Земельна реформа та основи земельного кодексу України

В колишньому СРСР, а отже, і в Україні, яка перебувала у його складі, земля була націоналізована і її єдиним власником була держава. Громадянам, сільськогосподарським підприємствам, організаціям і установам земля надавалася лише у користування.

Земельна реформа це комплекс заходів – правових, соціально-економічних, технічних та організаційних, – направлених на перебудову земельних відносин через роздержавлення земель, утвердження різних форм власності на неї та розвиток нових організаційних форм господарювання на селі, що функціонують на основі приватної власності.

Земельна реформа в Україні пройшла ряд етапів.

Перший з них бере початок з прийняття Земельного кодексу Української РСР (1990 р.), яким було зафіксовано існування права на землю у формі довічного успадкованого володіння, постійного володіння, а також постійного і тимчасового користування.

Другий етап земельної реформи започаткований у січні 1992 р. з прийняттям Верховною Радою України «Про форми власності на землю» і в березні цього ж року – нової редакції Земельного кодексу України. Цими документами були внесені істотні зміни у форми власності на землю – в Україні запроваджувалися три форми власності на неї: приватна, колективна і державна, причому юридично визнано, що дані форми власності є рівноправними.

Третім етапом земельної реформи стало 1994 – 1998 прийняття Указів Президента Україні «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (10 листопада 1994 р.), «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (8 серпня 1995 р.), «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» (21 квітня 1998 р.) та «Про фіксований сільськогосподарський податок» (18 червня 1998 р.).

На основі Указів про оренду землі і фіксований сільськогосподарський податок були прийняті закони України з аналогічною назвою.

Вказаними нормативними актами здійснена безоплатна передача землі з державної у колективну та приватну власність для виробництва сільськогосподарської продукції, тобто на даному етапі відбулося її реальне роздержавлення. Був здійснений поділ земель і видані селянам сертифікати на право на земельну частку (пай).

Членам колективних сільськогосподарських підприємств надавалася можливість безперешкодного виходу зі складу підприємства із своєю земельною часткою (паєм) і виділення її в натурі з видачею Державного акта на право приватної власності на землю. Законом України «Про оренду землі» врегульовані відносини по земельним ділянкам.

Початком четвертого етапу земельної реформи став Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» (грудень 1999 р.). Ним передбачався вільний вихід членів КСП із складу цих підприємств зі своїми земельними і майновими паями, впроваджено обов’язкове укладання юридичними особами договорів оренди земельних паїв з виплатою орендної плати фіксованого розміру та інше.

Особливого значення для завершення земельної реформи в нашій державі набуло прийняття нової редакції Земельного кодексу України.

Нова редакція Земельного кодексу була прийняти у жовтні 2001 р. Він складається з 10 розділів, 37 глав і 213 статей. У ньому знайшли юридичне закріплення всіх прогресивних напрацювань земельної реформи, що здійснювалися в нашій країні за часів незалежності.

Земельний кодекс остаточно розв’язав найфундаментальнішу проблему земельних відносин – проблему форм власності на землю. Ним передбачається три рівноправні форми власності: приватна, комунальна і державна.

Принципово важливим є те, що землі сільськогосподарського призначення не можуть бути у приватній власності іноземних громадян.

Спеціальний розділ у Земельному кодексі присвячується охороні земель і забезпеченню досягнення раціонального землекористування.

Прийняті закони та реформа взагалі, створили надійне політико-правове поле для корінних перетворень в сільському господарстві, яке відноситься до провідних галузей економіки України.