Організація медичної допомоги на окупованій території Харківщини

Однією з найгуманніших в світі є професія лікаря, покликанням якого є порятунок життя людини. Тому у роки війни, коли від того, скільки хворих та поранених повернуться до строю, залежить ціна перемоги, вона набуває особливого значення. У роки Великої Вітчизняної війни не було жодної ділянки боротьби з ворогом, де б медичні працівники не вели самовіддану боротьбу з хворобами, ранами, епідеміями. Але тим медикам, яким випала доля виконувати свою місію на окупованих територіях, приходилося ще й знаходити шляхи порятунку людей від концтаборів та примусових робіт у Німеччині. Імена лікарів, медичних сестер, фельдшерів, санітарок, які у роки Великої Вітчизняної війни вели безстрашну боротьбу за життя співвітчизників на території Харківщини, назавжди вписані в героїчний літопис війни.

Однією з найвідоміших є діяльність патріотичної групи медиків 9-ї міської лікарні, яку очолював професор О.І.Мєщанінов.

У жовтні 1941 р. Олександр Іванович Мєщанінов очолював 9-ту міську лікарню. Під час відступу радянських військ з Харкова, поранених бійців та офіцерів Червоної Армії, які знаходилися у лікарні, не встигли евакуювати. Професор Мєщанінов, який під час боїв не відходив від операційного столу, також залишився у Харкові. Саме навкруги нього згуртувалася патріотична група медичних працівників, які протягом всього окупаційного періоду, ризикуючи своїм життям, рятували поранених радянських бійців, що залишилися у місті, та військовополонених. З початком окупації О.І.Мєщанінову вдалося переконати німецьку владу, що у лікарні знаходяться хворі на висипний тиф. Згодом довелося вирішувати проблему з харчуванням, запасів якого не було в лікарні. Олександр Іванович користувався дуже великою пошаною і любов’ю мешканців Холодної гори, тож, коли він звернувся по допомогу, то харків’яни, що й самі голодували, відгукнулися на цей заклик, а згодом вдалося організувати збирання продуктів у сільських районах області. Крім того, за допомогою населення медперсонал лікарні забезпечував поранених, які одужували, цивільним одягом та документами. Але діяльність професора Мєщанінова не обмежувалася проблемами лікарні. На Холодній горі під час окупації був створений концентраційний табір для радянських військовополонених. Тут у тяжких умовах знаходилися понад 20 тис. чоловік. За спогадами сучасників, у таборі лютував страшний голод. Кожен день звідти вивозили по 150–200 трупів. Професор Мєщанінов домагається дозволу на лікування у своїй лікарні тяжкохворих полонених. Багатьом з них допомагають втікати. У 1942 році втечі приймають масовий характер і не припиняються навіть після того, як професор Мєщанінов одержав попередження від начальника концтабору про неминуче покарання у разі, якщо вони будуть продовжуватися.

У листопаді 1942 року у приміщенні 1-шої лікарні, німецькою владою було створено госпіталь для військовополонених, що суворо охоронявся. Але й тут утворюється осередок з патріотичних медиків, яких очолила Віра Федорівна Никитинська. що раніше працювала разом із О.І.Мєщаніновим. До цієї групи входили  медичні сестри А.Ф.Никитинська, В.М.Зизіна, В.Ф.Винниченко, В.І.Морєва, Л.Стрижек, З.Коцеруба, фельдшер Корсак, санітарки І.С. Абалмасова, І.І. Гурина, Є.С. Мінасова та інші. Незважаючи на сувору охорону, ці люди у різні способи організовували втечі військовополонених. Не зупинила мужніх патріотів навіть загибель завідуючого терапевтичного І.Н.Рахманінова, якого німецький військовий лікар Ганс Штапперт, що очолював лікарню, звинуватив у численних втечах та застрелив тут же у кабінеті лікарні.

Під час відступу німецьких військ у лютому 1943 року, коли в госпіталь була привезена вибухівка, і розміщена у всіх його кутках, стало зрозуміло, що гітлерівці збираються підірвати лікарню. Лікарі, не зважаючи на загрозу та охорону, почали виводити хворих і поранених із шпиталю. Але в палатах були й такі, кого неможливо було винести. І лікар Никитинська, намагаючись заспокоїти цих людей, залишається поряд з ними попри загрозу для свого життя.

Слід відзначити, що це не були поодинокі випадки. У березні 1943р., під час відступу радянських військ з Харкова, у підвалі напівзруйнованої лікарні Нової Водолаги залишилися 73 тяжко поранених бійці, яких не можна було транспортувати. Протягом півроку під керівництвом видатного хірурга Ю.Ю. Вороного лікарі Н.Є.Бутков, Г.Ф.Водка, медичні сестри В.С.Водолаженко, А.П.Лойко, М.Г.Пінчук, Л.Г.Співак надавали їм необхідну медичну допомогу й забезпечували продуктами харчування. У 6-й харківській поліклініці після відступу радянських військ з міста також залишилися поранені, яких не можна було транспортувати. Тоді фельдшери Н.П.Протопова, О.В.Поддубна і  лікар П.К. Давиденко дістали для них цивільний одяг і перенесли всіх до приватних осель. І після цього вони не залишили поранених, продовжуючи надавати необхідну медичну допомогу.

Завідувач інфекційного відділення Богодухівської лікарні Козловський М.О. лікував у себе у відділені хворих військовополонених і допомагав їм втікати, видаючи фіктивні довідки про те, що вони є місцевими мешканцями.

Лікар 2-го туберкульозного диспансеру К.О.Іліаді видавала фіктивні довідки про захворювання туберкульозом харків’янам, яких гітлерівці збиралися вивезти на примусові роботи до Німеччини. Інколи, щоб врятувати людину, їй доводилося накладати штучний пневмоторакс на здорові легені. У своїй автобіографії вона писала: «Я должна выполнить святой долг каждого истинно советского гражданина и, очутившись в тылу врага, сделать все возможное для спасения людей…Делать все возможное с риском для жизни в этом был смысл моей жизни в городе оккупации…не было более святого долга, чем участие в борьбе за жизнь наших детей-подростков».

Під цими словами могли підписатися кожен з тих медиків, що надавали допомогу співвітчизникам на окупованих територіях.