль у ній місцевих інституцій – адміністрації та громади, у першу чергу дворянської, що є слушним для тієї доби, а також колишніх слобідських полків, які на той час, до речі, перебуваючи у складі регулярної армії, вже втратили безпосередній зв’язок з нашим краєм. Проте не слід забувати, що ці полки не воювали з Наполеоном сам на сам, а розділили долю усієї російської армії – страшний Бородинський бій і трагічний Тарутинський марш, невдачу під Дрезденом та перемогу під Лейпцигом, і, нарешті, тріумфальний вступ до Парижу. Без розгляду макроісторичних процесів та показу загальних військових подій відвідувач не зможе повністю осягнути, за що отримували свої нагороди охтирські гусари або служиле дворянство Слобожанщини, яка була ціна таких нагород для них самих і для всієї країни.
У застосуванні інституційного підходу при розгляді загальних історичних подій у музеях України проглядає орієнтація на досвід музейної роботи країн Центральної Європи, що входили у минулому до Австрійської імперії. Для них характерне відсторонення від проблем політичної історії, пов’язаних з «імперським спадком», приділення уваги діяльності місцевих інституцій при ігноруванні загальнодержавної політики. Так, скажімо, у столиці Словаччини Братиславі Історичний «музей знайомить з розвитком матеріальної та духовної культури» [6, с. 53], а не з перебігом політичних подій, які ми у першу чергу звикли сприймати як історію. Характерно, що саме на теренах цих країн відбулася значна доля подій Наполеонівських війн, але чи сприймають ці народи себе як їх учасників? Щоправда, для жодного з них, не включаючи австрійців, ні одна з тих кампаній не вважається Вітчизняною війною.
Так чи інакше, але виключеннямакроісторичного поглядуна війну порушуєцілісну картину історичного процесу, висвітлення якого є основним завданням експозиційної роботи музею історичного профілю.Тема війни, і зокрема Вітчизняної війни, не може бути повноцінна розкрита на рівні лише «місцевого», «інституційного» або «людського» виміру, через ігнорування національних, державних, міжнародних, загальнокультурних аспектів такого історичного явища. У цьому сенсі найбільш об’єктивним, актуальним та плідним здається розгляд Вітчизняної війни 1812 року як спільного історичного спадку народів колишньої Російської імперії, прикладу безкомпромісної боротьби народу та держави за своє існування, національні святині та цінності і спосіб життя, як точки відліку розвитку багатьох історичних тенденцій, вплив яких не обмежується XІX ст., але визначається також у сучасну добу. Серед них поглиблення зв’язків Сходу та Заходу у спільному Європейському просторі, розвиток торгівельно-промислових структур та відносин, національне самовизначення народів Російської імперії, започаткування їх революційного руху та сучасної, модерної культури. Такий підхід до теми Вітчизняної війни 1812 р. цілком може бути реалізованим сучасними експозиційними засобами на основі існуючих колекцій музеїв історичного профілю в Україні.
Література
1. Артамонов А. Целью войны является мир // Музей – № 4 – 2010 – С. 32-39
2. Бадаєв Д.В. Виставка ХІМ до 150-ї річниці Східної (Кримської) війни 1853-1856 рр.. // Десяті Сумцовські читання. Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 150-річчю з дня народження видатного українського вченого академіка АН України М.Ф. Сумцова. 16.04.2004 – Харків: 2005 – С. 37-40
3. Бадаєв Д.В. Холодна зброя російської армії 1790-1880-х рр.. у колекції Харківського історичного музею // Шістнадцяті Сумцовські читання. Збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 90-річчю із часу заснування Харківського історичного музею. 16.04.2010 – Харків: 2009 – С. 167-173
4. Бегунова А.И. Сабли остры, кони быстры…: Из истории русской кавалерии – Москва: Молодая гвардия, 1992 – 256 с.
5. Вуд С. Музеи военной истории в современных условиях // Мuseum– № 149– 1986– С. 20-27
6. Габовстяк А. Братислава – от каменного века до эпохи компьютеров // Мuseum– № 164 – 1990– С. 52-55
7. Ерпулева В.Н. Харьковский исторический музей. Путеводитель. Издание 4-е, переработанное – Харків: Прапор, 2009 – 110 с.
8. Желтобородова О.А. До питання створення стаціонарної експозиції Харківського історичного музею «Наш край у IX – на початку XX ст..» // Шістнадцяті Сумцовські читання. Збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 90-річчю із часу заснування Харківського історичного музею. 16.04.2010 – Харків: 2009 – С. 31-35
9. Івченко Б.А. Музей і патріотичне виховання // Шістнадцяті Сумцовські читання. Збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 90-річчю із часу заснування Харківського історичного музею. 16.04.2010 – Харків: 2009 – С. 59-60
10. Пашкова Г.В. Медаль «За взятие Парижа 19 марта 1814 г.» у колекції Харківського історичного музею// Шістнадцяті Сумцовські читання. Збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 90-річчю із часу заснування Харківського історичного музею. 16.04.2010 – Харків: 2009 – С. 164-167
11. Потрашков С.В. Харьковские полки: три века истории – Харьков: ОКО, 1998 – 152 с.
12. Cальнікова О. Історія створення та розвитку Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви» // «Полтавська битва 1709 року в історичній долі України, Росії, Швеції та інших держав»: збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції – Харків: 2009. – С. 412-422