Історико-культурний розвиток та функціонування музеїв України у період панування тоталітарно-колоніальних режимів

За радянських часів спроби узагальнити процес розвитку музейництва в Україні з’являються в працях М.Бондаря, Г.Мезенцевої, М.Славіна, Ю.Омельченка, але в силу політичних причин автори не об’єктивно розглядали події, що вплинули на розвиток вітчизняної музейної справи, не досліджували становлення музейництва за доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Отже, подальшому ефективному використанню величезного потенціалу вітчизняного музейництва сприяє ретельне дослідження етапів становлення і розвитку музейної справи.

Насамперед слід зазначити, що до кінця 1920-х рр. в Радянській Україні були, в основному, розв’язані питання централізованого управління музейною мережою. У зміцненні законодавчої основи музейництва України відіграло «Положення про пам’ятки культури і природи», затверджене ВУЦВК РНК УСРР 16 червня 1926 р. У 1917-20 рр. виникло близько 50 музеїв, 1925 р. діяло 111, а 1928 р. нараховувалось 146, що поділялись на республіканські, окружні та місцеві. Музейних працівників в Україні готували Київський та Одеський археологічні інститути, Харківський художній інститут. У 1930-х рр. головним стає ідеологічне навантаження «діамата», тож експозиції музеїв були уніфіковані, принцип предметності ігнорувався. Музеї поповнюються новими кадрами, причому інтелектуальний рівень і освіченність перестають бути критерієм професіоналізму. При вирішенні кадрових питань основним стає фактор соціального походження та партійності. Якщо в 1925 р. доля спеціалістів з вищою освітою складала 66,7% то у 1940 р. зменшилась на 37,3% (по СРСР). До 1936 р. під репресивну машину підпало не менше третини працівників центральних музеїв. В середньому ж музеї позбулися кожного четвертого працівника. Закріпилось ставлення до музею як до політосвітнього комбінату, де лише виконувались постанову та інструкції. Музейні експозиції перетворилися в станди пропаганди досягнень комуністичного будівництва.

Все ж на початку 1941 р. Україна володіла величезними музейними багатствами. Встановлено, що в 151 музеї так званого відкритого типу нараховувалося близько 2,8 млн. експонатів (в експозиції перебувало 387 тис.), а з урахуванням університетських та відомчих фондів кількість становила близько 6 млн. Часто доля експонатів залежала від ступеню розуміння партійним керівництвом  значення збереження культурної спадщини, тому після відступу радянських війск дуже багато унікальних речей і збірок залишилося напризволяще, частина евакуйованих матеріалів загубилася у дорозі або зазнала пошкоджень.

Оголосивши себе захистниками європейства від азійського впливу, нацисти почали планомірне нищення історичних пам'яток народів СРСР: "культурні цінності на Сході не мають значення". У Каневі в музеї Т.Шевченка окупанти трощили прикладами статуї, дзеркальні вітрини, вази, розстрілювали з автоматів картини, книги, зривали зі стін вінки, а перший поверх перетворили на конюшню. Величезних втрат зазнала найбагатша в республіці колекція історико-мистецьких пам'яток української картинної галереї (нині Харківський художній музей): з 680 західноєвропейських картин вкрадено 559, із 2507 творів російського і українського живопису - 2146, було знищено або вивезено до рейху унікальну збірку іконопису (понад 1000 одиниць), більше 30 000 графічних творів вітчизняних і закордонних художників. Нищення історико-культурних цінностей супроводжувалось планомірним пограбуванням.

 При німцях найбільше музеїв діяло у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові. 1942 р. кілька київських музеїв було відкрито для відвідування, але тільки німцями. У Харкові огляд музейних експозицій було дозволено й для місцевого населення, українські та німецькі відвідувачі обслуговувалися у різні дні тиждня. Під час німецької втечі з України розпочалося широкомасштабне вивезення музейних фондів.

 Відновлення  музейної мережі в УРСР починається зразу після звільнення від німецьких загарбників. Якщо у 1943 р. поновили свою діяльність 11 музеїв, то в січні 1945 р. в республіці вже працювало 97 музеїв, з яких 19 республіканського і 78 обласного значення. Однак, спостерігаються негативні тенденції. Музеї Москви та Ленінграду могли отримати практично будь-який експонат. У 1948 р. з архівів Києва та Полтави до Центрального архіву літератури та мистецтва у Москві вилучили фамільні фонди родичів М.Гоголя Гоголів-Яновських та Бикових. 1949 р. з колекцій озброєнь Львівського історичному музею було передано до Історичного музею в Москві та Ермітажу 9 експонатів, у тому числі кілька рідкісних повних обладунків польських крилатих гусарів, що порушило цілісність місцевої збірки. Дещо пізніше, до Ермітажу передали відібрану у львівян унікальну турецьку палатку XVIIст., вишукано орнаментовану аплікаціями з шовкової тканини (довжина по периметру сягала 27 метрів). «З метою поповнення експозиції Московського державного історичного музею» у 1956 р. дирекції Закарпатського краєзнавчого музею було наказано передати 45 етнографічних експонатів (вишивки, посуд, порохівниці тощо), а до Ленінграду з Київського та Львівського історичних музеїв, Івано-Франківського, Чернівецького та Ужгородського краєзнавчих музеїв було відправлено 45 предметів західноєвропейського та східного озброєння (шпаги XVI– XVIIIст., самурайські обладунки, середньовічний дворучний меч, східні кинджали, духові рушниці та вогнепальна зброя XVІ – ХІХ ст.). 1972 р з Житомирського та Хмельницького держархівів – документи про родовід Леніна по материнській линії та 128 єврейських тор. Лише протягом 1951-1972 рр. з України вилучили понад 3000 фондів обсягом 80000 справ. Тільки протягом 1973-1974 рр. до Москви потрапило 64 стародруки XVI– XVIIст. та 15 рукописних книг XV– XVIIст. Матеріали розкопок античних колоній на півдні України, скіфські старожитності, пам’ятки передфракійського часу на території Закарпаття, давньослов’янські та давньоруські пам’ятки Києва, Галича, Володимира-Волинського щорічно вивозилися з України протягом десятиріч. Практично весь античний відділ Ермітажу грунтується на українських матеріялах (розкопки в Криму, на Керченському півострові, Миколаївщині, Херсонщині). Окремий зал експозиції Ермітажу займають матеріали з розкопів пам’яток передньофракійського часу на території Закарпатської області.

Реальні скорочення асигнувань на культуру, нігілістичне ставлення до історичної спадщини виходило безпосередньо без посадових осіб країни, керівників Комуністичної партії та радянської держави. Так, після виступу першого секретаря ЦК КПРС М.С. Хрущова, в якому різко критикувалися будь-які витрати, спрямовані на розвиток музейних закладів, в СРСР починається кампанія по скороченню мережі державних музеїв. Зокрема, в Україні було звільнено близько 400 музейних працівників, 10 державних музеїв було переведено на громадські засади. Після проведення скорочень в республіці налічувалося 89 державних музеїв з філіалами.

 Міністерство культури УРСР неодноразово звертається до Ради Міністрів республіки з пропозицією відновити роботу 10 державних музеїв і 2-х філіалів. На кінець 1960-х рр. музейна мережа України була розширена до 132 історичних, краєзнавчих, літературно-меморіальних, художніх та інших музеїв. В республіці діяв 21 державний заповідник, який об’єднував найбільш цінні комплекси архітектурних пам’яток. Провідне місце посідають Київський історико-культурний заповідник «Києво-Печерська лавра», «Софіївський музей» Києва, Канівський музей-заповідник Т.Шевченка, державні історико-археологічні заповідники на території давньогрецьких міст Ольвії та Херсонесу. Характерною рисою українського музейництва була організація етнографічних комплексів. 1964 р. М.І.Сікорський започаткував створення музею просто неба у Переяслав-Хмельницькому. За участю П.Ю.Шелеста політбюро ЦК КПУ 4 лютого 1969 р. ухвалило постанову «Про створення в м.Києві Державного музею народної архітектури і побуту УРСР» (на кінець 1980-х рр. в цьому музеї на площі 150 га було зосереджено 300 споруд – пам’ятників української архітектури XVI– ХХ ст.).  1972 р. відкрив свою експозицію Львівський музей народної архітектури і побуту, який розмістився на площі 60 га і налічував 74 пам’ятки архітектури.

Особливо активно розвиток музейної мережі відбувається у 1970-80-х рр. Так, наприкінці 1980-х рр. завдяки зусиллям громадськості і при підтримці владних структур в республіці склалася розгалужена музейна мережа, яка налічувала 391 заклад, що за своїм профілем розподілявся таким чином: музеї краєзнавчі – 70, історично-краєзнавчі – 114, художні – 67, літературно-меморіальні – 48, меморіальні - 23.  Станом на 1 січня 1989 р. українська музейна мережа налічувала 138 музеїв. Своєрідними флагманами музейної справи стали Державний історичний музей Києва, Київський державний музей Т.Г.Шевченка, Харківський історичний музей, Харківський художній музей, Дніпропетровський історичний музей, Львівський музей етнографії та художнього промислу.

Активний і послідовний процес українського національного відродження зумовлює необхідність осмислення безцінного культурного потенціалу,  набутого нашими предками. Важливим засобом піднесення української національної свідомості стали музейні заклади, які у складних історичних умовах свого функціонування зуміли зберегти і донести до нас унікальні пам’ятки культури, які яскраво демонстрували самобутність українського народу. Саме в музеях України широко представлена багатовікові традиції, матеріалізована історія українського народу. Цивілізоване входження  у світове співтовариство вимагає від української держави  не лише досягти збалансованого і адекватного передовому науково-технічному рівневі розвитку народногосподарського комплексу, а й на ділі продемонструвати шанобливе, справді державницьке ставлення до свого національного багатства, включаючи збереження для прийдешніх поколінь природного довкілля та культурно-історичної спадщини.