Хроніка стосунків держави і церкви радянського періоду

Історія стосунків держави і церкви за часів радянської влади продемонструвала, що назва «робітничо-селянська держава» не відповідала своїй суті, вона фактично не була відкритою для мільйонів віруючих громадян, оскільки влада проводила церковну політику здебільшого через таємні постанови, декрети та циркуляри, розроблені партійними комітетами.

Комуністична партія, розробляючи стратегію і тактику антирелігійної, атеїстичної діяльності, передбачала участь у ній державних органів, школи, культосвітніх організацій, державної преси, що суперечило проголошеній державою свободою совісті, здійснювала на загальнодержавному рівні заходи, які вели до повного знищення церкви як соціального інституту. Так 1920-30-і роки позначені жорстоким курсом гонінь на церкву з боку тоталітарної держави, розоренням і спаплюженням церков, репресіями священнослужителів. Як наслідок – духовне спустошення і моральна дезорієнтація людини, поглиблення розколу між гаслами про побудову суспільства безвірників та прихованою релігійністю більшості населення, що проявилося як у період Великої Вітчизняної війни, так і в повоєнні роки, коли люди перед лавиною горя і втрат, породжених війною, знову повернулися до церкви. Для першої половини війни  було характерним відродження православних парафій, в тому числі і на окупованій території України. А патріотична позиція віруючих, духовенства, митрополитів, сприяли зміні довоєнної орієнтації Й.Сталіна з релігійних питань, певній лібералізації державної політики щодо церкви.

Після пом’якшення курсу у 1943-1953 рр. почалася  нова хвиля утисків, яка особливо загострилася наприкінці так званої «хрущовської відлиги». Неприйняття  М.Хрущовим релігії та  носіїв її поглядів було настільки значним, що з релігійністю населення він пов’язував ледь не всі проблеми країни.

У 1960 – 1961 рр. ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР прийняли ряд постанов, якими ознаменовано новий етап тотального наступу на релігію й церкву. Влада домоглася від патріарха Російської Православної Церкви скликання Архієрейського собору, який прийняв нове положення про управління церквою, унаслідок чого духовенство усунули від керівництва життям парафій. Церква стала безправною організацією. З цього часу всіх небажаних владі священнослужителів вже не розстрілювали як у 1930-х рр., а усували з посад і відправляли в затухаючі парафії чи віддалені єпархії, принижували церкву в засобах масової інформації.

Для «послідовного здійснення політики Радянської держави щодо релігії» у 1965 р. була створена Рада у справах релігій при Раді Міністрів СРСР, а затвердження РМ СРСР у 1966р. «Положення про Раду в справах релігій» перетворювало цей орган з організації зв’язку між церквою і державою в орган контролю за конфесіями.  З  1967 р. почало роботу П’яте Управління КДБ при РМ СРСР, ІVвідділ якого опікувався церковними справами. У розв’язанні покладених на це управління завдань вагому роль відігравала велика група «секретних співробітників», «спостерігачів», «агентів» тощо, яким потрібно було належним чином відпрацьовувати виявлену «довіру».

 Кінець 70-х – початок 80-х років підтвердили «стабільність» курсу органів партійно-державної влади щодо релігії та церкви – вищі інстанції продовжували оцінювати релігію у винятково негативному плані.

В період правління Ю.Андропова в релігійній політиці простежується певна двоїстість : з одного боку, стали жорсткішими переслідування інакодумців і віруючих, яких притягували до відповідальності за місіонерську діяльність, катехизацію населення та розповсюдження релігійної літератури; з іншого боку, Ю.Андропов започаткував лояльний курс щодо офіційної РПЦ.

Жорстокішим щодо релігії виявився короткотерміновий період правління К.Черненка. В Україні рішення червневого пленуму ЦК КПРС, прихід до влади К.Черненка з його войовничістю до релігії і церкви владні структури зустріли схвально, оскільки в республіці тривалий час панувало їх негативне ставлення навіть до приборканої православної церкви.

За періоду правління М.Горбачова поступово у церкві відбулися помітні зміни. Якщо в 1987 р. обіцяна ним лібералізація відбувалася більше на словах і зводилася до незначних державних поступок церкві, то після святкування 1000-ліття хрещення Русі, урочисто відзначеного в усьому світі, становище почало змінюватися на краще. Але відсутність синхронності в процесах демократизації суспільства в другій половині 80-х років, наростання аморальності думок і дій та законотворчої діяльності у сфері релігійного життя, зумовлених консерватизмом центрального партійного і державного апарату, уже в перебудові часи спричинили незатухаючу рану в релігійному житті сучасної України… Отже, наслідком реалізації політичного курсу Комуністичної партії Радянського Союзу з релігійного питання , жорстоких гонінь на церкву й віруючих з боку тоталітарної держави стала значна дегуманізація суспільства, яку доведеться долати не одне десятиліття.

Та, незважаючи на застосування аморальних, злочинних засобів боротьби проти релігії та церкви, комуністична ідеологія, програла неоголошену війну, так і не зумівши збудувати суспільство войовничих безвірників. Однією з причин поразки стало те, що сама комуністична ідеологія, атеїстична пропаганда як її складник, проголошували та реалізовували ті ж релігійні ідеї тільки іншого спрямування. Вони не змогли викорінити в людині її одвічну релігійність. Саме цією обставиною можна пояснити швидке повернення значних мас населення до православ’я після послаблення тиску органів державно-партійної влади на релігійні об’єднання.