Харків у добу Петра І (1691-1726 рр.)

Кінець ХVII- початок XVIII століть харківської історії був ознаменований бурхливою діяльністю полковника Федора Григоровича Донця, сина Григорія Єрофійовича Донця, фундатора славетного козацького роду Донців- Захаржевських. Отримавши жалувану грамоту на полковництво у 1690 році, Федір Донець активно включається в боротьбу з татарами, щорічно відбиваючи їх напади, а в 1693 році відбив напад навіть Нураддин-султана, погромивши 15000 татар й турків. Харківський полк на чолі з Федором Донцем брав участь у 1695, 1696 та 1698 роках в походах на Казикермень і Перекоп, а з початком Північної війни – у Прибалтику, де козаки “уславилися“ руйнаціями і грабунками шведських поселень.

Без сумніву, Федір Донець був свавільним полковником, дозволяючи собі, подібно гетьману, видавати грамоти з червоною печаткою на володіння грунтами з селянами, домігся для себе права спадку від батька, ще й додавши до прізвища Донець шляхетне Захаржевський, але саме він полегшив становище “черкас городової служби “, тобто міщан, записавши їх у компанійці (виборні козаки ) або у їх підпомічники, тим самим позбавивши бєлгородського воєводу своїх підлеглих. Це призвело до скасування у 1706 році воєводського правління у Харкові.

Після смерті Федора Донця на річці Самарі, несучи сторожову службу у 1706 році Петро I на прохання козаків ствердив полковником зятя Г. Донця, швагера Ф. Донця ізюмського полковника Федора Володимировича Шидловського, який став першим бригадиром слобідських полків. Попри доведену у 1708 році відданість полковника Петру І ( Шидловський силами двох полків розгромив біля Тору повстанські загони Кіндрата Булавіна ), його було відсторонено від влади і позбавлено усього майна та земель. Формально вирок був винесений за грабунки у Польщі, але справжня причина його полягала у зіткненні митних інтересів князя О.Меншикова і Ф.Шидловського на землях Харківського та Ізюмського полків. Федора Володимировича любили у полках і старшини просили царя помилувати його. Цар зглянувся на прохання полків і призначив Ф.В.Шидловського в армію генерал-майором, але землі й маєтки не повернув, віддавши їх князю Кантеміру.

Протягом 1708-1711 років Харківським полком керував Лаврентій Іванович Шидловський, небіж Федора Володимировича Шидловського і на долю якого випало пережити в цій посаді трагічні подіі Північної війни в Україні.

Харківський та Ізюмський полки на чолі з Лаврентієм Шидловським в січні 1709 року беруть участь у боях зі шведами під Веприком, біля Опішні, а 11 лютого біля села Городного, внаслідок чого шведи, хоча й мали 8 кавалерійських полків, драбантів та артилерію ледве не запобігли полонові свого короля Карла ХІІ і змушені були повернути з напрямку Красний Кут – Харків на південь – до Полтави.

В квітні 1709 року Харків на короткий час стає центром, звідки Меншиков, який відав військовими справами в Україні керував ходом бойових дій. По дорозі в армію під Полтаву 2 червня 1709 року цар Петро оглянув Харківську фортецю і віддав наказ поглибити рів, підсипати вали, побудувати 5 бастіонів, продовживши фортецю на північ. Частина козаків Харківського та Ізюмського полків була залишена захищати південні кордони від татар, запорожців і прибічників Мазепи, а друга частина з полковником Л.Шидловським відправлена під Полтаву. Всі приготування для зустрічі ворога у Харкові виявилися марними: незабаром прийшла звістка про перемогу під Полтавою.

У 1711 році цар Петро І призначив на харківське полковництво Куликовського Прокопа Васильовича, який перебував на службі у молдовського господаря Д.К. Кантеміра. Наступного року Петро І видав наказ про строгий порядок призначення старшин, обмежене використання козаків на допоміжних роботах, упорядкування зборів податків. Однак скарги на зловживання Куликовського від козацької старшини були постійними, бо вочевидь була несправедливість безподаткового проживання волоських дворян на землях Харківського полку, відвойованих козаками у татар великою кров’ю. Лише за останні два роки татари сплюндрували Мерефу, Валки, Перекоп, а відновлення міст, сел, їх захист від татар і надалі лягав тягарем на козацькі плечі. У 1713 році після смерті П. Куликовського царський уряд затвердив полковником представника місцевої старшини Григорія Семеновича Квітку. У 1714 році за наказом царя призначалися підпрапорні з дітей старшин для виконання різноманітних полкових доручень, що, разом із регулярною зміною полковників (три за останні чотири роки ), підпорядкованих російським генералам-командирам розквартированих в Україні регулярних військ, неминуче призводило до обмеження та поступової ліквідації козацьких вольностей, перш за все, самоврядування. У 1718 році Слобожанщина залучалася до Озовської губернії, а Харків – до Киівської губернії. 17 жовтня 1718 року Петро І підписав наказ про стягування робітників зі всієї держави на риття Ладозького каналу – зі Слобожанщини – по 1 робітнику з семи дворів зі своїми знаряддями праці, а ті шість дворів, що не виставляли робітника повинні були здати гроші (по 1,5 рубля на місяць ) на його годування. Роботи тривали круглий рік безперервно до 1723 року, за який час від хвороб, голодування, виснажливої праці загинули сотні козаків з кожного слобідського полка.

Петро І позпочав практику роздачі незаселених земель Слобожанщини російським офіцерам, знаті, які стали переселяти сюди кріпаків з центральних районів Росії. У 1722 році був зроблений перепис Харківського полку: 11232 чоловік підданих. З них належало генералу Дашкову 1797 душ, поручику Крапоткіну – 1884, ротмістру Дуніну – 1141, полковникові Квітці – 986 душ, що склало майже половину всіх підданих полку.

Оглянувши події, що відбувалися в Харкові з часів заснування міста й до кінця Петрівської доби можна зробити висновок: переборюючи великі труднощі, переселенці черкаси за короткий історичний період перетворили “дике поле” в край з розвиненими господарством, культурою. Доведена неодноразово козаками відданість московському урядові закріплювало право царя, надаючи тимчасові пільги козакам, використовувати їхню військову силу у боротьбі не лише з татарами і турками, шведами, але й для придушення антимосковських сил у самій Україні. А наявність великих людських та економічних ресурсів давали свій внесок у можливість здійснювати урядові політику розширення і зміцнення кордонів Російської імперії.