Нові тенденції в літературі і мистецтві 60-70 рр.

Межа оновлення суспільного життя в  1960-х рр. визначалася боротьбою реформаторських і консервативних сил. Суперечливий характер оновлення особливо чітко спостерігався у сфері культури.

З приходом до влади М. Хрущова, у роки “відлиги” почало формуватися покоління людей, яке ставило під сумнів офіційно декларовані цінності. Нова морально-психологічна атмосфера в суспільстві дещо оздоровила політичний клімат, розширила можливості для творчої, наукової, культурницької діяльності. Особливо активно відреагувала на тогочасні суспільно-політичні процеси інтелігенція, в системі цінностей якої поступово почали окреслюватися нові орієнтири.

ХХ з’їзд КПРС та суспільно – політичні зміни, що відбулися одразу після нього, викликали нові для радянського культурного життя явища. В літературне й мистецьке середовище ввійшло молоде покоління новаторів – нонконформістів, яке активно сприйняло атмосферу змін, переосмислення цінностей, як заклик до перебудови творчості.

Покоління інтелігенції, яке пройнялося вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії, “шістдесятники”( оскільки вершина його творчості припала на початок 60-х років), маючи високий освітній рівень, художній смак і непересічний талант, а передусім – громадське сумління, щиро прагнуло до нового, прогресивного, не скованого догмами “соцреалізму”.

Своєю творчою діяльністю новатори - шістдесятники України здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження

 Першими серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибинні струни людських почуттів, є наймобільнішим жанром. В Україні на повний голос зазвучали вірші В.Симоненка, Л.Костенко, В.Стуса, М.Вінграновського, Д.Павличка, І.Драча та ін. У прозі заявили себе Є.Гуцало, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, В.Дрозд та ін. У літературній критиці – І.Дзюба, І.Світличний, Є Сверстюк, у малярстві – П.Заливаха, А.Горська, В.Зарецький, Й.Якутович, Г.Севрюк, у кіноматографі – С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Г.Осика. У різних регіонах України створювалися гуртки і клуби творчої молоді, демократично налаштованої інтелігенції. Наприклад, у Харкові діяв такий гурт молоді на чолі з талановитим поетом Б.Чичибабіним, на Донеччині започаткував себе як поет В.Стус, у Києві клуб творчої молоді очолював Л.Танюк тощо. І хоча ці невеликі гуртки та об’єднання були ледь помітними у вирі суспільного життя республіки, у подальшому їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської активності, блискучим початком нового соціального відродження.

Однією із проблем, тісно пов’язаних із зародженням нонконформізму та безпосередньо ставленням старшого покоління до цього явища, був так званий «конфлікт поколінь». Молоді літератори і художники, орієнтуючись на мистецький спадок західної культури (Хемінгуея, Ремарка, Белля тощо), не приховували свого ставлення до попередників, які нещиро зображували радянську дійсність на «принципах соцреалізму» і «життєстверджуючих комуністичних ідей».

Вже на серпневому (1962) пленумі ЦК Компартії України, що розглядав питання ідеологічної роботи, були піддані критиці письменники-шістдесятники. А після розгрому М.Хрущовим виставки в Манежі 2 грудня 1962 р. тон дискусій в Україні навколо нонконформістів набув гострого політико – ідеологічного забарвлення.

У грудні 1962р. і в березні 1963 р. відбулися зустрічі керівників партії та держави з діячами літератури та мистецтва, де вони потрапили під шквальний вогонь критики партійних ортодоксів за «формалізм» і “бездушні «абстракції» тощо. Новаторство оголошувалося «ідеологічною диверсією»,  новатори – люди, що «спотикаються і збиваються з ноги, підсліпувато споглядають титанічну творчу діяльність нашого суспільства » , а твори новаторів – «безпросвітна убогість, безвір’ я у свій народ».

Загалом, офіційний дискурс у тоталітарному суспільстві був одним із дієвих засобів соціального контролю, завдяки яким влада сигналізувала про своє ставлення до тих чи інших суспільних явищ та програмувала реакцію на них пересічних громадян.

Представники літературно – мистецького нонконформізму поставали в офіційному дискурсі кінця1960-х рр. втіленням чи не найбільшого для радянського суспільства зла. В пресі запанувала риторика про боротьбу з формалізмом та формалістами з націоналістичним відтінком.

У Спілці письменників УРСР літературний нонконформізм, яким означилися 1960-ті рр., шістдесятництво, оголосили «лихоманкою, яку свого часу намагалася внести певна група, що її очолював І.Дзюба», «неправильним курсом у літературі», а боротьбу з будь – якими проявами нонконформізму називали «великою роботою по оздоровленню громадської атмосфери» в творчих спілках. Однак, численні обговорення на сторінках української радянської преси й у творчих організаціях нонконформістської літературно – мистецької інтелігенції свідчать про неабиякий резонанс цього явища в українському інтелектуальному просторі. Механізми творення офіційних радянських міфів – у яких, залежно від політичної та ідеологічної кон’юнктури, прославлялася чи очорнювалася інтелігенція, творчість якої не вкладалася у рамки загальноприйнятого на той час мистецького канону, були різними.  Так преса для більшості населення була не тільки основним джерелом інформації про політичні, міжнародні, культурні процеси, а водночас могутнім засобом впливу на суспільну свідомість, тому саме в ній так активно формувався негативний образ мистецької інтелігенції, особливо тієї, що прагнула новаторських підходів у творчості.

А для пересічного читача, який мало цікавився текстами ідеологічних промов на сторінках «Літературної України» з приводу «відхилень» творчої інтелігенції, існували більш популярні й улюблені у народі часописи як то – журнали «Перець» і «Крокодил», чи газета «Сільські вісті». Звичайно, що у свідомості масового читача не було підстав не довіряти улюбленим журналам, де так влучно висміювалися різні «негативні явища» , формуючи стереотипне негативне сприйняття  до новаторських тенденцій у мистецтві і літературі.

Про повернення консервативних тенденцій у політичному і культурному житті країни вже у 1960-х рр. свідчить динаміка процесів в ідеологічній сфері яка, відображала курс партійної політики щодо нових явищ у літературі та мистецтві : 1962 р. – розгром виставки у Манежі з театралізованими виступами М.Хрущова, 1965-1966 – арешти серед нонконформістської інтелігенції, а далі – посилення ідеологічної боротьби після чехословацьких подій, продукування великої кількості ідеологічних постанов, майже повне обмеження можливостей для вільної творчості, що логічно привело до репресій 1972 р.

У 1970-х рр. поняття «новатори» набуває відверто негативного відтінку, використовуючись для означення інтелігенції, яку «імперіалістичному Заходу» вдалося збити з «вірних » ідеологічних позицій. А надалі майже повністю виходить із ужитку, що пояснюється не стільки зникненням нонконформістських явищ, скільки бажанням приховати їх від громадськості, яка у 1970-х рр. реагувала лише на розкритиковану продукцію, сподіваючись знайти альтернативу соцреалістичним літературі й мистецтву. Партійні ідеологи вимагали від митців таких творів, які на художньому рівні пропагували політику партії та відволікали увагу народу від його насущних соціально – економічних проблем, будь – які новації відкидалися, опозиційний рух придушувався. Але роки «відлиги » справили великий вплив на суспільство, зростивши нове покоління людей, яке протестувало проти тоталітарної системи і не бажало творити на поталу партійним ідеологам у дусі «соцреалізму».