Музей і сучасність
Тези наукових доповідей (повідомлень)
Українська культура протягом тривалого часу свого існування була культурою боротьби за свою «самість», боротьби кривавої і безкровної не стільки «проти» ворогів, скільки «за» ствердження своєї самоідентичності. І якщо спочатку цей процес відбувався певною мірою неусвідомлено, стихійно, в лоні народно-фольклорних жанрів, то з розвитком національної самосвідомості на перший план виходить професійна науково-теоретична розробка питань української культури, що було нерозривно пов¢язано як з вивченням внутрішньо змістовної специфіки цієї культури, так і з визначенням її місця у світовій культурі в цілому.
У середині 19 ст. гуманістично-просвітницькі тенденції в українській культурі виникають передусім у межах літературної творчості видатних українських письменників. Водночас, починаючи з 70-х років дістає розвитку літературна та наукова діяльність, яка гуртувалася навколо київського центру. Історики В. Антонович та М. Драгоманов, етнографи П. Чубинський, І. Рудченко, мовознавці П. Житецький, К. Михальчук та інші отримують дозвіл відкрити «Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства.
Значну наукову працю по вивченню етнографії й історії України проводив ряд офіційних наукових установ у вигляді так званих Архівних комісій у Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Товариства дослідників Волині в Житомирі, церковно-археологічного товариства в Кам¢янці-Подільському, Товариства дослідників Кубані в Катеринодарі. Музеї української старовини й мистецтва були організовані в Києві, Чернігові, Катеринославі, інших містах.
Виникнення української археології тісно пов¢язане з ім¢ям В. Антоновича, який започаткував цілий напрям наукових досліджень, що з успіхом були продовжені його учнями. Насамперед це М. Грушевський, а також професор Д. Багалій, який, очолюючи кафедру історії в Харкові, розробляв проблеми історії Слобідської України; О. Потебня, професор Харківського університету, відомий мовознавець; його учень і послідовник професор М. Сумцов, який провів значну кількість досліджень з історії старого українського письменства та етнографії.
У 1908 році у Києві розпочало свою роботу «Українське наукове товариство, очолюване М. Грушевським. Вперше в Україні (в межах Російської імперії) почали виходити наукові праці українською мовою, в яких були порушені питання медицини, техніки, будівництва тощо. Починаючи з 1914 р. видавався збірник «Україна». Посилення реакції, а також початок першої світової війни припинили діяльність україністів. Грушевського було заарештовано і заслано до Симбірська.
Іншим шляхом пішов пошук становлення державності на території Східної України. Революційна Українська партія, створена у 1900 р., уже у 1905 р. була перейменована в Українську соціал-демократичну партію, яка вилучила зі своєї програми вимогу повної державності самостійності і пункт про національну автономію у складі Російської держави.
У кінці 1918 р. виникла Українська Академія наук, була заснована Українська археологічна комісія, Державний архів, Археологічний комітет, інші наукові установи. Все це відбулося в період діяльності Центральної Ради, розгром якої призвів до закриття всіх цих установ.
Тільки з 1922 р. якоюсь мірою відроджується наукове життя. Знову відкрилася Українська академія наук, видав свої «Записки» (26 томів) історико-філологічний відділ, з¢явилися наукові публікації з археології, історії мови, мистецтва, праці таких вчених, як Д. Багалій, С. Єфремов, А. Кримський, І. Каманін та інших. М. Грушевський, який повернувся з еміграції у 1924 р., видав багато своїх праць.
З середини 1920-х років по відношенню до всіх національних культур почала проводитися політика обмеження. Але діячі культури, знищені під час сталінських репресій, змогли закласти основи гуманістичної культури України.
З кінця 1980-х років почався новий етап розвитку культури України, що проявився насамперед у зверненні до минулого, як прагнення віднайти коріння і побудувати певну «систему» народної культури.
Пробудження інтересу до невідомої для більшості власної культури має нині стати основним завданням духовної праці на ниві розвитку гуманістичних та інтернаціональних засад цієї культури. Як зазначають автори запропонованої для обговорення концепції української культури, «ставлячи питання про мету відродження української культури, треба ясно усвідомлювати, що відповідь на нього буде одночасно і ствердженням або запереченням наявності української нації як суспільного феномена». Тому питання про подальший розвиток національної культури України є одним із центральних у сучасних програмах розвитку суверенної державності.