Проблема модернізації та її музейно-комунікаційна інтерпретація

Сьогодні світ (як це не одноразово бувало навіть у новітній час) перебуває у стані глобальних змін. Але цього разу людство зштовхнулося з проблемою загальної трансформації (глобалізації), яка крім свого центрального культурного й політичного значення захоплює ще й локальні модерністські процеси, що протікають в окремих самостійних країнах та регіонах. Мова йде про класичну прозахідну переорієнтацію соціально-політичних і культурних інститутів – процес характерний для країн з недостатньо розвиненою економікою й суспільно-політичною структурою. У кращих традиціях вже трохи позабутого європоцентризму ці країни прирікають себе на наздоганяючий тип розвитку, і заявляють про черговий виток модернізації, спрощено копіюючи європейську політичну та соціокультурну систему.

У цьому контексті розмова про розвиток культури, про її мінливість і динамічність, про її потенційну пристосовність, яку вона проявляє в сфері музеології, не тільки можлива, але й просто необхідна. Оскільки вочевидь, що проблема модернізації прямо пов'язана з потребами музейної комунікації та й апелює насамперед до духовних запитів сучасного суспільства. Таким чином, говорячи про модернізацію Східної Європи (й України зокрема)  ми мимоволі зачіпаємо не тільки питання культурного або цивілізаційного посередництва буферних територій, але й одну з найбільш гострих проблем сьогоденного українського життя – проблему «маскульт».

Отже, основним завданням музейної комунікації взагалі – є її постійна орієнтованість на відвідувача та взаємний культурний обмін: музей – відвідувач. В Україні характерна для комунікації сприйнятливість програмує умови, які, з одного боку, ведуть до формування та розвитку складного й багатошарового культурного поля: а) контакти поліетнічного населення усередині країни б) проблема «Схід – Захід» як складний вузол зовнішніх взаємин, характерних для порубіжних цивілізацій. З іншого боку, така сприйнятливість музею до вимог музейної аудиторії призводить доволі сумну тенденцію, яку можна визначити як підміну справжньої духовності й смаку вульгарністю, естетичною нерозбірливістю та інтелектуальним деградуванням, характерними для масової культури Заходу. Таким чином, музейна комунікація втрачає своє справжнє значення, перетворюючи музейний інститут у розважальний заклад, якийсь «поп-музей», що задовольняє смаки невимогливої юрби й лоскоче їй нерви.

Виникає дуже складна ситуація, коли нав'язана зовні, надиктована законами глобалізації та псевдо модернізації споживча культура різко знижує загальний рівень справжньої культури як на Сході так, втім, і на Заході Європи. Більше того, в таких умовах, як правило, знищуються або, принаймні, нівелюються національні духовні цінності. Тобто саме те, заради чого, крім охоронної функції культурної спадщини, саме й існують музеї. У цьому зв'язку діяльність музею повинна бути орієнтована аж ніяк не на масового споживача.Навпаки, комунікаційні завдання сучасного музею України повинні полягати в тім, що б створити таке інтерактивне середовище наявність якого буде виступати в ролі справжнього фундаменту для збереження національної історії та культури. Особливо ця проблема стосується музейного закладу в умовах західної модернізації та притаманного культурному полю Україні цивілізаційного обміну – «Схід - Захід».