Конференція, присвячена 155 річниці з дня народження видатного українського вченого академіка АН України М. Ф. Сумцова
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Автори видання «Українські традиції і звичаї» (Харків, 2007) В.М.Скляренко, А.С.Шуклінова та В.В.Сядро визначають націю як стійку людську спільноту, сформовану на підставі спільної історичної долі, культури, мови, території та економічного життя, що виявляється в усвідомленні належності до цієї спільноти та у відчутті власної своєрідності в стосунках з представниками інших спільнот (Українські традиції і звичаї: с. 3).
Питання національної та етнічної ідентифікації стають особливо актуальними у порубіжних регіонах, зокрема – на Слобідській Україні.
За статистикою українці впродовж усього періоду досліджень складали в регіоні більшість населення (Українці, кн. 1. Опішне, 1999: с. 148–149; Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. Київ, 1991; Первая всеобщая перепись населения Российской Империи, 1897: XLVII. Харьковская губерния).
З 1980-х років нами були обстежена значна кількість Харківщини, українські поселення Сумщини, а також українські села Бєлгородської області РФ. Основна маса інформантів належала до старших вікових груп (1900–1920-ті роки народження), хоча серед опитаних були особи 1950-х, 1970-х років народження та діти 8-ми — 10-ти років.
На наш погляд, у питанні етнічної ідентифікації слід враховувати як самовизначення індивідуумв, так і те, яку етнічну традицію він фактично транслює.
До 1930-х років костюм був одним з визначальних факторів, що давав змогу спостерігачу не тільки чітко ідентифікувати людину етнічно, а навіть регіонально та вузьколокально.
Ми користуємося загальновживаною в етнологічній науці класифікацією вбрання на літнє (натільне, поясне, плечове), тепле (демісезонне та зимове), головні убори, взуття, а також – функціональне доповнення вбрання, роль якого в традиційному костюмі виконували різноманітні пояси.
Слід зазначити, що якщо в українців Слобожанщини сформувався загальнорегіональний комплекс вбрання за незначних локальних варіацій, то для російського етносу характерне побутування усього спектру вузьколокальних варіацій, перенесених з Центральної та Південної Росії, аж до останніх часів побутування традиційного костюму.
З літнього натільного вбрання головну роль грала сорочка (термін, вживаний і українцями, і росіянами), крій та оздоблення якої дає змогу і нині чітко ідентифікувати конкретний предмет народної культури.
Чіткими маркерами ідентифікації були поясне та плечове вбрання. Паньова чи сарафан, плахта чи охвоти, юпка та керсетка чи холодайка та чинарка – ці лексеми з народної термінології дають змогу чітко визначити належність інформанта.
Однак сучасного дослідника може ввести в оману наявність в українців у якості наступного за сорочкою шару жіночого вбрання «шарафана». Це вбрання на лямках або з ліфом, за назвою схоже на північноросійський сарафан генетично, вірогідно, далеке від нього, походячи від міського жіночого вбрання XVII ст.
Цікавою і такою, що потребує подальшого вивчення, є вбрання – «кіраса», відоме і в українців, і в росіян як теплий плечовий одяг дещо різного крою та вжитку.
Приблизно в середині ХХ ст. міська мода витіснила в народній культурі традиційний костюм: як повсякденний одяг – раніше, у якості обрядового (головним чином, весільне жіноче вбрання) – трохи згодом. Проте уживання термінів цього розділу лексики («лахи», «бебехи», «свита», «сермяга» тощо) також є етновизначальною ознакою.
Сучасні світові глобалізаційні процеси, зміни економічних та соціальних умов життя народів, все активніший вплив масової культури призводять до трансформацій народної культури та необхідності осмислення цих явищ.