Конференція, присвячена 155 річниці з дня народження видатного українського вченого академіка АН України М. Ф. Сумцова
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Волокитин ‑ село у Глухівському повіті колишньої Чернігівської губернії (нині Сумської області), відомий центр фарфорового виробництва другої третини ХІХ ст. З ХVII ст. село належало поміщикам Міклашевським. Вирішальну роль у долі села відіграла та обставина, що поряд з ним знаходилося головне у Російській імперії родовище каоліна ‑ Полошкінське.
Проекти створення поблизу Глухова фарфорового виробництва висувалися неодноразово, починаючи ще з І половини ХІХ ст., але жоден з них не був втілений. Тільки у 2-ій пол. 1830-х рр.багатий волокитинський поміщик, відставний штаб-ротмістр Андрій Михайлович Міклашевський організував у своєму маєтку фарфоровий завод. Вже у 1839 р. Волокитинська мануфактура за мистецтво у виготовленні фарфорових виробів отримала велику срібну медаль на виставці. Предмети, які зберіглися та архівні документи свідчать, що власник фабрики надавав велике значення якості фарфорової маси.
Стрімкий успіх волокитинського фарфору майже через рік після заснування фабрики не був випадковим. Фундатор виробництва зразу орієнтувався на створення комерційного підприємства. Для ведіння справ на фабриці він запрошував спеціалістів, серед яких був один з братів Дарт, представників відомої у Парижі наприкінці XVIII ‑ першої третини ХІХ ст. родини фарфористів. Існують різні відомості про діяльність братів Дарт; до найбільш вірогідних відноситься версія, заякоюна Волокитинському заводі працював Франсуа Дарт. Волокитино часто відвідував Август Дарт, будуючи там нові горни, одночасно він працював на Імператорському заводі, де ввів новий спосіб обпалювання фарфору, і співробітничав з заводом “Братів Корнілових”. Питання про наступників Ф. Дарта у керівництві заводу не вивчене. Існують версії, деякі з них підтверджені архівними даними, що у 1850-х роках заводом керували представники селянства ‑ талановиті майстри керамічного виробництва. Але усі директориволокитинського виробництва, починаючи з Дарта, працювали під керівництвом Міклашевського, який цікавився не лише економікою, а й формуванням загальної художньої спрямованості виробництва.
Вірогідно, що разом з Дартом на фабрику були запрошені і інші закордонні майстри-живописці та модель-майстри. На фабриці працювали художниками селяни Московської губернії та кріпаки Міклашевського, які у короткий строк засвоїли мистецтво розпису фарфору і потім створювали прекрасні роботи. Особливо славилися волокитинські розписувальниці – талановиті селянські дівчата, що привнесли у продукцію виразні національні мотиви. Міклашевський приділяв велику увагу навчанню селянських дітей – у школі, яку створили при фабриці, живопису постійно навчалися більше 60 хлопчиків та дівчат.
Вдало вирішувалося Міклашевським питання про збут продукції. Він мав власні магазини у Петербурзі, Москві, Києві, була волокитинська лавка у Чернігові, постійно продавався фарфор Міклашевського у Харкові, у купецьких лавках, які спеціалізувалися на продажі фарфору, фаянсу, скла; особливе місце у збуті виробів займали ярмарки у Києві, Харкові, Полтаві, Кролівці, Нижньому Новгороді та у інших місцях. Фарфор Міклашевського йшов до імператорського двору, є свідоцтва про продаж волокитинського фарфору за кордон.
Постійне удосконалення фарфорової маси у Волокитині давало добрі результати. На виставці російських мануфактурних виробів у Петербурзі у 1849 р. продукція Волокитинського заводу одержала золоту медаль. Позитивний відгук отримав власник заводу також на виставках у Кролівці (1851 р.) та у Москві (1853 р.).Маркою заводу за весь період його існування служать з`єднані літери “А” і “М”.
У 1840-х ‑ першій половині 1850-х років справи Волокитинського заводу йшли добре, але з 1855 р. постійно погіршувалися: товарооборот зменшувався, зкоротилася кількість працівників з 208 на початку 1849 р. до 44 у 1861 р. У 1862 р. фабрика припинила діяльність.Але пам’ять про високу майстерність невідомих кріпаків-умільців залишилася, про це свідчить такий факт: коли у 1858 р. Міклашевський збудував у маєтку церкву, то великий іконостас і все оздоблення – кіоти, свічники висотою більш 1,5 м, дарохронительниці, люстри – все було зроблено з фарфору, у соковитих скульптурних формах, позолочено та розписано. Фантастичної краси волокитинський іконостас, що займає особливе місце в історії українського мистецтва, на жаль не зберігся. В 1985 р. церкву підірвали, але, на щастя, залишилися цілими окремі фрагменти іконостаса. Вони зберігаються у Києві, в Державному архітектурно-історичному заповіднику “Софійський музей”. А в путивльському Спаському соборі можна побачити один з фарфорових свічників Волокитинського заводу.
У колекції ХІМ також представлений ряд цікавих і різноманітних виробів Волокитинського заводу. Вони відрізняються вигадливістю форм, якістю фарб, насиченістю кольорів, декоративністю і представляють собою приклади типової для волокитинського виробництва продукції. Вони яскраво свідчать про характерну для середини ХІХ ст. еклектичність у декоративно-художньому оздобленні керамічних виробів: молочники (КС-67, 69), вази (КС-74-76), супник (КС-120), цукрниця(КС-88), чайник (КС-89), скульптури“Жана д’Арк” (КС-82),“Мавпа”, “Христос благословляє” та ряд інших предметів.